Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
Проте всі дотеперішні успіхи здавалися самому Поллерові занадто мізерними; він чекав свого великого дня; мріяв про те, що його рапорт колись прочитає сам Гіммлер. А може, ним зацікавиться і фюрер? Поллер уявляв собі міну на обличчі свого шефа, коли надійде виклик з Берліна. А може, його, Поллера, призначать шефом вроцлавського відділення СД? Так, він, безумовно, повинен ним стати. Вранці він ставав перед дзеркалом, недбало підносив руку вгору. Штандартенфюрер Ернст Поллер. Штандартенфюрер! Чи ж можна уявити собі щось прекрасніше?
І ось, нарешті, лучилася велика нагода. Поллер від світання до смеркання стовбичив у своєму кабінеті і ждав. Щогодини випивав півчарки коньяку. Викурював сигару. Якщо він виграє, всі його мрії здійсняться. Він мусить виграти! Потрібне одне лише — терпіння; але як довго може чекати найтерпеливіший з терпеливих — Ернст Поллер?
Того дня, коли Клосс розмовляв у “Дороті” з Лізою Шмідт, Поллер вже був готовий до вирішального розиграшу. Всі козирі мав уже в своїх руках; давно і детально розроблений план настав час реалізувати. Не треба тільки поспішати, тільки не поспішати, однак статися все повинно протягом найближчих двадцяти чотирьох годин. Він, Поллер, знищить не лише противника, який дозволив найбільше в світі нахабство — звити собі гніздечко тут, у Вроцлаві; знищить він і його контакти, його засоби зв’язку… А може, тоді розпочнеться ще одна велика гра? Врешті… з ким він має справу? Хіба його, Поллера, уміння й навички можна порівнювати з можливостями слов’ян? Він аж засміявся. Дозволив собі випити додаткову чарку коньяку, після чого зиркнув на годинник. Підняв телефонну трубку. Набрав номер. Почув протяглий сигнал.
Трохи почекав, потім кинув трубку і натиснув на кнопку дзвінка. На порозі в ту ж таки хвилю (Ернст Поллер не пробачав і півхвилинної затримки) з’явився його помічник Йоганн Брадт.
— Перевір у ремонтників, — сказав Поллер, — чи номер 209–13 часом не пошкоджений? Щось я не можу додзвонитися.
— 209–13, — повторив Йоганн Брадт.
Смеркало рано, як і завжди в зимові дні. Повіяв різкий східний вітер, люди піднімали коміри пальт і зникали в під’їздах.
Зате в квартирі Лізи Шмідт було затишно й тепло. Над широким диваном, покритим барвистим килимком, висів портрет фюрера. Два глибокі крісла біля столу, а на поличці, поряд з телефоном, звісно, — “Майн Кампф”. Клосс роздивлявся обстановку помешкання пильно й напружено. Все так, як і повинно бути: по-міщанському, з певним несмаком, згідно з роллю (але якою, власне, роллю?). Тільки одне не пасувало: ялинка в кутку. Ці кольорові кульки зі скла, янголятко на вершку… Клосс раптом посміхнувся: таж певно, як він міг про це не подумати? Пригорнув до себе Лізу. Вона не опиралася, хоча й була якоюсь байдужою.
— Поспішаєш, Гансе, — мовила лагідно. — Як тобі тут подобається?
— Дуже, — щиро відповів Клосс. — Ти мені дуже подобаєшся. — Підійшов до столика і взяв “Майн Кампф”. По книжці видно було, що її часто читали. Потім зиркнув на телефон.
— 209–13, — прочитав. — Я запам’ятаю цей номер.
Дівчина мовчала.
— Ти поводишся так, наче жалкуєш, що мене запросила…
— Ні, ні! — Вона намагалася бути веселою, він бачив: їй хотілося бути дуже веселою. — Я рада, що ти тут. Зараз приготую щось із їжі. І щось знайду з напоїв.
— Святкові запаси?
— Я не готуюся до свят.
— А де ти будеш зустрічати святвечір?
Ліза здивовано подивилась на нього.
— Чого ти про це подумав?
— Ялинка ж он, — відповів Клосс. — Ніяк не можу пригадати, де я бачив таку ялинку.
— Смішно. Ялинка як ялинка. Не подобається тобі? Я щороку сама вибираю деревце.
— І завжди так? У нас дома була інша. Якась строгіша, голі гіллячки притрушені ватою. Зрештою, в усіх німецьких домівках, відомих мені, ялинка була скромна, холодна, скупо прикрашена.
— Не розумію. — Ліза дивилася на нього з тривогою. — Що ти хочеш цим сказати?
— Таку ж, прикрашену кольоровими папірцями, я, Лізо, недавно бачив у Польщі. Так, — додав за хвилю, — це — поліська ялинка.
