Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— Більш-менш вірогідно. Сподіваюсь, цим і обмежиться ваша діяльність в Італії?
Григорій зам’явся. Покусуючи губи, він якусь хвилину вагався: розповідати про списки, сховані у Рамоні, чи ні?
— Не подобається мені ваша мовчанка, Гончаренко! Зважте, я запитую не з простої цікавості, а в інтересах справи. Конче треба, щоб ваше становище в школі, не похитнулось, тому найменша необережність…
— Товаришу полковник, признаюсь як на духу: є одна спокуса, проти якої я не можу встояти…
Григорій розповів полковнику про свої взаємини з Рамоні, списки вельможних нацистів, які той зберігає для своїх мемуарів. Полковник замислився.
— Спокуса справді велика. Але риск, риск! З одного боку, шкода не скористатись з такої нагоди, з другого…
Обіцяю вам бути максимально обережним! В разі чого, відмовлюсь від свого наміру — і все!
— Гаразд. Покладаюсь на вашу розважливість і ваше слово. А тепер…
Григорій відчув, як закалатало в нього серце, Невже доведеться повертатись до осточортілого Фігераса?
— Віддаю належне вашій витримці, капітане! Цілком зрозуміло, як вам кортить дізнатися, куди вам доведеться виїхати і з яким завданням. Щоб не випробовувати ваше терпіння, скажу відразу: до Німеччини, нас цікавлять агенти, яких залишили по собі гітлерівці. Та перш ніж конкретизувати завдання…
? Пробачте, що перерву… Наскільки я зрозумів, моя діяльність буде пов’язана з тим же Думбрайтом і Нунке. Як це поєднати?
— Домантович повідомив, що школа під Фігерасом реорганізується. На її базі буде створено новий, з дозволу сказати, заклад, десь у Бізонії, скоріш за все в Мюнхені чи Західному Берліні.
— Фю-ю! Оце так новина!
— Вам доведеться докласти всіх зусиль, щоб залишитись у віданні Думбрайта і Нунке, які вас уже знають. Новоутворена школа буде зручним трампліном, що допоможе вам проникнути в потрібне середовище. Повторюю: нас цікавить глибоко законспірована гітлерівська агентура, яку залишили по собі фашисти на території нашої країни. За нашими відомостями, вони почали готуватися до цього ще з травня сорок третього року, коли можливість поразки в війні стала конкретною загрозою, а не тільки абстрактним припущенням. Спеціально створений «штаб» з широкими повноваженнями розробив два стратегічних плани, що мали вступити в дію на території самої Німеччини. План «номер один» тепер для нас не становить інтересу, бо наш навальний наступ, швидке розміщення окупаційних військ у всіх чотирьох зонах змішали карти «вервольфу» та інших терористичних загонів. Можна вважати, що цей план фактично провалився. Не в повному обсязі пощастило гітлерівцям здійснити і другий свій план, зашифрований літерами «НН», тобто «нах дер нідерлаге».
— «Після поразки»? Не приведи боже складати такі плани!
— Тисячі гестапівців, есесівців мусили принишкнути, якнайглибше заховатися, розчинитися серед населення, перевтілитися в тихих та сумирних жителів. Інша категорія агентів, яким було доручено пробиратися в органи самоврядування, поліцію, профспілкові організації тощо, мали удавати з себе активних антифашистів, поборників демократії. На них загодя заводили фальшиві справи, звинувачуючи своїх вірних поплічників у державній зраді, замахах на фюрера, інших смертних гріхах. Наприкінці війни концтабори кишма кишіли «політв’язнями», що пройшли попередню науку в гестапо і тепер терпляче чекали часу, коли їх «визволять» війська союзників. До яких тільки засобів мімікрії не вдавалися! Вчорашні пихаті, випещені володарі світу не гребували лахміттям закатованих ними євреїв, напинали на себе їхній одяг, щоб прикинутися жертвами расової зненависті. В Блехаммері, наприклад, спеціально спалили табір з в’язнями, щоб одяг і документи загиблих видати есесівцям. Не буду довго спинятися на «покійниках», які після пишних, урочистих похоронних процесій виринали десь в іншому куточку країни, звичайно, під чужим ім’ям. Про те, з якою навантагою працювали таємні косметичні кабінети… На перший погляд, випадають з загального плану групи «феме», що чинять суд і розправу над своїми співвітчизниками антифашистами. Це таємничі судилища на зразок тих, що діяли ще в середньовіччі, мало не за часів Карла Великого. Гітлерівці відродили їх форму і практику, зробивши знаряддям терору і залякування. Все це я вам намалював побіжно, в загальних рисах. Уявляєте, як важко знешкоджувати цю погань? Дещо в нашій зоні ми вже зробили. Але мало, надто мало, незважаючи на допомогу місцевого населення. Робота утруднюється тим, що сліди здебільшого ведуть у непідпорядковані нам зони.
