Ловці перлів - Пашек Мірко (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Але цього часу пан Попастратос раптом згадав про свій корабель і червоний та засапаний прибіг у порт. Саффарові довелося залишити Гаміда й вирушити в рейс. І ні він, ні Гамід, ні хто інший не уявляв собі, що саме цей рейс принесе розв'язку, — що надходить хмара, з якої впаде ота конче потрібна волога.
В Массауа дізналися про Саїдову смерть саме того дня, коли його ховали в Джумеле.
Коли пан Попастратос одержав цю чудову звістку, він ляснув пальцями, запалив сигарету й дозволив собі на мить віддатися блаженним мріям. Отже, йому все-таки пощастило. Нагорі сидить цей йолоп Абдаллах, і він іще живий, хоч і напихається кхатом до… до…
До якої міри — пан Попастратос не знав. Але це було байдуже. Головне, що сьогодні пан Попастратос разом із Абдаллахом вирушить на Дахлак по перли. Добре тоді сказав цей старий телепень, Бабелон:
— Щасливої путі! — Bon voyage!
З такими приємними думками пан Попастратос підвівся й повільно, врочисто зійшов нагору. Абдаллах, як завжди, сидів на циновці, схрестивши ноги, і повіки в нього тремтіли. На диво, він був цілком тверезий, але саме розв'язував тремтячими руками новий снопик Йєменського зілля, який принесла йому стара Ріфа. Ріфа все ще стояла в дверях.
Пан Попастратос не звернув на неї ніякісінької уваги.
— Дозволь мені першому поздоровити тебе, — мовив він поважно, вклоняючись у пояс уламкові людини, що сиділа на циновці. — Ти — Володар перлів. Про душу твого батька вже піклується диявол.
Жмуток ель-кхату випав з Абдаллахових рук. Його блискучі, мов зірки, очі, які позападали десь у череп, витріщилися й прикипіли до Попастратосових вуст.
— Твій батько Алі Саїд помер, — проказав пан Попастратос спроквола й виразно, гадаючи, що Абдаллах не зрозумів його.
Але цієї миті Абдаллах зломився.
Інакше цього й не назвеш: суха гілка, на яку було схоже його тіло, зломилася. Навіть чути було, як вона тріснула… А може, то був короткий зойк, що ввірвався, ледь вилетівши з вуст. Тіло повалилося на циновку. Чалма нащадка пророка розв'язалася, і видно було голену довгасту, мов яйце, голову.
На мить запала тиша. Пан Попастратос чекав, коли Абдаллах опритомніє. Звістка була, мабуть, надто несподівана. Та Абдаллах не ворушився, і високий бородатий мужчина, вкрай занепокоєний, схилився над ним.
Абдаллах уже не дихав. Він завжди мав слабке серце, цей жалюгідний Саїдів син, а ель-кхат, зрозуміло, не зміцнив його.
Якусь мить здавалося, що пан Попастратос упаде поруч із Абдаллахом. Кров відлила йому від рук та обличчя, він став білий мов сніг. Потім на обличчі в нього вискочили червоні плями, й він випростався, дивлячись на купку майже порожнього одягу біля своїх ніг. Потім стиснув кулаки й став кричати, ні, ревти:
— Собако! Здохнути тепер! Саме тепер! Собако! Собако!
Стара Ріфа втекла, сховала обличчя й утекла, ніби побачила самого диявола.
— Ударив ногою, — прохрипіла вона, втративши голос від жаху. — Копнув померлого!..
А розлючений господар усе ще ревів і галасував, закликаючи слуг. Але й вони відразу повтікали, не ймучи віри власним очам.
Один з них побіг просто до пана Бабелона, в якого теж одержував платню.
Коли пан Попастратос нарешті переказився, то прожогом кинувся вниз до свого кабінету, впав на тахту й став так несамовито гризти нігті, що з пальців побігла кров і, наче вовкулаці, скривавила йому губи.
Таким і застав його слуга, який уже збігав до пана Бабелона й продав звістку про Абдаллахову смерть так вигідно, що вирішив поторгуватися й з паном Попастратосом.
— У мене є важлива новина, пане, — почав слуга багатозначно. — Вона коштує багато срібла…
— Геть звідси! — знавісніло гаркнув Попастратос.
Тому-то він і почув лише об одинадцятій годині те, про що міг би дізнатися значно раніше, а саме: пан Бабелон рано-вранці поспішно відплив на Дахлак.
