Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
—Іди чай пити, хлопче, — запросила стара, — наш вже побігли: одна до школи, другий до майстерень.
— Спочатку лосятини покуштуй та ось чарочку випий, — запропонувала господиня.
«Уночі всі кишені перетрусила, а сьогодні знову споює», — роздратовано подумав Сашко й відмовився.
— Пожувати чого-небудь — інша річ, а горілки не хочу.
— Ще звечора помітила, що до спиртного ти не дуже ласий, — шанобливо відзначила стара, а Никонівна промовчала, наче й ні до чого їй.
За чаєм Дорохов ризикнув:
— Скажіть, Олімпіадо Никонівно, а скільки років вашій буфетниці? Тридцять набереться?
Обидві — і стара й молода — умить розсміялися.
— Око в тебе, любчику, не зірке. Ось скажу Ганні, що вона тобі в душу запала, хай радіє, їй уже за сорок, вона тобі в матері годиться. До неї ти не підластишся, вона в нас, мов чорниця, сама, чоловіків не полюбляє. До неї тут наш інженер з копальні сватався, а вона йому дала відкоша. Є один мисливець, самотній, досі за нею сохне, а Нюрка й у хату його не пускає. Скільки років живе тут, а все сама, все з книжками, тільки з учителькою приятелює. Строга жінка, а ти й собі…
— Що ви, Олімпіадо Никонівно, я ж просто так.
— Ти краще скажи, чого приїхав і якого дядька шукав? — Олімпіада скоса глянула на Сашка. — Я ж тут усіх од малого до старого знаю.
«Цікаво, — подумав Сашко. — Дядька вигадала Ганна, а Никонівна запитує всерйоз. Виходить, буфетниця їй не сказала про записку? Треба якось виплутатися».
— Ну, Никонівно, ти чисто прокурор, усе тобі скажи… Дай-но краще олівець і папір, я тобі свою адресу залишу. Будеш в Іркутську, погостюєш. — І так само, як у чайній, написав адресу тієї самої Віри, за брата якої себе видавав.
— Ніколи мені по Іркутськах їздити, — зітхнула жінка. — Може, зберуся на великдень, тоді загляну.
Того ж дня надвечір, щоправда, з меншим комфортом, уже в кузові, на якихось мішках, Сашко повернувся до міста й одразу подзвонив Фоміну.
— Приїхав? Живий-здоровий! Ну, молодець! Іди додому, відпочивай.
— Мені б, дядьку Мишо, зайти в своє перевдягтися.
— Приходь, чекатиму, — одразу ж погодився Фомін.
Саша перевдягався і розповідав. Поспішав, перескакував з одного на інше. Фомін слухав мовчки, не перебиваючи, ні про що не розпитуючи.
— Гаразд, — вирішив він. — Іди додому. Завтра буде видніше. — Але під кінець, мабуть, не втерпів — Що ж та Ганна, так сама й живе?
— Олімпіада сказала: «Сама, як та черниця».
— Цікаво. Ну, ось твій револьвер, посвідчення, іди, а я Івана Івановича зачекаю. Він про тебе запитував. Розповім, як ти з'їздив.
РЕБУС ГРИШКИ МІЖНАРОДНОГО
Наступного дня Фомін і Дорохов з самого ранку засіли «помізкувати». Попов учора знов нагадав Фоміну, що запобігти злочинові, намисленому Міжнародним, їхній святий обов'язок, що йому, та й Фоміну, просто не минути лиха, якщо спільники Нікітського, не діждавшись його, самі ризикнуть піти на якесь, очевидно велике, діло. Фомін із Сашком почали по порядку.
— Спершу давай уточнимо, що ми маємо в своєму розпорядженні.— Михайло Миколайович дістав із сейфа справу Нікітського, свої нотатки, погортав документи. — Ось телеграма, з якої все й почалося. «Стало відомо, що злодій-рецидивіст Нікітський за викликом з інструментами і зброєю виїхав до Іркутська. Має намір зупинитися в одному з готелів. Передбачається, що спільники готують великий злочин. Нікітський був у Ленінграді, домовлявся в обмін на золото придбати іноземну валюту. Вжийте заходів до затримання рецидивіста, запобіжіть злочину. Про виконання доповісти. Начальник карного розшуку Головного управління міліції НКВС СРСР». Здається мені, що Нікітський давно готував цей злочин. Але в нього щось не клеїлося, — пояснив Фомін. — Коли ми його затримали, начальник дзвонив у Москву, і йому прямо сказали, що Нікітський виїхав на діло. Узяли ми його на другий день після приїзду. Так? І я гадаю, що за цей час він ні з ким з дружків не зустрівся, бо пістолети й відмички так і лишилися при ньому.
