Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
ОСТАННІЙ З МОГИКАН
Фомін допитував рецидивіста цілий тиждень. І ці допити зовсім не були схожі на звичайні, на яких завжди був присутній Дорохов. Зранку, тільки-но Михайло Миколайович приходив на роботу, одразу викликали з камери Нікітського, і починалася розмова. Фомін запитував, як почуває себе Міжнародний, чи добре спав. Той ввічливо дякував і просив принести чаю. Сашко вирушав до буфету й повертався з чайником міцно завареного чаю та бутербродами. Втрьох вони повільно, мовчки, з насолодою випивали по склянці. Нікітський закурював і починав розумувати:
— Знищила Радянська влада, громадянине Фомін, злочинний світ. Таких людей погубила, просто жах. Високого класу спеціалісти були, митці своєї справи. Тепер справжніх уркаганів, вважайте, і не зосталося. Таких, як я, по всій Росії півсотні не набереться. Та й ті зачаїлися по різних кутках і бояться на люди показатися. Недавно йду по Москві, біля Сретенської брами, дивлюся, двірник мітлою кушпелить, і щось мені в ньому знайоме видалось. Уже проминув, але повернувся. Подивився збоку і очам своїм не вірю — Жора-банкір. Бороду відпустив, вуса, сам у ялових чоботях. Ви знаєте про нашу останню злодійську сходку?
— Та, що на Жигулівських горах була, тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого? — пригадав Фомін.
— От-от! Там я з Жорою востаннє бачився. Час уже важкий для нас був, а Жора франтом прибув: у візитці, в білій манишці, в черевиках лакованих і на кожному пальці перстень. А камені в перснях такі, що за будь-який пару рисаків можна купити. А тут у чоботях, намащених дьогтем. Ганьба, та й годі. Зачекав я осторонь, поки він підмів та прибрав, і за ним слідом. Придивився, у яке підворіття звернув. Перегодом підходжу до його апартаментів. На дверях надпис: «Двірницька». Постукав, зайшов. Кімнатка маленька, а меблі!.. Залізне ліжко та розкарякуватий стіл. На стіні шафка з алюмінієвими мисками та грубого скла склянками. Кажу: «Привіт Жорі-банкіру», а він у відповідь: «Помилилися, громадянине Міжнародний, нема вже Жори-банкіра, а є тепер Жора — радянський двірник». Отак гинуть кращі люди. Пам'ятаю, гостював я одного разу в «банкіра» перед самісінькою світовою війною. У нього в Пітері, на Мойці, свій будиночок на два поверхи був. Із швейцаром, з покоївкою, кухарем — усе як у порядних людей. Він, пригадую, тоді своєю колекцією севрського фарфору хвалився… А тут ставить на стіл миску з оселедцями, склянки і, уявляєте, пляшку горілки. Покрутив був її в руках, та, мабуть, совість заїла, прибрав, а з-під ліжка почату пляшку коньяку дістав. Розговорилися. Розповів Жора, як з Пітера ледве ноги виніс, дружків-товаришів карний усіх прихопив і багатьох до стінки. Ну і йому кінець був би, тому все покинув і в столиці влаштувався. Запитую, чи нема діла добрячого на прикметі. «Чому нема? Є», — відповідає. Тільки сам він на діло не ходить та й іншим не радить. Хіба нужда примусить. Поки живе на те, що раніше наскладав і з собою прихопити пощастило. З давніми знайомими не зустрічається, нікуди не ходить, щоб тим, хто зостався, на очі не потрапляти. Тепер ми всі один одного остерігаємося: продадуть, якщо буде вигідно.
Михайло Миколайович налив у свою склянку вже охололого чаю, подивився крізь склянку на світло, відпив.
— Тобі налити, Григорію Павловичу?
— Дякую. Хоча хлюпніть трішки.
— Все-таки сказав би мені, Григорію Павловичу, чого до Іркутська завітав, та ще з цілим арсеналом.
— Проїздом, Михайле Миколайовичу, проїздом. Майже два роки у вашому місті не був, знайома в мене тут жила, хотів провідати. Жінка вона немолода, та ще нічого: самі розумієте, не можу ж я її назвати… Потурбуєте хорошу людину, а мені конфуз.
— Ну, а пістолети — їй, чи що, в подарунок?
— Ні, Михайле Миколайовичу, — з усмішкою відповідав Міжнародний, — тримав для самооборони. Чув я, бандитизм ви тут розвели, увечері вулицею і не пройдеш: грабують перехожих. А на мені шуба пристойна. Коли б моя влада, я б усіх грабіжників і хуліганів на ліхтарях вішав. Поміркуйте самі, якийсь дурень нап'ється — і в бійку, людям настрій зіпсує, когось покалічить, а потім його у в'язницю — і строк забезпечений. Ну, я розумію, украв двадцять — тридцять тисяч. Якщо й попався, то не кривдно. Не знайшли — півроку жив би, розкошуючи. А хуліган яку користь має? Або ось про тих, що на вулиці перехожих зупиняють. У декого в гаманці, може, всього двогривеник, а він його відбирає і за ці двадцять копійок строк має. Раніше хуліганів і таких скнар ми у в'язниці й на нари не пускали. На підлозі, біля параші, їхнє місце було.
