Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
„. Два тижні тому Генрієтта прочитала в «Парі суар» об'яву, яка запрошувала вродливих дівчат на роботу екскурсоводами в Північній Африці. Контракт — на рік, два і три. Генрієтта подзвонила по вказаному номеру, і ЇЇ запросили до контори на Жак-Доллан. Там і зустрів її рожевощокий, що відрекомендувався Жаном Дюбюї — довіреною особою великої туристичної фірми. Проінформував про умови праці, які здалися Генрієтті блискучими, переглянув її документи і запитав, чи знає вона іноземні мови. Генрієтта назвала тільки італійську та англійську, хоч трохи знала й німецьку, але сама соромилася цих знань, не прохопилася ані словом — потім не раз думала, як гарно це вийшло, що не піддалася спокусі й не похвалилася.
Рожевощокий запропонував Генрієтті контракт на три роки, та вона погодилася лише на річний. Підписувала, лиш побіжно глянувши на текст умови, бо Дюбюї видав їй аванс і було незручно вчитуватись — фірма, яка не скупиться на королівський аванс, не може бути несолідною. Тим більше, що рожевощокий порадив:
«Прочитайте уважно, мадемуазель, нам би не хотілося, аби потім виникли непорозуміння. Ми звикли дотримуватись своїх зобов'язань, але вимагатимемо цього ж і від вас».
«Я не шукаю легкого хліба», — тільки й відповіла і розписалася, не дочитавши до кінця.
Дюбюї вручив їй квиток на поїзд до Марселя і пояснив, де й коли повинна бути, щоб не запізнитися на літак, яким фірма переправить її та інших нових працівниць до Північної Африки.
Уперше всі вони зібрались о дев'ятій ранку біля готелю «Наполеон». П'ятнадцятеро різних за характерами, поглядами, уподобаннями, але всі молоді й вродливі.
Хтось із марсельських піжонів, зачарованих такою картиною, не витримав і запропонував: «Пташки, візьміть мене з собою. А найкраще — залишайтеся тут. Гарантую всім гучний успіх, а сьогодні — веселий вечір…»
Він зробив спробу протиснутися до дверцят автобуса, в який сідали дівчата, та спіткнувся об вчасно підставлену ногу похмурого велетня у насунутому на лоб капелюсі.
«Я тобі покажу: пташки…» — просичав велетень, і піжона наче вітром здуло.
«Поїхали, Густав!» — покликав велетня Дюбюї. Той влаштувався за кермом, і автобус рвонув з місця. Спритно маневруючи, Густав вивів машину на автостраду, і за чверть години майбутні екскурсоводи вже піднімались у літак.
Генрієтті випало сидіти в хвості, її одразу занудило. Невдовзі зробилося й зовсім погано, вона кинулася до туалету. Там і почула розмову, яка так приголомшила її, що почала молити бога, аби літак упав в море. І все ж вона знайшла в собі сили нічим не виказати себе, а уважно слухала, намагаючись не проминути жодного слова.
Розмовляли німецькою і не дуже крилися — були впевнені, що ніхто з пасажирок не зрозуміє їх.
«На нас чекатимуть грузовик і п'ять легкових машин, — сказав якийсь чоловік за дверима туалету. Генрієтта одразу ж впізнала голос Дюбюї. — Розвантажимось, і ви, полковнику, одразу посадите літак у Танжері. Митникам на втіху…»
«Не забудьте прислати в аеропорт машину, — відповів, певно полковник, ламаною німецькою мовою. Потім попросив: — Налийте мені віскі, Франц».
«Але ж ви ведете літак…»
«Зараз я увімкнув автопілот… Ковток спиртного ніколи не зашкодить. Я пив півсклянки перед боями з вашими найвизначнішими асами, Франц».
Уже початок цієї розмови насторожив Генрієтту: чому Дюбюї з Жана раптом став Францом? І тут вона згадала, що вже при першому знайомстві помітила в нього іноземний акцент, та мсьє працював в Африці, і це не здалося дивним. Але при чому тут митники?..
«Ви ж знаєте, я спокійно ставлюся до минулого», — відповів Франц.
«Це — поки не зачепить вас особисто, — відпарирував полковник. — І ваших справ у…»
У Генрієтти обірвалося серце: полковник вимовив це слово спокійно і байдуже — так, як вона говорила про Париж, Ліон, Гамбург, Лондон. Але ж це слово стало символом смерті — тільки позавчора вона чула його з вуст Сержа Дубровського.
