Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Йому дуже кортіло зчинити ґвалт, щоб Хінчінбрук спіймався десь на гарячому. Слід сподіватися, що він, пам’ятаючи першу заповідь шпигуна, не зрадить Чарлі навіть при провалі. Але крий боже, якщо Майкл вціліє і довідається про зраду! Тоді Бертонові станс тісною всенька земля!
Два протилежних почуття боролися в Бертонові, і обидва були викликані страхом за своє життя, за своє благополуччя.
А сірі сутінки тим часом мінялися на похмурий світанок, який, в свою чергу, поступався місцем для дня. Дощу не було, але над землею висів каламутний серпанок, крізь який предмети проступали нечіткими й спотвореними.
Хінчінбрука все ще не було. Ось під вікнами промайнула якась постать, але з голосу Бертон переконався, що то пройшов професор Сатіапал.
І Чарлі, нарешті, наважився. Він вислизнув з будиночка й побіг асфальтованою стежкою до палацу. Шлях до покоїв Сатіапала був йому відомий.
Ні, Чарлз Бертон не вважав себе надто полохливим.
Але коли в тьмяному передпокої на нього через вікно плигнуло щось і почало душити, він заволав щодуху. В першу мить Чарлі уявив, що потрапив до рук Майкла, а потім, коли перед очима заметлялося щось волохате, темне, вирішив, що наскочив на хижака.
— Альфонс! Альфонс! — почувся переляканий голос Майї. — Що ти робиш?! Геть звідси!
Обійми послабшали. Через Бертона, зваливши його, перестрибнуло створіння щонайменше з десятьма ногами, як йому здалося.
— Альфонс, до мене!
То була тільки мавпа, але мавпа незвичайна. В неї, справді, було надто багато кінцівок, які бажали за все ухопитися, до всього торкнутися.
Тварина, що вирвалася з тривалого ув’язнення, немов сказилась. Вона стрибнула на шафу, підхопивши мимохідь скатертину зі столу, перестрибнула звідти на люстру, обрушилась разом з нею і з скиглінням подалась навтіки через вікно, штурляючи та розкидаючи есе, що траплялось на шляху.
— Енні, — крикнула до когось Майя. — Негайно сповістіть тата, що вирвався Альфонс.
Дівчина підбігла до Бертона, який встиг уже підвестись і збентежено обтрушував костюм,
— Він не заподіяв вам шкоди?.. Ні?.. Ні?.. Ви так кричали, наче він вп’явся в ваше горло зубами…
Чарлі мовчав. У нього ще лишилась якась крихта совісті, і йому зараз було нестерпно соромно за самого себе та за свій переляк.
— Ні, нічого… — сказала Майя, оглянувши його з усіх боків.
В її голосі прослизнула нотка якогось розчарування і навіть зневаги.
— Він стрибнув на мене ззаду, зовсім несподівано, — похмуро пояснив Бертон, розуміючи, що далі мовчати не можна.
— Так, так… — хапливо погодилась дівчина. — Буває, що й я інколи… Але пробачте: треба спіймати Альфонса, доки він не втік у джунглі.
Майя пішла до дверей. Зупинившись на мить, додала:
— Це дуже сумирне й втішне створіння. До того ж, — мученик науки. Далебі, йому можна пробачити найбільшу провину.
Чарлз Бертон люто стиснув кулаки. Він показав би оцьому “мученикові науки”, коли б у руках була якась зброя! Божевільна мавпа поглумилась з нього, — з того, хто насмішку вважає за найгіршу образу!
Однак треба було кінчати справу. Він ще раз пішов до свого будиночка, пересвідчився, що Хінчінбрука таки немає, і поспішив на голоси, які чулися осторонь палацу.
Мавпу вже спіймали, скрутили і кудись потягли. Професор Сатіапал вичитував своєму підлеглому, той щось відповідав, виправдовуючись, але коли Бертон наблизився, розмова урвалась.
— Чого ви хочете? — сухо запитав Сатіапал.
— Я стурбований зникненням мого друга, — винувато промовив Бертон. — Шукав його скрізь, — і не знайшов.
Сатіапал кинув до свого помічника кілька слів незнайомою для Бертона мовою, і індієць помчав до воріт.
— Нема, — сказав він, повертаючись.
— Знайти! — суворо наказав Сатіапал.
Він стояв, задумливо мнучи пальцями нижню губу, і морщив чоло, немов розв’язуючи складну задачу.
— Погукайте його!
— Майкл! — неголосно крикнув Бертон. — Майкл!
— Голосніше!
— Хінчінбрук, де ви?