— Ваш виступ в основному визначив і обсяг моєї роботи. Так я вас зрозумів?
— Майже. Але в першу чергу нас цікавлять агенти, яких гітлерівська розвідка залишила на території Радянського Союзу, а вже потім — де і під яким ім’ям ховаються нацистські злочинці. Зрештою, вони повинні відповісти за скоєне… Проте давайте конкретизуємо.
Слухаючи настанови полковника, Григорій машинально ламав підібрану з землі галузку. На кінці її стриміла розкрита шишка. Майже кругла, вона скидалася на їжака, що настовбурчив голки. Григорій узяв її в руку, стиснув здерев’янілу побурілу луску, та вона знов пружно випросталась, щойно він розтулив долоню.
— Отак і всі мої думки стоять усторч, — невесело посміхнувся Гончаренко, відкидаючи шишку. — Школа… Нунке і Думбрайт… боюсь, вони зв’яжуть мені руки.
— Скоріше розв’яжуть. Не забувайте, школа не діятиме так ізольовано, як в Іспанії. Будь то Мюнхен чи Берлін, сам стиль життя великого післявоєнного міста інший, особливо в Бізонії, з її кабаре, ресторанами, кафе. До речі,— полковник глянув на годинник, — час уже рушати. Дорогою обміркуємо різні варіанти попередніх ваших дій і всі інші деталі.
На зворотному шляху машина їхала дуже поволі. Час від часу полковник зовсім зупиняв її — «деталей», що потребували уточнення, була сила-силенна.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Мені все тепер байдуже!
Біла, крейдяна маска замість обличчя. Розширені страхом очі. Тремтячі уста, крізь які проривається лише стогін.
Побачивши Лідію в такому стані, Григорій остовпів.
— Що сталося?! Та кажіть же нарешті, що сталося!! І насамперед — дайте пройти!
Григорій обома руками взяв Лідію за плечі, відсторонив її і швидко ступив у передпокій.
Лідія трохи отямилася.
— Швидше, благаю вас, швидше!.. Синьйориті дуже погано, синьйорита вмирає! Я втратила розум, я вдома сама… Вона…
Не докінчивши фрази, Лідія прожогом кинулась до опочивальні Рамоні.
Крізь темно-вишневі важкі штори на вікнах опочивальні просівалося скупе червонясте світло. Вбігши сюди з вулиці, Григорій спинився, не розрізняючи нічого навколо. Меблі випливали поволі, мов з туману, хисткі, позбавлені чітко окреслених форм.
— Підніміть штори і прочиніть вікна!
Метнувшись до вікон, Лідія щосили смикала за шворку. Мабуть, не за ту, що треба, бо штора не піднімалась. Та Григорій уже освоївся в напівтемряві. Тепер він виразно бачив широчезне, вкрите темним покривалом ліжко і на ньому маленьку незворушну постать у білому, що застигла в неприродно незручній позі,— здавалося, то лежить безладно кинутий жмуток білизни. Обличчя дівчини не було видно, воно ховалося в згині руки, що звішувалась з краю постелі, догори долонею, безвладна і безпорадна.
— Маріанно!
Григорій повернув дівчину горілиць, голова її, хитнувшись, перекотилась на другий край подушки, пасмо чорного волосся слизнуло по щоці, закрило губи і підборіддя. Непорушність! Знову моторошна непорушність. Лише спадає впоперек щоки павутиння волосинок. Тонке зап’ястя лежить у руці Григорія. Пальці соваються вгору, вниз, шукаючи пульс. Глухий, ледве відчутний удар. Пауза. Знову млявий удар, другий, третій, четвертий… Пауза, пауза, пауза… Скільки вона триватиме?.. Удар, ще один… ще…
Лідія нарешті впоралась з шторами. У прочинені вікна вривається призахідне сонячне проміння і свіже повітря.
— Таз! Великий глек води! Теплуватої… Мерщій!
«Теплої чи холодної? Промивання, це ясно. А що робити далі? Бовдур, треба знати, що вона випила…»
