Невидимий риф - Угаров Григор (книги онлайн .txt) 📗
… Жозеф Браун був схвильований. Професор ні про що його не розпитував: піднявшись на місток, він завмер на місці й прикипів очима до моря. Над водним простором мерехтіли величезні кола. В них заломлювалися сонячні промені й вигравали яскравими барвами веселки.
Це незвичайне явище вкрай спантеличило професора. Величезні мерехтливі кола на воді оберталися, наче колеса велосипеда.
— Як вони тримаються? — запитав Браун.
— Можливо, там немає ніяких кіл!
Капітан перевів на нього здивований погляд.
— Але ж ми їх бачимо?
— Можливо, це тільки віддзеркалення.
— Але ж небо довкола чисте, вода спокійна, на обрії — жодної хмаринки…
Корабель увійшов поміж незвичайні мерехтливі кола. Жозефу Браунові не раз доводилося зустрічатись у відкритому морі з бурею, слухати шалений рев урагану, але такого почуття, як зараз, він не зазнавав ніколи.
Віяв пасат. Корабель легко розтинав смарагдову поверхню океану. На перший погляд навкруги все було тихо й спокійно, та саме в цій тиші й крилося щось тривожне.
— Право на борт!
— Тримати праворуч!
Гучний, басовий Браунів голос тремтів. Океан довкола наче вимер. Не було ніяких ознак життя — не літали буревісники, не викидали водяних фонтанів кити. Навіть дрібні летючі рибки покинули цю мертву зону. Живі істоти лишилися тільки на кораблі. Але й тут у всіх були похмурі, перелякані обличчя, неспокійні погляди. Чувся лише громовий бас Жозефа Брауна й приглушене важке дихання двигунів. На палубі метушилося кілька матросів, промайнула постать Акули.
Відтоді, як викрили Кріпсову причетність до замаху на Лабалу, Кріпс не знаходив собі місця. Він уже не сумнівався, що Загорському відомо про вибух на кораблі й про те, що на цьому жахливому злочині знати пальці Фенімора Кріпса. А цього було досить, аби він не мав спокою ні вдень ні вночі…
Тільки-но з'явилися мерехтливі кола, Кріпс вискочив на палубу, та, уздрівши на капітанському містку Загорського, завагався, вилаяв штурмана й повернувся до своєї каюти.
— Присягаюся бородою диявола, капітане, що містер Кріпс як сам не свій! — проказав штурман, вибиваючи з люльки попіл…
Професор перший помітив, що блиск загадкових кіл дедалі посилюється. Незабаром ці кола спалахнули іскрами. Загорський покликав свого асистента. Хамід вийшов з апаратної і здивовано розглянувся навсібіч. Раптом його струнка постать розтанула в сліпучому сяйві бісерних краплин, що заполонили все навкруги.
— Професоре, що сталося?
Загорський чув голос, але постаті Хамідової не бачив.
— Де ти, Хаміде? Я не бачу тебе!
— Я вас теж не бачу, професоре!
Ту мить надійшов штурман.
— Чи ви тут, професоре?
— Як бачите.
— Браун злякався — ви так раптово зникли!
— Окремі речі вже стають невидимі! Це дуже цікаво! — відповів Загорський.
— О професоре, це дуже страшно! — вигукнув штурман.
З'явився Хамід.
— Я нічого не розумію! — заговорив він, задиханий і зляканий.
— Он як. Хаміде? А чому б нам не стати невидимками? Можливо, природа створює у свій спосіб якісь прозорі препарати на зразок препаратів професора Шпальтехольца? Коли ми повірили в те, що корабель Ліпмана був відкинений назад невидимими силами, то чому б не припустити, що ми на цьому диявольському місці можемо стати невидимими?
Загорський різко обернувся.
— А ось і Жозеф Браун!
Хамід обхопив обіруч голову й вигукнув:
— Ми наче опинились в лабораторії якогось алхіміка!
Але Загорський не слухав його.
— Хедо, йди-но сюди! — покликав він алжірця.
Кульгавий лаборант підійшов до нього, блідий, наче мрець.
— Візьми, будь ласка, пробу води з моря.
Коли Бен Хеда повернувся на капітанський місток з пробою води, Абдул Хамід не витримав і закричав:
— Я, здається, збожеволію!
— Побережи свій розум, Хаміде! Він тобі ще згодиться! — присадив його Загорський.