Вони стояли за кілька метрів від житла Бертона, проти ґанку. Туман вже розвіявся, і коли б навіть в цей будиночок пробігла кішка, її не можна було б не помітити.
Тож уявіть собі подив Чарлі Бертона, коли на його заклик на ґанок вийшов заспаний, скуйовджений Хінчінбрук і, позіхаючи, запитав:
— Що трапилось, Чарлі?.. — він помітив Сатіапала і похапцем застебнув ґудзики піжами. — Пробачте, пане професоре!.. Я зовсім не сподівався…
Сатіапал метнув на нього швидкий погляд:
— Прошу, йдіть сюди.
— Одну хвилиночку, — заметушився Хінчінбрук. — Зараз натягну щось на плечі.
— Я не маю часу чекати! — різко сказав Сатіапал. А коли Хінчінбрук підійшов, запитав його: — Чи не хочете ви одержати в мене посаду? Що ви вмієте робити?
Шпигун зітхнув і засмучено розвів руками:
— Нічого… Мене вчили вбивати людей. Цієї справи я не навчився, але рушницю в руках тримати можу… Хіба — вартовим? — Він замахав руками. — А втім, ні, ні! Цур їм пек, отим рушницям!.. Прибиральником, чорноробом, — чим завгодно! Але… але… — позирнув він у бік Бертона.
— Так, — зрозумів його Сатіапал. — Містер Бертон працюватиме в мене за старшого лаборанта. Якщо ви згодні, негайно ходімте зі мною. Треба виконати одну досить брудну роботу. Одяг вам непотрібний, все одно доведеться надіти гумовий комбінезон.
— Радий служити, пане професоре! — охоче відгукнувся Хінчінбрук і пішов за Сатіапалом.
Обшук у кімнаті Майкла Хінчінбрука не дав абсолютно нічого. Ніщо не вказувало на те, що її мешканець не ночував тут і наробив бешкету на увесь маєток.
Найлегше було б припустити, що Чарлз Бертон помилився, а також уявити, що мавпа якимось чином примудрилась вилізти з клітки і потім вибратися з “корпусів”.
Однак жодне створіння, — та навіть і людина без спеціального інструмента, — не змогли б відкрити численні потайні замки і засувки в “корпусах”.
А коли переполоханий лаборант доповів Сатіапалові, що хтось побував і в лабораторії, професор одразу ж збагнув, яким чином злодій туди потрапив та як вибрався.
Він сидів у клітці Альфонса. Коли служниця повідомила про втечу мавпи, всі вибігли з приміщення. Злодій скористався з нагоди і вибіг слідом.
Але хто ж був тим злодієм?.. Хінчінбрук чи…
Незважаючи на будній день, у палаці Сатіапала замиготіли віники і ганчірки. Раджа дав наказ провести генеральне прибирання.
І ось в кімнаті російського хірурга, доцента Лаптєва, в куточку за канапою, було знайдено загорнуті в марльову салфетку два червоних і два синіх ромбічних кристалики, яких недолічився за дві години перед тим пильний лаборант Сатіапала.
Розділ IX
ГОРОБЕЦЬ ПІД ШАПКОЮ
— Пане доцент, прошу!
Сатіапал, не дивлячись на Лаптєва, вказав рукою на двері і, не чекаючи, пішов.
— Куди, пане професоре?
Сатіапал зупинився і сказав з притиском:
— Я хочу детальніше познайомити вас з уже відомим вам Альфонсом, шестирукою мавпою,
Лаптєв сів і спокійно сказав:
— Пане професоре! Мені давно хочеться нагадати вам, що я — не ваш підлеглий. Розв’язувати ребуси та кросворди не маю охоти. А ваша дивна поведінка протягом останніх днів мене ображає. Дощі кінчаються. Я сьогодні виїду до Навабганджа. Якщо вам приємна моя подяка, прийміть її. Я справді глибоко вдячний вам за цінну практику.
Сатіапал повернувся, сів проти Лаптєва і з виглядом проникливого слідчого запитав:
— Отже, бажаєте поїхати?.. Не побачивши жодного з ваших пацієнтів?.. Так і не розкривши таємниці “зубів дракона”?
Хоч який був стриманий Андрій Лаптєв, але він враз відчув шалену лють.
— Пане професоре, ви переступаєте межі дозволеного! Тричі я просив у вас дозволу оглянути рані Марію. Ще вчора я мав зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Два тижні тому ви обіцяли показати мені ваших піддослідних тварин. Я не нагадував вам про ваші обіцянка, вважаючи, що це просто нечемно. А зараз ваші натяки схиляють мене до думки, що ви підозрюєте мене в чомусь!.. Що сталося?