Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (книги без регистрации txt) 📗
— Дозвольте мені пройти вперед, — прошепотів Тикач і рвучко відсторонив детектива.
Двері виходили на схід, готель було збудовано так, що кожна кімната освітлювалася сонцем; воно саме зазирнуло до покою. На підлозі лежав величезний килим кольору сметани, з рожевими бордюрами, а коло ліжка був невеличкий ясно-голубий перський килимок. На ньому долілиць лежало тіло. Тикач одним стрибком опинився біля нього. На потилиці у Віртера, у найвразливішому місці, зяяла жахлива рана; кров трохи вже засохла. Тикач помацав пульс. Він іще слабо бився. Моторошну тишу, порушувану лише стримуваним схлипуванням покоївки, розітнув схвильований Тикачів вигук:
— Він іще живий. Негайно до лікарні…— Тикач оглянувся на Ленца. — Ці апартаменти і сусідній номер будуть опечатані аж до мого повернення. Ви залишитеся тут. Але спершу погляньмо, що з Овтратою.
Його знайшли в кабінеті поруч із салоном. Він спав на канапі так міцно, що Тикач не зміг його розбудити. Поряд на столику стояла порожня чашка, яка ще пахла кавою.
— Телепень, — буркнув Тикач, — дав себе чимсь приспати. Але хто його приспав? Може, розповість, коли прокинеться. — Розлючений, він повернувся до адміністратора: — Так от, вельмишановний пане, чи не можете ви пояснити мені, як усе це могло статися в готелі «Імперіал»? Оце так ви охороняєте своїх гостей за ті шалені гроші, що їх вони вам платять?
Адміністратор розвів руками.
— Ми охороняємо їх. Але не забувайте, що сезон минув.
— Ви, мабуть, охороняєте тільки магараджу та пана Піля, — сказав Тикач, ледве стримуючи гнів. — Ваші детективи спали.
— Тепер у нас лише один детектив, — захищався адміністратор. — Ось він. Більше й не потрібно, бо вчора у готелі було всього семеро гостей.
— Розслідуйте це, Ленц! — суворо наказав Тикач. — Поки що нікого не випускайте з готелю. Я пошлю сюди людей, щоб усе оглянули.
Віддавши розпорядження, він пильно глянув на детектива. Той тримався найбайдужіше з усіх присутніх, як людина, котру не так легко здивувати, його погляд був такий порожній, що Тикач не зміг нічого в ньому прочитати.
— Заборона виходити стосується також і вас, — пояснив він йому.
Тим часом Ленц, не чекаючи наказу Тикача, уже сидів па телефоні.
— Працівники розшуку і швидка допомога прибудуть за кілька хвилин, — повідомив він.
На Тикачевому обличчі вперше з'явився вираз задоволення.
— Ну що ж, — мовив він, — ми зробили все, що могли і що повинні були зробити. — Схилившись над Віртером, він обережно повернув йому голову і підніс до уст дзеркальце. — Дихає,— проголосив урочисто. — Вийдіть усі з паном Ленцом у коридор і чекайте там. — Він одчинив двері спальні й оглянув їх крізь лупу. Так само уважно оглянув зовнішні та внутрішні двері, що вели на терасу. — Нічогісінько, — сказав Трампусові.— Злочинець, як і перше, був у рукавичках. — Присівши на табурет, він на мить замислився. — Цей бідолаха навіть не лягав, погляньте, він же одягнений. Певно, боявся заснути. А потім добряга Овтрата, цей безголовий, запропонував йому чорної кави. Заснув, як колода. Вони добре все це підготували. Аж тепер я збагнув, чому Віртера пройняв просто-таки тваринний жах, коли я змушений був його звільнити. Він передчував, що його чекає, і розумів, що ми його не захистимо. Вони, мабуть, вдерлися б за ним і до нас. Адже це не звичайні злочинці, а вимуштрувані для злочинів нацисти. Я не думаю, що це вчинили оті мерзотники, яких бачив наш патруль. То були тутешні аматори, генлейнівці, вони правили за ширму. Що ви робите? — накинувся він на Трампуса, котрий набирав номер телефону.
— Подзвоню Клубічкові,— відповів Трампус. — Він повинен знати, що Віртера хотіли відправити на той світ.