Водночас Клосс думав:
“Що це — переграю я чи й справді сентиментальний? Що я цим досягну? Дівчина два роки збирала інформацію для нашої розвідки. Коли вона зрадила? Якби я переконався, що вона не винна, відразу ж пішов би звідси геть. А може, таки й залишився б? Вона приймає німецьких офіцерів-фронтовиків і потім переглядає їхні кишені або провокує на відверту розмову й випитує їх. А може, тих, хто забагато говорить, виказує гестапо? А якщо Артур Другий помиляється?”
— Ти хочеш, — запитала Ліза, — щоб я позривала всі ці кольорові папірці?
— Для чого ж? Хіба нам заважає польська ялинка?
— Не говори так, це мене дратує.
— Чому? Ти гадаєш, що німецьким офіцерам не можуть подобатися польські ялинки?
— А польські дівчата?
— Я був у Польщі, Лізо, — серйозно промовив Клосс. — Вони нас ненавидять. Буває, що і стріляють в нас. — Пригорнув її ще раз до себе. — Тому ми так скучаємо за німецькими дівчатами.
Як йому набридла ця гра! Найохочіше він встав би і задав цій дівчині кілька простих запитань. Польською мовою.
Клосс поцілував Лізу. Очі в неї були зажмурені.
— Пусти мене, Гансе, — сказала вона, можливо, й занадто різко.
— Чому ж бо то?
— Я ж обіцяла приготувати щось з’їсти.
— Я не голодний.
— Потерпи, любий… Ми маємо час. В нас дуже багато часу.
Клосс погасив верхнє світло, ввімкнув радіо. Передавали чергове зведення верховного головнокомандування вермахту. Запеклі бої в Сталінграді. Клосс усміхнувся. Вже місяць тому навколо армії Паулюса зімкнулися кліщі. А ось коли тут про це повідомляють! Він відпочивав, принаймні намагався відпочивати. З кухні долітав брязкіт посуду. Клосс подумав, що вечір в товаристві такої дівчини міг би бути справді приємним. Заплющив очі, потім схопився з місця і прогулявся по кімнаті. Заглядав в усі кутки, під картини, за килимки та фіранки на вікнах. Цікаво, чи гестапо не встановило тут підслуховуючого апарату? Ні, не знайшов. Вимкнув радіо і знову приліг на дивані; його враз огорнула нехіть до всього. Минув день, а він не просунувся вперед ні на крок.
Ліза справді-таки вміла готовити. Вино було не дуже добре, але ковбаса в томатному соусі — чудова. Потім з’явилися тістечка власного виробу. Клосс подумав, що господиня, видно, має додаткові продуктові картки. Гість пив багато, а Ліза все доливала йому й доливала; сама ж — ледве пригубила чарку, розмову вела вміло. Клосса дивувало і її мистецтво задавати запитання, на перший погляд нібито наївні, і її спритність уникати відповіді та повертатися до теми. Здавалося, вона не слухає, коли він говорить, бо ж її, німецьку дівчину, не цікавлять всілякі там чоловічі справи, але насправді цікавила її кожна подробиця, і вона вперто йшла до своєї мети. Клосс свідомо полегшував її гру. Розповів їй про свого приятеля, який разом з танковим корпусом з-під Москви потрапив тепер на Дон. Назвав прізвище. Потім — ще кілька прізвищ хлопців, що пішли під Сталінград.
— А ти? — запитала Ліза. — Тебе туди не посилають?
Клосс засміявся.
— Хіба я знаю? Якщо танкову дивізію, котра недавно стояла у Франції, тепер послано на Волгу, то це може чекати кожного з нас… Але я повернуся, Лізо. Ми ще побачимося з тобою.
— Всі так говорять, — мовила Ліза. — Всі, з ким я тут зустрічаюся, хто приїздить сюди на кілька днів. Інколи одержую лист — од когось, хто відморозив вуха чи лежить у госпіталі із кон’юнктивітом. Не одержую тільки повідомлень про смерть. Мені не надсилають…
— І ти з багатьма була знайома?
— Що — ревнуєш, Гансе? А чи не здається тобі, що ранувато?
Клосс притулив Лізу до себе, і в цю мить залунав дзвінок.
— Телефон? — запитав Клосс.
— Ні, це від дверей. — В її голосі він відчув тривогу. — Я нікого не жду. Почекай…
Ліза вибігла до передпокою. Двері залишилися трохи відхилені. Клосс підійшов до них навшпиньках. Крізь шпару він побачив, що Ліза знімає ланцюжок. На порозі з’явився чоловік у формі залізничника. Клосс не знав Горста, зрештою, не встиг як слід роздивитися його, бо все, що сталося потім, зайняло всього кільканадцять секунд.