Франц сказав невдоволено:
«Я ж просив вас…»
«Ви стали полохливим. Нас ніхто не чує, а якщо б і почули…»
«І все-таки…»
«Ну, добре…»
По паузі полковник запитав:
«Коли ви скажете дівчаткам про зміни в їхній професії?»
«Не люблю відкладати. Краще зараз».
«Я гляну на прилади і прийду подивитися на спектакль».
І враз усе затихло. Генрієтта обережно вислизнула з туалету і ледь не зіштовхнулася з рожевощоким. Той глянув на неї підозріло, запитав німецькою:
«Що вам тут треба?»
Генрієтта збагнула, що не слід виказувати свої знання німецької, і лише знизала плечима.
«Сядьте на своє місце, мадемуазель», — наказав той уже по-французьки.
У кінці літака стовбичив Густав. Стояв, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину.
Франц пройшов наперед, зазирнув до кабіни — звідти вийшла людина, ще вища за Густава і, мабуть, сильніша.
«Полковник», — зрозуміла Генрієтта. Вона сиділа біля ілюмінатора, заховавшись за спинку крісла, і чекала. Догадувалась: зараз трапиться щось страшне, але все ж не хотіла в це повірити.
«Хвилинку уваги, дівчата, — заплескав у долоні рожевощокий. — Я мушу зробити досить термінове і, можливо, для декого неприємне повідомлення… — Витяг із кишені якісь бланки, помахав ними над головою. — Знаєте, що це таке? Точна копія угоди, яку ви підписували з нашою фірмою. Зверніть увагу на пункт шістнадцятий… — Кинув бланки переднім дівчатам. — Вчитайтесь у нього уважно, мої кізочки. Зрозуміло? Хто з вас порушить угоду, сплачує п'ятсот тисяч франків! — Посміхнувся доброзичливо і мовив м'яко, ласкаво, наче повідомляв щось втішне: — Але це так… Просто для форми, мої любі, аби ви збагнули, що нема рації хвицятись і показувати пазурчики. На жаль, наша фірма має вже достатньо екскурсоводів, мене повідомили про це останньої хвилини, і вам доведеться дещо по-іншому обслуговувати клієнтів… У Танжері багато моряків, і вони люблять дівчаток. Ви зрозуміли мене, кізочки?..»
Рівно гули мотори, і це були єдині звуки у відповідь рожевощокому. Потім дівчина, що сиділа за Генрієттою, мовила тихо і наче здивовано:
«Який мерзотник!»
А інша, не підводячись, сказала байдуже:
«З вас поганий жартівник, мсьє Жан…»
«Якщо ви так сприймаєте мою відвертість, то я мовчу… Але прошу зважити, ми не панькатимемося з непокірними!»
Тепер зрозуміли всі. Хтось заплакав, а висока брюнетка, що сиділа в першому ряді, раптом кинула рожевощокому в обличчя зібганий договір й істерично закричала:
«Ви — негідник!.. Ми скаржитимемося! Ви не маєте права!..»
«Маємо, кізочки… Зверніть увагу на пункт чотирнадцятий: фірма може використовувати вас на інших роботах. Вам ясно, мадемуазель? На інших роботах… А ця робота іноді буває і приємною…»
«Пошляк!.. Жалюгідний пошляк!..» — дівчина закрила обличчя долонями і заплакала.
«Вам не вдасться нас обманути! — підхопилася її сусідка й рушила на Франца з піднятими кулаками. — Ми заявимо в поліцію!»
Полковник зробив крок уперед, і дівчина відступила перед ним, наче наштовхнулася на прямовисну стіну.
Полковник підняв кулак, буцімто хотів стукнути когось, та лише потримав його перед собою. Мовив загрозливо:
«От що, райські гурії, я з вами не розводитиму церемоній! Я тут і поліція, і закон! Хто не слухатиметься… голову зверну!..»
«Саме так… — підтвердив Франц. — Але повинен нагадати вам, кізочки, що ми пропонуємо чудові умови. Матимете вдвоє… можливо, і втроє більше, ніж обумовлено контрактом. За три роки можна зібрати пристойну суму. Повернетеся до свого Парижа багатими нареченими… Врахуйте, фірма гарантує повну секретність».
«Який мерзотник!» — не витримала сусідка Генрієтти, рвонулася поміж сидіннями, занесла над головою сумочку, та Франц перехопив її руку, штовхнув у груди. Дівчина заточилася, але втрималась на ногах, вхопившись за спинку крісла, затим плюнула просто в рожевощоке обличчя.
Франц підняв руку; ще мить, і вдарив би — навіть ляпас приніс би йому задоволення, — та стримався.