— Скидається на те, дядьку Мишо, що ви маєте рацію. А коли в поштових відділеннях пошукати ту телеграму, що йому відправили?
— Як же ти шукатимеш її? Звідки послана, невідомо; коли і, найголовніше, на чию адресу — також не знаємо. У карному розшуку наркомату якби знали ці подробиці, підказали б нам обов'язково. Давай краще подумаємо, чому наш Григорій Павлович за добу з гаком своїх знайомих не знайшов. Ну, скажімо, до Іркутська він приїхав о четвертій годині дня. На візнику все місто міг об'їздити, кого завгодно знайти, а потім і в готель. Ми з тобою запізнилися його зустріти. Але ж нам не було відомо, коли він з'явиться.
Два роки тому затримував я Нікітського після втечі. Він тоді, мов лось по тайзі, по околицях міста гасав: то в Робітниче селище, то на Зірочку з'явиться, а схопили його на станції Інокентіївській. Напевно було відомо: приїхав тоді він до Іркутська з чемоданом, але куди його заховав чи кому передав те, що було в чемодані,— так і не дізналися. Відвідав я тепер ті адреси, був на Зірочці; скидається на те, що цього разу там він і не показувався.
— Дядьку Мишо, а може, він на копальні зібрався?
— Навіщо ж йому тоді готель? З поїзда — і на тракт. У попутну машину — і там. Менше б на очах маячив. А втім, дай-но сюди копію його записки. «Сиджу в карному, але тут мені недовго маятися, — читав уголос Фомін. — Надішли сидора. Міркую: хто мене продав? Не забувай моєї поради. Дізнайся, де я відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну та липовий чай. Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов. До побачення». — Фомін відклав аркушик, пройшовся по кабінету, зупинився навпроти Сашка. — Давай уявимо себе на місці Нікітського й подумаємо, як у певних випадках він міг би повестися. Обговоримо перше завдання. Чому, маючи приятелів або спільників в Іркутську, він шле записку на копальні?
— Боїться, дядьку Мишо, що потрапить вона вам до рук і приятелі опиняться в сусідній камері. До копалень, може, і не доберетесь.
— Можливо… ще питання: якщо його дружки в нас у місті, чому він не зустрівся з ними одразу?
— Заходив, не застав удома і пішов до готелю.
— Тут, на жаль, дорогий мій, ти помиляєшся. Про готель ми дізналися з телеграми. Виходить, ще до приїзду в Іркутськ Нікітський мав намір зупинитися саме там.
— Усе зрозуміло! Поквапилися ми, дядьку Мишо. Не можна було брати Нікітського біля готелю на дорозі. Він саме й вирушив до своїх приятелів, щоб віддати їм на збереження саквояж.
— Можливо, Сашко, можливо… Тільки здасться мені, що не привів би нас Міжнародний до своїх приятелів. Чуття у нього, як у вовка. Пригадуєш, він сам сказав, що відчув: за ним стежать.
— Куди ж він хотів податися?
— Чого не знаю, того не знаю, — зітхнув Фомін. — Спробуємо з іншого кінця. Ану прочитай ще раз записку.
— «Сиджу в карному…»
— У нас, виходить, — усміхнувся Фомін. — Далі.
— «Але тут мені недовго маятися…» Звичайно, недовго. Ви ж самі казали, що його незабаром переведуть до в'язниці.
— А в'язниця йому що — санаторій? Тут маятися, а там не буде? Стривай, а чому «маятися»? По-блатному він мав написати «чалитися». — І Фомін, відкинувшись на спинку стільця, замислився. — А пам'ятаєш, як він хвалився, що знову втече?
— Пам'ятаю. Казав, дочекається «зеленого прокурора», весни, тобто, і втече в тайгу.
— Може, тут натяк на май місяць? — замислено промовив Фомін. — Далі.
— «Надішли сидора…» — читав далі Дорохов.
— Навіщо Нікітському продукти? Він що, голодує в нас, чи що? Вчора я йому дозволив купити ковбаси, сиру, цукру, цигарок. Гроші у нього є. Ні, передачу він вимагає з іншої причини.
— Може, чекає чогось таємного?
— Він що, новачок? Не знає, що передачі перевіряються? Ні, не чекає він нічого таємного. Гадаю, для нього важливий сам факт передачі. Раз принесли передачу, виходить, записку одержали і всі його натяки зрозуміли. Раніше в старих рецидивістів хитрюща символіка була. Скажімо, є в передачі цибулина. Одна-єдина — значить, і на волі тим, хто приніс передачу, гірко. Дві цибулини — ще гіркіше, багато — зовсім кепсько… Подивимося, що там далі.
