Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Базікання цього товстуна можна було слухати цілий день, він просто випромінював із себе доброзичливість і говорив би безперервно — не так-то й легко знайти слухачів у такому маленькому містечку, та Аннет обірвала крамаря: спека, і їй хочеться купатись…
До озера вела стежка просто від тратторії, й вони пішли поміж апельсиновими деревами, на яких тільки-но формувалися зелені кульки.
Не доходячи до озера, Гюнтер поліз у кущі, що відділяли апельсиновий сад від вулиці, — за ними тягнувся високий паркан із загострених металевих прутів, далі починались якісь буйні колючі зарості, що закривали віллу від нескромних поглядів. Від дротяної хвіртки до будинку вела вимощена бетонними плитами доріжка.
Гюнтер залишив Аннет у кущах стежити за тим, що діється біля входу, а сам вирішив обійти навколо садиби. Тільки він зник, як на доріжці з’явились двоє — отець Людвіг і його слуга. Вони йшли повільно, монах, видно, наставляв слугу, бо той кивав і відповідав щось односкладово, а отець Людвіг енергійно жестикулював і все говорив — шкода, Аннет не могла почути жодного слова.
Слуга вивів із гаража мотоцикл і відчинив браму. Викотив машину і, залишивши її на вулиці, акуратно замкнув ворота, віддав ключ монахові. Нічого не сказавши, рушив до мотоцикла. Вже хотів заводити, та повернувся — забув шолом на лавці в саду. Отець Людвіг, що стояв біля хвіртки, обізвався насмішкувато, й Аннет чула тепер кожне його слово:
— Не забудь на зворотному шляху голову. І завтра вранці заїдь…
Куди повинен був заїхати слуга, Аннет так і не дізналась, бо той завів мотоцикл і рушив. Монах подивився вслід, постояв трохи й повільно пішов до вілли.
Скоро повернувся Гюнтер, і Аннет розповіла йому про все, що бачила.
— Принаймні до завтрашнього дня монах сам, — констатував Гюнтер. — А я там знайшов більш-менш зручне місце, щоб перелізти: кущі зовсім низенькі й зовсім не колючі.
— Почекаємо до вечора?
Гюнтер задумався.
— А може, зараз? Вже початок п’ятої, а святий кабан звик у цей час відпочивати. Послушник казав, що підводиться о п’ятій. Я полізу, а ти й далі стеж за входом.
Прохід між заростями, який знайшов Гюнтер, лише умовно можна було назвати проходом, бо, поки продирався, розкров’янив руки й обличчя. Тепер він стояв за дбайливо доглянутим квітником, вдивлявся в закриті дерев’яними жалюзі вікна, наче й справді міг щось побачити крізь них.
Тиша, й лише птахи джеркочуть на деревах. Тримаючись кущів, Гюнтер обійшов будинок і ледь не наштовхнувся на обплетену плющем і гліцинією альтанку. Обережно розсунувши стебла, зазирнув усередину й перелякано відсахнувся: на тахті лежав отець Людвіг — Гюнтер міг дотягнутись рукою до його голови.
Хлопець присів, затамувавши подих. Невже монах помітив його? Зараз зчинить лемент чи сам зачаївся, зляканий?
Гюнтер перебіг кілька метрів, що відділяли його від клумб з якимись високими червоними квітами, заховався там. Лише тепер трохи оговтався: якщо отець Людвіг і досі мовчить, значить, або не помітив його, або спить. Перечекав ще кілька хвилин і поповз до альтанки. Обігнув її й зазирнув так, щоб побачити обличчя монаха. Так і є — старий спав.
Тепер Гюнтер не роздумував. Ковзнув до вілли — двері не були замкнуті, він причинив їх за собою ’ й навшпиньках пробіг через вузький напівтемний передпокій.
Коридор закінчувався сходами на другий поверх, ліворуч двері вели на кухню, їх не причинили, й Гюнтер побачив брудний посуд і каструлю на столі. Обережно відчинив двері навпроти. Певно, тут мешкав слуга: вузьке ліжко, застелене суконною ковдрою, кілька рушниць на стенді й мисливські трофеї — голова кабана, птахи, якісь шкурки. Шафа, стіл, два стільці — все.
Двері поряд вели до великої вітальні з квітчастим килимом на всю підлогу. В кімнаті стояли старомодні, але зручні дивани й фотелі, обтягнуті шкірою, шафи з книжками. Мабуть, монах приймав тут гостей і не цурався мирських спокус, бо стіл під торшером був заставлений пляшками з різнокольоровими наліпками.
Гюнтер оглянув ще одну кімнату. Вона правила за їдальню — простінок поміж вікнами займав сервант з посудом, поруч стояли дубовий круглий стіл і такі самі стільці з різьбленими спинками.
