Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— Скільки? — повторив капітан Росаро. — Вибачите, я не худоба. Я завжди при здоровому глузді: і коли є сонце, і коли його немає, і навіть коли мене тіпає ця клята лихоманка. То скільки?
— Ну гаразд, відчалюймо. Скільки ж ви хочете? — здаючись, утомлено запитав начальник поліції.
— П’ятдесят доларів золотом, — почулася відповідь.
— Але ж ви все одно йдете туди, чи не так, капітане? — м’яко запитав Торес.
— Я ж сказав: п’ятдесят доларів золотом.
Начальник поліції безнадійно розвів руками і крутнувся на каблуках, роблячи вигляд, що йде собі.
— Але ж ви заприсяглися помститися за шкоду, завдану вашій в’язниці, — нагадав йому Торес.
— Проте не тоді, коли мені доведеться платити за це п’ятдесят доларів, — огризнувся начальник поліції, краєчком ока спостерігаючи за тремтячим від лихоманки капітаном і перевіряючи, чи не збирається той здаватися.
— П’ятдесят доларів золотом, — сказав капітан, допивши каву, намагаючись тремтячими пальцями скрутити собі цигарку. Потім він кивнув убік шведа і додав: — І ще п’ятірку золотом моєму механікові. Такий у нас звичай.
Торес підійшов ближче до начальника поліції і прошепотів:
— Я заплачу за буксир, а з грінго Рігана стягну зайву сотню, різницю ж ми з вами поділимо навпіл. Так що ми нічого не втратимо. Навпаки, ще матимемо бариші. Ріган казав, щоб я не скупився на витрати.
Коли сонце підбилося над обрієм, один із жандармів зі змученими кіньми вирушив до Лас-Пальмаса, а інші зійшли на палубу буксира. Механік спустився в надра машинного відділення, і капітан Росаро, якого під лагідними променями сонця облишила лихоманка, наказав матросам знятися з якоря, а одному з них стати до штурвала.
Ранком “Анжеліка” все ще дрейфувала недалеко від берега; вітру не було всю ніч, і їй не вдалося вийти в море, хоча вона і просунулася на північ і перебувала на півдорозі між Сан-Антоніо та протоками Бокас-дель-Торо і Картахо. До цих проток, що ведуть у відкрите море, все ще залишалося миль із двадцять п’ять. “Анжеліка” ніби спала на дзеркальній поверхні лагуни. Душна тропічна піч змусила усіх вибратися на палубу. На даху каюти капітана лежала Леонсія. У вузьких проходах обабіч каюти розташувалися її брати і батько. А на носі, між каютою капітана і рубкою стернового, лежали поруч обидва Моргани — рука Френка спочивала на плечі Генрі, немов оберігаючи його. Біля штурвалу, з одного його боку, обхопивши коліна руками і поклавши голову на руки, сидячи спав метис-капітан, а з другого — точно в такій самій позі, спав стерновий Персіваль, чорношкірий негр із Кінгстона. На шкафуті покотом лежали матроси, тоді як на носі, на малесенькому півбаку, уткнувшись лицем у згорнені на груди руки, спав вахтовий.
Першою прокинулася Леонсія. Звівшись на лікоть і підсунувши під нього край плаща, на якому вона спала, дівчина подивилася вниз на палубу і побачила Генрі і Френка, що мирно спали поруч. Її вабило до них обох — адже вони були такі схожі; вона кохала Генрі, згадувала, як він цілував її, і, згадуючи про це, уся тремтіла; вона кохала й Френка, згадала і його поцілунок — і від сорому почервоніла. Вона дивувалася тому, що кохає двох людей одразу. Вона вже цілком розібралася у своїх почуттях і знала, що готова піти за Генрі на край світу, а за Френком ще далі. І її гнітила власна аморальність.
Уникаючи таких думок, Леонсія простягнула руку і кінчиком шовкового шарфа почала лоскотати ніс Френка; молодик заворушився, змахнув рукою, ніби відганяючи москіта чи муху, і штовхнув Генрі у груди. Таким чином Генрі прокинувся першим. Різким рухом він підвівся і сів, розбудивши при цьому Френка.
— Доброго ранку, веселий родичу, — привітав його Френк. — Що це ти так пустуєш?
— Доброго ранку, друже, — пробурчав Генрі. — Тільки хто ж з нас пустує? Адже це ти штовхнув мене і розбудив. Мені навіть здалося, що це кат прийшов: адже сьогодні зранку мене збиралися повісити. — Він позіхнув, потягнувся, подивився через поручні на сонне море і, штовхнувши Френка, вказав йому на сплячого капітана і стернового.