Абдул Хамід тримався рукою за голову й, широко розплющивши очі, дивився на воду. У воді з шаленою швидкістю крутилися сотні тоненьких, схожих на металеві стружки, фіолетових, лілово-синіх, жовтогарячих і золотаво-червоних кіл, що сліпуче спалахували на сонці.
— Жозефе Брауне! — гукнув Загорський. — Капітане!
Велетенська ведмежа постать старого моряка знову зникла.
— Жозефе Брауне, де ви?
— Я тут, професоре.
— Але ж я вас не бачу!
— Я вас теж не бачу!
— Ви не спите?
— А ви?
Загорський стояв, заклякши на місці, і чув знайомі важкі капітанові кроки, його сухий кашель. А коли той підступив до професора зовсім близько, Загорський розгублено скрикнув:
— Чому ви так дивитесь на мене?
— Бо я нічого не бачу!
— А я вас уже бачу.
Жозеф Браун відчув дотик чиєїсь руки й здригнувся.
— Привид!
— Це я, сер! — озвався Загорський.
— Якась містифікація! — засміявся Браун.
— Значить, я вас бачу, а ви мене — ні! Оце і є світлова гра!
За мить блиск згас. Вони присіли. Жозеф Браун пригостив Загорського сигарою. Курили мовчки. Нарешті Браун втратив терпіння:
— Чим усе це можна пояснити?
— Якщо вірити теорії океанографа Мерея, то наш організм на якусь мить залишився без гемоглобіну і ми стали прозорі! Саме тому прозора переважна кількість тварин, що живуть під водою. Ми розрізняємо їх тільки з маленьких чорних оченят!
Жозеф Браун помацав свій опуклий живіт.
— Вони абсолютно безбарвні?
— Ми стали схожі на Уелсових героїв!
— Уелсових?
— На його думку, видимість залежить від того, як діють видимі тіла на світло.
— Облиште ці жарти, сер! Я вас запитую, чи бачив ці кола Ліпман? Його матроси теж ставали невидимі?
— Про це в радіограмах не згадується!
— Значить, тут якесь нове явище?
Загорський щось згадав, схопив Жозефа Брауна за руку, і вони збігли сходинками вниз. Проба води все ще стояла біля дверей апаратної. Жозеф Браун зазирнув у воду, і його обличчя спохмурніло. Вода була зовсім спокійна, а в ній вирували барвисті кола, наче стрічки в руках у фокусника.
ПЕРШЕ ЗІТКНЕННЯ З НЕВИДИМОЮ СИЛОЮ
Загорський відпочивав у ліжку, коли в двері каюти тривожно постукали. Лабала дивився в ілюмінатор. При першому ж ударі в двері він підхопився, його рука сіпнулася назад, і за мить у долоні блиснув пістолет.
— Бама, хто це?
Загорський відкинув ковдру.
— Хто стукає?
— Відчиніть, сер! — упізнав Загорський голос алжірця.
Вен Хеда гарячково стукав у двері. Загорський повернув ключ замка, і в каюту вскочив Вен Хеда.
— Сер, на кораблі заколот!
— Заколот? — пильно глянув на нього професор.
— Так, я чув це на власні вуха!
— Від кого?
— Я чув, як розмовляли між собою Грін з Акулою.
Загорський почав швидко вдягатися.
— І що ж вони казали?
— Що не бажають іти на неминучу смерть!
— Ммм-так, — промимрив спохмурнілий Загорський.
— Вони заарештують вас, Хаміда, Жозефа Брауна та штурмана і повернуть корабель назад.
Загорський мовчки дивився на нього.
«Грін і Акула», — повторив він подумки імена двох матросів.
Педро Грін був присадкуватий дебелий чоловік, з котячими очима й татуїровкою на лівій руці. Він працював у машинному відділенні. А Акула? Перед очима професора зразу ж постала похмура, висока, завжди розхристана, набундючена постать німця. Він ставився до людей зверхньо, з почуттям власної вищості, і завдяки своєму велетенському зросту та неабиякій фізичній силі тримав у покорі весь екіпаж…
Джеймс Лабала стояв біля дверей.
— Жозеф Браун про це знає? — запитав Загорський.
— Ні, сер!
— А Хамід?
— Я йому вже сказав.
Загорський витяг свою жовту подорожню валізку, відкрив її, взяв звідти якусь річ і поклав собі в кишеню.
