І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (прочитать книгу .TXT) 📗
Чемно вклонившись обом, Генріх звернувся до старшої:
— Мадам розмовляє німецькою мовою?
— Трохи.
— Я ваш новий постоялець і, на превеликий жаль, ані слова не розумію по-французькому.
— Ви, певно, барон Гольдрінг? Месьє Лютц попереджав про ваш приїзд. І я рада, що саме в моєму готелі зупинився такий шановний пожилець, — на обличчі господарки готелю з'явилася та стандартна люб'язна посмішка, яка є невід'ємною частиною ділових навичок людей, що в силу своєї професії мусять прислужуватись перед іншими.
Моніка дивилася кудись повз Генріха. Її обличчя, таке жваве хвилину тому, стало застиглим і непривітним.
— Я хотів би, мадам, замовити вечерю на дві персони, на дев'ять годин.
— Прошу! — поспішно погодилася господиня. — А що б ви хотіли замовити?
— Форель, курку по-французькому з картопляним гарніром і салат.
— Правда, тепер так важко з продуктами! Але для своїх пожильців… Вечерю приготувати в окремому кабінеті?
— Так! А зараз я просив би вас прислати мені до кімнати пляшку бордо, коньяку, дві пляшки фруктового лікеру і пляшку шоколадного.
Генріх поклав на стойку гроші.
— Решти не треба, — сказав він недбало і, взявши написаний німецькою мовою прейскурант, почав його проглядати.
— Лютц сказав, що цей барон дуже багатий! — долинула до нього сказана півголосом французькою мовою фраза
— Бо встиг награбувати, — сердито кинула Моніка.
— Тримай язика, Моніка!
— А він однаково стоїть, як телепень, і нічого не розуміє.
— Віднеси йому замовлення, — наказала мадам.
Генріх, ховаючи посмішку, поклав на стойку прейскурант і пішов до себе.
Не минуло й п'яти хвилин, як у двері постукали і в номер зайшла Моніка, несучи на підносі пляшки з вином. Поставивши їх на стіл, вона мовчки попрямувала до дверей.
— Одну хвилинку, мадемуазель!
Моніка спинилася біля самих дверей і чекала.
— Ви розмовляєте німецькою мовою? — запитав Генріх.
— Розмовляю, але дуже рідко, бо не люблю ані мови, ані… — дівчина замовкла.
— … ані самих німців? — закінчив за неї Генріх.
Моніка мовчала.
— А ви хоробра! І все ж я не раджу говорити таких речей німецьким офіцерам.
— Кожен вільний в своїх уподобаннях! Мені, наприклад, більше подобається російська мова, вона така милозвучна!
— Я мав нагоду її чути — адже я прибув із Східного фронту.
— Ви із Східного фронту? — в очах Моніки Генріх побачив неприховану зацікавленість.
— І можу вас запевнити, що російські жінки не говорять німецьким офіцерам таких речей, як ви.
— Вони мовчки зносять образи?
— Ні, вони стріляють! Стріляють у тих, кого вважають своїми ворогами, — французькою мовою відповів Генріх.
Очі Моніки широко відкрилися. Якусь мить вона отетеріло дивилася на Генріха, ворухнула губами, ніби хотіла щось відповісти, але увійшов денщик, і дівчина пішла.
Рівно о дев'ятій Генріх був у кабінеті Лютца. Той ще працював.
— Гер гауптман! Невже така кількість роботи? Адже вже дев'ять, а ви працюєте.
— Я чекав на вас і, щоб не сидіти склавши руки, дещо підготував на завтра, — пояснив Лютц, закриваючи папки з паперами. — А як ви влаштувалися, бароне?
— Непогано. Вже познайомився з господинею і її дочкою.
— І Моніка наговорила вам прикрих речей?
— Трохи було, але мені здається, що врешті-решт ми з нею порозуміємося.
— Он як! — щиро здивувався Лютц. — Ну, коли вам пощастить налагодити взаємини з Монікою, вам заздритимуть всі офіцери і вважатимуть вас за великого дипломата.
Незабаром обидва вже сиділи в затишному кабінеті і вечеряли. Господиня ресторану мадам Тарваль прислала до столу справді хороше вино. Та й страви були приготовлені добре, і гауптман їв з великим апетитом. Коли подали жарену форель, Лютц вражено вигукнув:
— О, я бачу, ви завоювали якщо не симпатію Моніки, то симпатію мадам Тарваль! Коли вже вона з першого дня знайомства почала частувати вас такими стравами…
Після вечері Генріх замовив ще пляшку коньяку і коробку сигар.