Юнак хотів уже зійти на другий поверх, та помітив під сходами вузькі двері, оббиті сталевими шпугами. Певно, вони вели до підвалу й були замкнуті. Гюнтер про всяк випадок натиснув на ручку, й двері одразу піддались, відкривши круті кам’яні сходи.
Помітивши вимикач, Гюнтер повернув його. Внизу спалахнула лампочка, сходи виявились досить довгі. Обережно ступаючи, спустився й побачив велике приміщення без вікон, справжній кам’яний мішок з низькою стелею. Але це був не погріб — замість бочок тут стояли дві кушетки й стіл, а підлогу покривав грубий вовняний килим.
Двоє дверей, дубових і теж оббитих сталевими шпугами, вели з цієї кам’яної вітальні. Гюнтер смикнув за ручку ближні — не піддалися, другі теж були замкнуті.
Хлопець хотів уже повертатися, та почув за дверима чи то шерех, чи то стогін. Прислухався, приклавши вухо до дубових дощок, — справді, за дверима хтось був.
Гюнтер пошкрябав у двері й притих. Стояла така тиша, що, здавалося, дзвеніло у вухах.
І раптом — стогін.
Хлопець переступив із ноги на ногу. Що вчинити? Е-е, все одно, гіршого не буде. Запитав голосно:
— Гей, хто там?
Тиша — й раптом:
— Пити… води…
Невже Карл? Здається, Гюнтер упізнав голос. Притулився до дверей, аж боляче стало вуху. Погукав:
— Карл! Карл! Це я, Гюнтер!
Знову тиша, потім радісний вигук:
— Гюнтер! Як ти сюди потрапив? Невже справді ти? Можеш відчинити двері?
Гюнтер із сумом обдивився важкі дубові дошки й сталеві шпуги на них.
— Потрібен лом… Хоча б сокира…
— Як ти проник сюди?
Гюнтер кількома словами переповів.
— Стривай, — мовив Карл по паузі, — кажеш, монах спить? Ключі в нього в кишені сутани. В’язка ключів. Та зваж, він озброєний, носить пістолет у задній кишені штанів.
— Так… — Гюнтер уже знав, як діятиме. — Я пішов, і не хвилюйся…
— Будь обережний.
…Аннет хотілося спати, повіки самі злипалися, сон змагав її, а Гюнтер усе не йшов. Аннет подумала, що саме таке катування — найнестерпніше. Та й сонце припікало, якісь комахи нудно тріскотіли, теж навіваючи сон…
Боже мій, де ж Гюнтер?
Той з’явився, коли противитися сну не було ніякої сили, — принаймні так думала Аннет, — визирнув із-за кущів, що росли під гаражем, і обережно огледівся.
Дівчина провела долонями по обличчю, відганяючи сон. Гюнтер подавав якісь знаки, вона не одразу зрозуміла, чого він хоче, та, нарешті збагнувши, продерлася крізь зарості і шаснула до хвіртки.
— Давай… — прошепотів Гюнтер. Він приставив до хвіртки садову драбину, вліз на неї й подав Аннет руку. Дівчина за кілька секунд була в саду.
— Що?.. — запитала.
Гюнтер потягнув її в хащі за гаражем.
— Карл там, — кивнув на віллу.
Аннет хотіла пояснити йому,1 що відчувала Кар-лову присутність, була впевнена, що знайдуть його, та не могла вимовити жодного слова, лише очікувально дивилась великими вирластими очима.
— Монах замкнув його в підвалі, — пояснив Гюнтер. — Можна покликати поліцію, та зчиниться галас, а це небажано. Ти мені допоможеш. Святий отець хропе в альтанці, в нього пістолет у задній кишені штанів, треба його роззброїти й дістати ключі.
Аннет весь час кивала.
— Я пролізу в альтанку! — запропонувала рішуче.
— Так, — ствердив Гюнтер. — Зараз ми обдивимося і все вирішимо.
Йшли до альтанки асфальтованою доріжкою, безшумно, й Аннет намагалася ступати в слід Гюнтерові. Зігнувшись, пролізли до дверей, Гюнтер зазирнув у вузький отвір. Роздивився. Обернувся до дівчини, прошепотів ледь чутно:
— Спить у піжамі. Брюки там… — кивнув непевно. — Я сам…
Не встигла Аннет щось сказати, як він підвівся, плавним рухом відчинив двері й зник у альтанці.
Отець Людвіг спав, солодко сопучи й підклавши руку під щоку. Гюнтер проминув його, присів за стільцем, на якому висіли штани, витяг пістолет. Гарний нікельований вальтер. Зняв із запобіжника, пересмикнув, про всяк випадок вганяючи патрон у канал ствола.