— Хулігани й грабіжники — це, звичайно, погано, — в тон Нікітському відповідав Фомін. — Ловимо ми їх, стараємося, голубе мій Григорію Павловичу. А до кого ви приїхали, сказати все-таки доведеться.
— Гадаю, Михайле Миколайовичу, не варто. Хай людина собі живе спокійно. Скільки нам, старим, і жити залишилося? Ось ви, напевно, хочете дізнатися, де я на пістолетики та інструмент розжився? Це, мабуть, скажу. Це, як я розумію, вам треба знати. Їхав я у поїзді Москва — Владивосток, ну, звичайно, в м'якому вагоні, а зі мною в купе один юнак опинився. Він до ресторану, а я зазирнув у його саквояж і бачу, що це добро мені самому знадобиться. На першій станції, здається в Тайшеті, вийшов я з чемоданчиком, а там на наступний поїзд — і далі поїхав.
Фомін зареготав.
— Щастить вам, Григорію Павловичу: одна добра душа діло в Іркутську готує, друга інструмент зі зброєю підсунула.
— Даремно ви смієтеся. Цю історію я вам спеціально для протоколу вигадав. Повинні ж ви поставити мені таке запитання? Повинні. Ну й запишіть мою відповідь, я ще вам і прикмети опишу хазяїна саквояжа. Чогось іншого, вже вибачайте, не скажу. Шукайте, не буду вас шматка хліба позбавляти. Що стосується мене самого, то тут вам легше. За будь-який недобутий строк мені громадянин суддя за втечу ще один-два роки накине, і вирушаю до табору. Але самі поміркуйте, який мені резон сидіти? Щоб усі строки відбути, потрібно ще два життя прожити. Ось потеплішає, зазеленіє тайга, і втечу. У мене просто пристрасть блукати по тайзі, жаль, що підстаркуватий став.
О п'ятій годині Фомін відправив Міжнародного до камери.
— Ходімо, Сашко, додому. Відпочинемо трохи, увечері знову… Ну як тобі цей гусак?
Сашко тільки розвів руками, а Фомін, збираючись на перерву, пообіцяв:
— Увечері напишемо листа в Москву, в МУР. Хай вони серед двірників пошукають того «банкіра». Теж, мабуть, склавши руки не сидить. Найстрашніше в цих рецидивістів їхня філософія, упевненість у правоті своїй, чи що. Та й у зачаруванні певному їм не відмовиш, можуть при бажанні привернути до себе, особливо молодь. Мало того, що рецидивісти розкладають людей, вони ще й поширюють професійні навики. Страшні вони, Сашко, люди. До речі, приїхав до нас оцей самий Міжнародний за викликом. Хтось надіслав йому телеграму з запрошенням. Хотів я з ним в одному готелі пожити і знайти його приятелів. Та ось, бачиш, не пощастило. А приїхав він, гадаю, заради путнього діла. Відмички бачив? Май на увазі: оцей Григорій Павлович ними будь-який сейф відімкне. Тільки де цей сейф і хто його знайшов, ми з тобою не знаємо. Але напевно діло велике, недарма зі зброєю вирішили йти. Врахуй, цього Нікітського два роки тому ми тут, в Іркутську, схопили. Суд його за втечу засудив, а чого він приїхав, до кого, так і не дізналися. Тепер йому Іркутськ стороною треба об'їжджати, а він знову тут. Та ще й зі зброєю. Гадаю, і першого разу він не впорожні приїздив. Але тоді я в нього нічого не знайшов і не дізнався, що його до нас притягало. Казали мені, що минулого разу був у нього чемодан, коричневий, шкіряний, але куди він його дів, не дізналися. Гаразд, ходімо, а то вже пів на шосту.
Того ж вечора, відправивши листа в Московський карний розшук, Фомін викликав Нікітського. Привели його заспаного, і він, потираючи руки, походжаючи по кабінету, одразу почав баляндрасити.
— Добре, що викликали, а то я, коли від вас повернувся, перекусив і на боковеньку. Ще годинку поспав би, а потім цілу ніч безсонням мучився б. — Міжнародний глянув на Сашка, потім на Фоміна. — Може, чайком напоїте? Зараз би гаряченького. Та міцненького, а до нього чарочку коньяку. — Нікітський сів на стілець, примружив очі і замріяно вів далі:— Є такий божественний напій «Мартель». Дві-три малесенькі чарочки — і втоми, нудьги наче й не було. Ви куштували, Михайле Миколайовичу, коли-небудь «Мартель»?