Тепер уже пан Попастратос не кричав і не лютував. Він мовчки побіг до пристані, й за півгодини корабель був уже готовий. Саффар не мав навіть часу попрощатися з Гамідом Корабель відплив. Меч на носі його розтинав хвилі, наче сокира. Десь пополудні на обрії показалося квадратне вітрило пана Бабелона. Попастратос переможно вереснув і почав бігати по палубі, ніби хотів отак збільшити швидкість корабля.
— Швидше! — верещав він. — Швидше, або я повикидаю вас у море, проклятущі негри! Швидше!
Саффар — Ель-Сейф стояв за кермом, прикипівши очима до невеликого квадратного вітрила попереду. Нахуда наказав підняти все, що тільки може витримати щогла. Корабель небезпечно нахилився під цією хмарою парусини, але мчав уперед, наче птах.
І коли на обрії сірою смужкою забовваніли береги острова Ель-Кебір, «Джаміле», цю пузату качку пана Бабелона, було вже видно, як на долоні. Але потрібно було ще обплисти острів, бо джумелеський порт розташований на іншому боці, ближче до Аравійського півострова.
Нахуда на мить завагався: з якого боку обпливати острів, з півдня чи з півночі? Пан Бабелон вирушив на північ, і нахуда кивнув Ель-Сейфу, щоб той ішов слідом за «Джаміле». Ним також заволоділа гарячка гонитви.
Проте за самим островом вітрила «Ель-Сейфа» раптом безвільно впали, а «Джаміле» проскочила цю смугу з погожим вітром і знову мала виграш у часі. Потім «Ель-Сейф» з Ель-Сейфом за кермом знову почав наздоганяти її. До пристані Джумеле обидва кораблі прийшли одночасно. Сонце ще не сіло, й пан Попастратос міг би відзначити свій рейс як новий рекорд на трасі Массауа — Джумеле. Але він і не подумав про це. Вискочивши на берег, пан Попастратос розлючено зиркнув на пана Бабелона, який саме розкривав свою зелену парасольку.
— Добрий день чи, може, вечір, — привітно всміхнувся пан Бабелон. — Сподіваюсь, ви також з візитом до нового Володаря перлів, Азіза?
Куцан Азіз сидів на подвір'ї біля своєї коричневої брудної халупи й лузав коричневі горішки. Долі, навколо нього було напльовано вже чимало лушпиння. В Азіза не було нікого, хто б зустрічав гостей, тож пан Бабелон та пан Попастратос, які разом підійшли до воріт, без повідомлення вступили на подвір'я.
— Салям алейкум, Азізе, — вклонився пан Бабелон. — Чи зволиш ти прийняти нас, чи. може, ти вже загордів, посівши новий титул та багатство.
Азіз досадливо закліпав очима. З часу останнього Попастратосового візиту та витівки з монетою Азіза не залишало прикре враження, що всі чужинці насміхаються з нього.
— Мої вуха замкнені, і мій гаманець також, — буркнув він. — Забирайтесь геть зі своїми фокусами.
Пан Бабелон щиро засміявся.
— Ти загордів, Азізе! — вигукнув він. — Як це гидко, яка ганьба! Чи, може, ти ще й досі не знаєш?..
Але панові Попастратосу вже набридла ця комедія.
— Абдаллах, син Алі Саїда, помер, — проказав він гостро. — Ти, Азізе, найближчий родич, отже й спадкоємець Алі Саїда. Я прийшов сказати тобі це і сподіваюсь на вдячність, на яку має право кожен, хто приносить добрі звістки.
Горішки падали з Азізових рук, а його витріщені очі прикипіли до Попастратосових уст. Азіз мав такий самісінький вираз обличчя, як і Абдаллах сьогодні вранці. І в Попастратосовій голові навіть майнула думка, що Азіз оце зараз зломиться з ледь чутним тріском. Але Азіз не впав; серце він мав здорове, хоч сам був уже старий. Від страшенного хвилювання Азіз затрусивсь увесь, неначе на нього сипонуло морозом.
— Присягніться ім'ям аллаха! — пробелькотів він.
— Іменем аллаха присягаємось! — відповів пан Бабелон, хоч сам був християнин. — Волею аллаха Абдаллах помер. Помер сьогодні вранці.
Азіз набрав повні груди повітря — тепер він уже вірив — і випростався на весь свій невеличкий зріст. Його маленькі очиці обвели подвір'я, але пан Бабелон знав, що перед очима в Азіза зараз стоїть не цей жалюгідний дворик, а цілий острів Ель-Кебір, широке море навколо нього й десятки кораблів у морі — усе, що лишив по собі Алі Саїд.
