Справа про 19 роялів - Вахек Еміл (книги без регистрации txt) 📗

І все ж він за інерцією пробурчав:

— Що це таке?

— Нічний ресторанчик, неподалік од «Пуппа». Відчиняється о десятій вечора, а зачиняється о третій ранку.

— Ну то й що? — все ще буркотливо провадив Тикач.

— Там танцюють.

Тикач гмукнув і вже хотів був запитати, чи є там рояль марки «Орфей», але замість цього глянув на годинник. Було десять хвилин на одинадцяту. Він зняв трубку і вислухав жінчині докори: з ним і справді можна приємно провести час, аякже! І навіщо він їй обіцяв, що ввечері вони кудись удвох підуть? За хвилину він уже сидів у маленькім авто Овтрати. На костьолі саме вибило чверть на одинадцяту.

— Гарно видзвонює,— зауважив Тикач.

— Аж надто гарно, — скривився Овтрата. — Якби ви жили поруч, як я… Кожні чверть години видзвонює отак, і через те я шукаю собі іншої квартири, де б нарешті міг виспатися.

— Я сплю як убитий, — сказав Тикач.

— Я теж так спав, поки не переїхав сюди, до костьолу. Скільки вже я наковтався всяких порошків! Чи не можна б так зробити, щоб дзвонило хоча б до одинадцятої вечора?

— Мабуть, це не так легко. Нам можуть заперечити, що від цього зіпсується механізм, припишуть неповагу до церкви. Адже в нашому уряді є монсиньйор Шрамко. Йому вистачить такого приводу, щоб викликати урядову кризу. А що ви знаєте про той ресторанчик?

— Це звичайна винарня, тільки нічна. З нею точнісінько так, як з отим костьольним дзвоном. Мешканці навколишніх будинків весь час скаржаться, що через гамір не можуть спати… принаймні в теплі дні…

— Ну, їх тут небагато буває,— пробурчав Тикач. — А коли й трапляються, то одразу починає лити дощ. У неділю я зайшов сюди подивитися на перегони. Сонце так сміялось, а як тільки дали старт на перший заїзд — пустилася злива.

Овтрата знизав плечима.

— Все ж таки буває й гарна погода. І тоді у винарні відчиняють вікна. Куди ж тоді податися бідолашним мешканцям?

— Чоловіче, на курорті, куди люди приїжджають розважитися, має неодмінно бути нічне життя. З цим доводиться миритись. Але ж та винарня пристойна!

— Десь до першої години ночі.

— А потім?

— Танці та гульки.

— А інших скарг на цей заклад немає?

— Тільки те, що туди злітаються нічні птахи — люди, що хочуть як слід попрощатися з Карловими Варами, а також дамочки, в яких або вже стара сумочка, або їм треба нової блузки.

Тикач гірко всміхнувся.

— Це буде найграндіозиіша битва в історії людства.

— Яка?

— Битва з жіночими уборами. Але це ще далеко?

— До битви?

— Ні, до винарні.

— Та ось же вона.

Тикач вийшов з машини метрів за сто від винарні, і за хвилину вони туди зайшли. Це була справді звичайна винарня з маленьким п'ятачком для танців, на якому вміщалось не більше як десять пар. Саме стільки, щоб виникла штовханина, яка б дала можливість партнерам скласти собі точніше уявлення про анатомію своїх партнерок. Коли вони зайшли, танець саме скінчився. Тикач вибрав столик неподалік від рояля. Інструмент не вартий був неприємностей, що чекали на Тикача вдома від дружини, бо виявилось, що то не «Орфей», а «Петроф». Тикач замовив фруктовий коктейль і подумав: «Через десять хвилин я піду звідси». Та коли вже він хотів заплатити і вийти, до залу зайшла цікава жінка. Мала вона десь років сорок п'ять, не менше, але виглядала так, що могла не боятися за свої позиції, недосяжні для багатьох її ровесниць. Зі смаком підмальована, в елегантній сукні золотисто-чорного кольору, на руці лише, один перстень, а вуха—без сережок. Жінка прикрила їх чорним, як воронове крило, волоссям, бо вони були, мабуть, трохи завеликі і вона не хотіла привертати до них уваги. Мала карі, трохи стомлені, але жваві очі, довгуватий, але помірно загнутий ніс, широкі уста, з двома зморшками в кутиках. Через те вона не сміялась, а лише усміхалась. І трикутне декольте було не глибоке, щоб не привертати зайвої уваги до того, що один дотепний австрійський політик назвав колись «непокритим дефіцитом». Вона підійшла до столика, де сиділо вже двоє, і мовчки почала роздивлятися навколо.