— Якщо вже не відправили. Краще дайте ще одну телеграму-блискавку. Що, коли він десь блукає? Або спить у перинах. Я чув, що він любить поспати, як і ви, і що його нелегко розбудити навіть пострілом із гармати. До біса, чого ми такі відсталі, що не маємо літака для потреб служби безпеки? Засохла кров на голові цього негідника, якого я мушу тепер називати бідолахою, — вів далі Тикач, — свідчить про те, що сталося це години дві-три тому. Рана, здається, не смертельна. Принаймні сподіваюсь. Бо тоді Віртер нам розкаже, як усе це сталося. Здається мені, що ті мерзотники, спіймавши облизня у третьому пансіонаті, подалися просто сюди, щоб Віртер пояснив їм, для чого він поставив ті крапки червоним чорнилом.
— Якщо ви маєте рацію, — а це напевне так, — то виходить, що у вас діє їхній шпигун.
— Тобто як? — обурився Тикач. — Хоча, звичайно, у даній ситуації я не можу виключити цю можливість. Але ж я вжив усіх можливих заходів. Сам привіз його сюди вже поночі, озирався і знаю, що за нами ніхто не стежив. Про цю поїздку не знав ніхто з «четвірки».
— Просто загадка, — сказав по хвилі Трампус.
— Так, загадка… Якщо ті негідники не читають думок на відстані.
— Або якщо їх не повідомив хтось з «Імперіалу».
— Хто? Про це знали лише адміністратор та покоївка.
— Може, хтось із них?
Тикач знизав плечима і підвівся.
— Поки що треба тут усе оглянути.
Та тільки-но почали робити огляд, як у коридорі почулися кроки. То прибула швидка допомога та троє співробітників відділу розшуку. Четвертого вони побачили в парку, а п'ятий стеріг швейцара. Коли вони вже виходили з готелю, адміністратор гукнув, що Тикача терміново викликає по телефону Прага. Вони вскочили до холу, Тикач сердитим поглядом прогнав адміністратора і схопив трубку. Це був Клубічко. Повідомив, що за півтори години прибуде своєю великою «татрою» в Карлові Вари. Просив Тикача, якщо можна, почекати з розслідуванням до його приїзду.
— Почекаю, — усміхнувся Тикач. — Нічого іншого мені не залишається. — Наостанку він іще раз окинув пильним поглядом приміщення. — Хотів би я пожити отак хоча б із тиждень, — буркнув він собі під ніс.
Салон з трьома високими вікнами був уже весь залитий сонячним світлом. Посередині на розкішному перському килимі стояв невеличкий стіл з мармуровою дошкою і трьома кріслами довкола. Піаніно та ширма стояли коло стіни з нішею, в якій виднілась майолікова ваза з квітами. А проте його кімнатка в мансарді «Едінбурга» була набагато затишніша.
13
Клубічко прибув у четвертий відділ раніш, як за дві години, йому про все розповіли, і він захотів побачити Віртера. Незабаром усі троє вже їхали дорогою, що вилася понад містом і звідки відкривався чудовий краєвид на Карлові Вари.
Біля ліжка, нIa якому лежав ледь живий Віртер, вони побачили цілий штаб лікарів.
— На жаль, — відповів головний лікар на запитливий Тикачів погляд, — з цієї руїни ви не витягнете жодного слова, хіба що він опритомніє, в чому я дуже сумніваюсь. У його віці — і така рана! Череп на потилиці розбито тупим предметом, можливо, кастетом. Просто чудо, що він зразу не вмер. Негайно будемо його оперувати. Та чи це щось дасть…
— Не сказав нічого? І навіть не намагався? — спитав Тикач.
— Коли його принесли, щось він прошепотів.
— Що саме? — насторожився Тикач.
Якісь три слова. Але я вловив тільки одне. Щось схоже на «браму».
— Брама, — промовив Тикач ніби сам до себе. — Але що б це могло значити? Адже ніякої брами тут немає.
— Це може нічого не означати, — заспокоїв його головний лікар. — Адже він марить. У такому стані людина може раптом згадати щось давно минуле. Один смертельно поранений мугикав навіть якусь веселу пісеньку.
— Як ви гадаєте, чи виборсається він із цієї халепи? — запитав Тикач. — Мені конче потрібно з ним поговорити.
Головний лікар помацав Віртерові пульс і посвітив у око ліхтариком.
— Не реагує,— мовив він, — хоча, звичайно… Важко сказати, чи це глибока непритомність, чи вже агонія. — Тут йому сповістили, що операційний стіл підготовлений. — Я мушу йти, панове. За годину будемо знати про це трохи більше, хоча… Ну, якщо він витримає операцію, то днів за три-чотири… Але поки що я не можу нічого сказати. — І, перехопивши Тикачів погляд, швидко додав: — Все-таки деяка надія є.