— Так роботи буде багато, кажете? — запитав він, пригублюючи чарку.
— Раніше було легше, — зітхнув Лютц, — тоді дивізія стояла компактно. Штаб містився в Екслебенці, і роботи було куди менше.
— А чим викликана зміна розташування дивізій? — поцікавився Генріх.
— Бачте, спочатку французи сиділи тихо і спокійно. Але після нашої поразки під Москвою вони підняли голови. З'явилися так звані макі. Стріляють вони здебільшого з-за рогу і переважно в офіцерів. Трапляється, що псують залізниці, висаджують у повітря мости, а то й військові об'єкти. Частини СД і поліція вже не в силі впоратися з ними самі, і через це охорону воєнних об'єктів доручили нашій дивізії. От так і вийшло, що нашу дивізію довелося розкидати по різних пунктах на протязі дев'яноста кілометрів, від Сан-Мішеля аж до Шамбері.
— І макі після цього притихли?
— Навпаки, вони ще більше активізувалися. Справа ускладнюється тим, що їм допомагає населення. Два тижні тому загін макі зробив наскок на табір російських полонених. Макі перебили охорону, яка, треба сказати, поводила себе надто безтурботно, і кількасот росіян пішло з ними в гори. Погоня не дала жодних наслідків. І от маєте: за кілька днів до вашого приїзду макі, вже разом з росіянами, зробили напад на автоколону з боєприпасами, що їхала на захід, до Атлантичного валу. Тепер вони чудово озброєні нашою ж таки зброєю.
— Я сподівався, що відпочину тут після Східного фронту, а воно, як кажуть росіяни, потрапив з вогню та в полум'я.
Гауптман почав докладно розповідати про недавню операцію караульного загону проти партизанів. Генріх уважно слухав, не забуваючи пильно стежити, щоб чарка Лютца не стояла порожньою. Незабаром гауптман вже був напідпитку.
А тим часом, поки Гольдрінг і Лютц в затишному номері ресторану «Темпль» вечеряли, Моніка мчала велосипедом у напрямі до невеличкого села Понтемафре, поблизу якого стояла електростанція, що постачала енергію навколишнім населеним пунктам.
Чотири кілометри асфальтованої дороги така хороша велосипедистка, як Моніка, проїхала за якусь чверть години.
— Мені треба бачити Франсуа, я привезла йому вечерю, — звернулася вона до знайомого слюсаря.
— Для вас, мадемуазель Моніка, розшукаю його і під землею! Ех, щасливий цей Франсуа! — додав він з щирою заздрістю. — Така красуня сама приїздить до нього на побачення!
Моніка нічого не відповіла.
І цей слюсар, і всі на електростанції були певні, що Моніка — наречена Франсуа, чого ні він, ні дівчина не заперечували.
Навпаки, щоб підкреслити свою близкість, Моніка навмисне при всіх простягла Франсуа маленький вузлик з вечерею. Франсуа відвів дівчину в глиб подвір'я і, сівши на дошки, розгорнув вузлик. Здаля вони справді скидалися на звичайну закохану пару. Але, якби хто підслухав їхню розмову, вій би дуже здивувався, — те, про що говорили ця красива дівчина і цей високий, худий і дуже рухливий чоловік з коротко остриженим волоссям, аж ніяк не нагадувало тих милих дурничок, які звичайно так потішають закоханих.
— Що трапилося, Моніка? — стривожено запитав Франсуа, беручись, про людське око, за вечерю.
Моніка розповіла про свою сьогоднішню зустріч з Гольдрінгом і слово в слово переказала розмову з ним. Франсуа замислився.
— Очевидно, це провокація, — тихо кинув він, — і досить невдала. Через свою молодість цей барон, певно, ще не навчився тримати язика за зубами, але з усього видно, що він відіграватиме в штабі значну роль. Інакше б йому не готували заздалегідь квартиру. Отже, Моніко, доведеться тобі…
Побачивши, як спохмурніло обличчя дівчини, Франсуа тихо розсміявся:
— Ну, ну, веселіше! Я ще нічого не сказав, а ти вже насупилася. Та не хмурся ж так! Від цього з'являються зморшки, і ти передчасно постарієш. А для такого гарного личка… Ну, ну, не сердься, а то візьму тебе й поцілую — адже я твій наречений!
— Ой Франсуа, ти просто неможливий! І подумати тільки, що тобі доручено таку серйозну справу!