Тикач одвів од неї погляд і вже хотів було покликати кельнера, коли Овтрата зауважив:

— Цю пані днів десять тому я бачив з Віртером. Тикач опустив підняту руку і запитав:

— Де?

— Звісно, в «Елефанті».

— І Віртер розмовляв з нею?

— Досить приємно. Десь із півгодини. Потім я спитав старшого кельнера, чи знає він її. Сказав, що вона в «Елефанті» вперше.

— Після того ви її не бачили?

— Бачив разів зо два. Біля джерела. Пила воду й щоразу була в іншому вбранні.

— З Віртером ви її більше не зустрічали? Овтрата похитав головою.

— Але того разу вони, кажете, приємно провели час?

— Враховуючи Віртерів характер, навіть дуже приємно. Адже він відлюдько, і кожного, хто відважиться сісти за його столик, одразу ж вилає…

Тикач пильніше оглянув жінку. Їй могло бути вже й під п'ятдесят, але теперішні жінки, а надто оті худорляві, вміють добре зберігатися. Крім того, що вона вже не дуже молода, та зморщок на шиї він не помітив нічого.

— Обережно розпитайте про неї,— звелів він Овтраті. Овтрата вийшов у коридор за кельнером.

— Вона тут уже тижнів з п'ять, — повернувшись, повідомив він. — Приходить сюди частенько.

— П'ять тижнів, — промовив Тикач. — А курортники не живуть тут довше як місяць. А як її звуть?

— Цього кельнер не знає. Він лише якось чув, що хтось з її товариства звернувся до неї «пані Ізабелло».

— Гм… досить рідкісне ім'я.

І це утвердило Тикача в думці, що цій жінці десь під п'ятдесят. Тепер не дають жінкам такі старовинні імена. Але до неї саме підійшов кельнер і щось тихо сказав. Ізабелла пішла до телефону, за мить повернулась, кивнула тим, що сиділи за її столом, і вийшла.

15

— Ну що ж, час спати, — сказав надворі Тикач. Але несподівано додав: — Марячи, Віртер вимовив три слова, і одне з них було «брама». А тому що…

— Я знаю, — мовив Овтрата, ведучи стареньку машину «Прага».

— Що знаєте?

— Що Віртер, мабуть, причетний до цих роялів.

— Хто вам про це розповів? — спитав Тикач.

— Хто? Віртер. В «Елефанті», ще до того, як його заарештували. Спершу, здається, він хотів мене прогнати, але потім ми з ним досить мило поговорили. Між іншим, сказав: «Я знаю, що ви з поліції. То перекажіть при нагоді Тикачеві, щоб не марнував на мене час. Я не маю нічого спільного з цими роялями. Якщо хочете знати, я чесно добуваю собі шматок хліба. Граю у «Пуппа» в карти із своїми одноплемінниками, а що граю краще за них, той виграю стільки, скільки потребую. Ламати роялі — для цього я вже застарий». Я ще його запитав, як він, власне, вплутався у цю справу з роялями. Він спочатку розкричався, що це, мовляв, товариська розмова, а не допит, але потім сказав: «Це тому, що ваш Тикач вигадав помилкову гіпотезу. Він схибив, із самого початку схибив, подумавши, що ті роялі розбиваю я. При нагоді скажіть йому про це».

Тикач гмикнув, і якийсь час вони їхали мовчки. Потім зауважив:

— Помилкова моя гіпотеза чи ні, побачимо потім. А поки що факт, що його хтось після тієї цікавої розмови мало не вбив. Чого ви зупинились?

— Бо зараз задзвонять ті куранти. Це треба чути в тиші.

Справді, за хвилину ударили куранти, І Тикачеві здалося, що ці звуки пронизали його наскрізь.

— Ні, не заздрю вам, що мусите слухати це щодня. — Потім додав: — Коли вже зайшла про це мова, я шукаю рояль марки «Орфей». Напис невеличкий, зроблений золотом. А там у них — «Петроф». З великим написом білими літерами. Отже, Віртер, марячи, вимовив слово «брама», і це не мало нічого спільного з Карловими Варами. Принаймні з роялем у винарні «Біля Дечинської брами».

— Так, — погодився Овтрата. — До того ж той рояль був чорний.

— Справді. Але що ви хочете цим сказати?

— Роялі, як мені відомо, бувають брунатні, кольору червоного дерева тощо.

— Бувають. Ну, я тут вийду. Поставте машину в гараж і послухайте ще ті куранти.