“Які красені ці Моргани”, — подумала Леонсія і здивувалася, спіймавши себе на тім, що думкою вимовила цю фразу не по-іспанськи, а англійською. Невже тому, що вони підкорили її серце, вона й мислити стала їхньою мовою, а не своєю рідною?
Аби уникнути таких думок, вона знову взялася лоскотати кінчиком шарфа ніс Френка і була помічена; довелося їй зі сміхом зізнатися, що це вона була причиною їхнього несподіваного пробудження.
За три години, поснідавши фруктами і кавою, Леонсія стала біля стерна, і Френк заходився навчати її, як вести судно і визначати шлях за компасом. “Анжеліка”, під свіжим вітром, що гнав її на північ, йшла зі швидкістю шести вузлів. Генрі, стоячи на навітряній стороні палуби, вивчав за допомогою бінокля обрій і намагався не звертати уваги на вчителя й ученицю, хоча потай докоряв собі, що не йому першому спало на думку навчити Леонсію користуватися компасом і стерном. Усе ж він опанував себе і не лише не дивився на них, а навіть і краєчком ока не кидав у їхній бік.
Зате капітан Трефезен, який відрізнявся цікавістю індіанця і безсоромністю негра — підданого короля Георга, був менш делікатний. Він відверто втупив очі в молодих людей, і від нього не сховався обопільний потяг американця, котрий зафрахтував його судно, і гарненької іспанки. Вони стояли зовсім поруч, і коли обоє схилилися до штурвала, заглядаючи в нактоуз, пасмо волосся Леонсії торкнулося щоки Френка, і обоє негайно відчули, як їх немов пронизало струмом. Метис-капітан теж помітив це. Але вони відчули ще й те, чого не міг помітити метис-капітан, — ніяковість. Вони здивовано глянули один на одного і винувато опустили очі. Френк надто швидко і досить голосно, так, що було чутно і в кінці палуби, почав пояснювати, як діє компас. Але капітан Трефезен тільки посміхався, слухаючи його.
Несподіваний порив вітру змусив Френка схопитися за штурвал. На ньому вже лежала рука Леонсії, і Френку нічого не залишалося, як покласти зверху свою руку. І знову обоє здригнулися, і знову капітан посміхнувся.
Леонсія звела очі на Френка і відразу ніяково опустила їх. Вона визволила руку і, даючи зрозуміти, що урок скінчено, повільно відійшла від штурвала, усім своїм виглядом показуючи, що стерно і компас перестали цікавити її. Френк залишився в сум’ятті: він розумів, що це безчесно, що це зрадництво, і, мимоволі глянувши на Генрі, що стояв до нього в профіль, подумки побажав, щоб той не помітив, що сталося. Леонсія тим часом неуважно дивилася на порослий густим лісом берег і задумливо крутила навколо пальця обручку Генрі.
Проте Генрі мимовільно бачив усе: він саме тієї миті повернувся до них повідомити, що на обрії з’явився якийсь димок. І метис-капітан помітив це. Він підійшов до Генрі і з жорстокістю індіанця і безсоромністю негра сказав напівголосно:
— Не впадайте у відчай, сер. У сеньйорити добре серце, у ньому знайдеться місце для вас обох: адже ви такі шляхетні джентльмени.
Тієї ж миті йому виклали одну із споконвічних істин: білі не люблять, коли втручаються в їхні справи; отямившись, капітан відчув, що лежить на спині, від удару об палубу в нього нила потилиця, а вилиця — від не менш сильного удару, завданого йому Генрі.
І тут у капітані заговорила індіанська кров: розлючений, він підхопився на ноги, у руці його блиснув ніж. Хуан, жовтолиций метис, миттю виявився поруч, у руці його теж був ніж. Підбігли ще кілька матросів. Утворивши півколо, вони почали наступати на Генрі; але той, із блискавичною швидкістю відскочив до борта, ударом руки знизу вибив із гнізда залізний поручень і приготувався до самооборони. Френк негайно кинув штурвал і, вихопивши револьвер, прорвався до Генрі і став з ним поруч.
— Що він таке сказав? — запитав Френк свого родича.
— Я повторю, що я сказав, — загрозливо вимовив капітан: зараз у ньому завирувала негритянська кров, і він уже шукав шлях до компромісу за допомогою шантажу. — Я сказав…
— Зупинися, капітане! — закричав Генрі. — Мені шкода, що я вдарив тебе. Прикуси язика. Забудь. Мені вельми шкода, що я тебе вдарив. Я… — Генрі мимоволі зупинився і гарячково хапнув повітря: він не міг говорити. І лише тому, що Леонсія стояла тут поруч, дивилася на нього і слухала, він сказав: — Я… я прошу вибачення, капітане.
