Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
А справа заплутувалась далі. Професор помітив, що його дочка відчуває потяг до Чарлі. Це було страшно, але Сатіапал не наважився розповісти правду й Майї. Він боявся, що втратить дочку і не набуде сина. Щоб уникнути цього, він вдався навіть до розмови з російським лікарем, паленіючи од сорому і наперед знаючи, чим вона скінчиться.
Цей стан починав бути нестерпним. Сатіапал намагався якнайшвидше перетнути заплутаний клубок, форсував “екзамени” Чарлі на звання “справжнього сина” і, п’ючи солодку отруту спогадів, заплутувався ще далі.
Джаганнатх Сатіапал, єдиний син поважного й досить багатого раджі, як майже всі діти індійських князьків, навчався в Англії. Це було в той період, коли Британська імперія досягла свого найвищого розквіту, а Індія вважалась за найкоштовнішу перлину британської корони.
З тисяча шестисотого року англійська Ост-Індська компанія викачувала з Індії все, що тільки можна, прирікаючи її населення на злидні та голод. Та хто знав про долю індійських бідаків? Навіть Сатіапал був змушений вивчати історію рідної країни з англійських підручників, а широкі маси читачів усього світу годувалися нісенітницею, замішаною на солоденькому сиропі. Ті, хто не бував в Індії, знали про неї лише як про країну слонів та пам’ятників старовини, благородних принців та факірських чудес.
На молодого красивого Сатіапала, який приїхав навчатися до Кембріджа, позирали з підвищеною цікавістю. Про нього ходили чутки, що він успадкує після смерті батька величезні багатства і необмежену владу над територією завбільшки з Шотландію. Не одна з жінок вищого світу Кембріджа потай мріяла стати індійською княгинею, тому Сатіапала навперейми запрошували на банкети, пікніки, інтимні вечори, його одразу ж зачислили до категорії “світських левів”.
Молодий раджа не уникав зустрічей. Він вивчав англійців далеко пильніше, аніж вони його, бо знав, що рано чи пізно нинішні приятелі перетворяться на ворогів. Гніт однієї нації іншою не може тривати без кін-ця-краю.
Джаганнатх Сатіапал не належав до славної когорти тих, хто із зброєю в руках бореться за щасливу долю свого народу. Він був прихильником поміркованих методів і передусім бажав своїй країні розвитку. Могутня в минулому, Індія після розпаду династії Великих Моголів та довгочасного панування колонізаторів перетворилася на відсталу й убогу країну. їй потрібні були фабрики й заводи, люди, які могли б рухати вперед науку й техніку. Тільки звівшись на ноги, як гадав молодий раджа, Індія зможе виступити проти могутньої колоніальної імперії.
Наперекір своєму батькові Джаганнатх Сатіапал вивчав у Кембріджі не юриспруденцію, а природничі науки. І саме там, не на банкеті, а в університетській лабораторії, він і познайомився цілком випадково з Марією-Луїзою Бертон, дружиною свого вчителя.
Це було епізодичне, швидкоплинне захоплення, яке однак призвело до зв’язку, глибшого за звичайні. Марія-Луїза сама прагнула цього. Вона безтурботно й легковажно посилалася на те, що її чоловік удвоє старіший за неї, хворий, а їй хотілося б мати дитину.
Сатіапал сприймав це за жарт. Він взагалі ніколи не ставився серйозно до розбещеної співачки і не поважав її. Напровесні тисяча дев’ятсот дванадцятого року він закохався в іншу і перестав бувати в Бертонів. Ображена коханка бомбардувала його листами, запрошувала прийти, щоб довідатися про важливу й приємну таємницю, однак Сатіапал, вважаючи це за звичайні жіночі хитрощі, уникав зустрічі, а незабаром виїхав з Англії вже як наречений Марії Федоровської, дочки видатного російського фізіолога.
Це було справжнє, сильне взаємне кохання. Академік дав згоду на шлюб дочки з чужинцем, однак поставив за умову, що подружжя назавжди оселиться в Росії.
Джаганнатх Сатіапал на цю умову погодився. Так, він любив Індію, як завжди люблять те місце, де народився, але після тривалих блукань по чужині змінити Англію на Росію йому було не важко. Академік доживав віку, а після його смерті Сатіапал з дружиною зможе виїхати на батьківщину.
Старий раджа, батько Сатіапала, зустрів цю звістку, як величезне лихо для сім’ї. Спочатку він умовляв сина, погрожував, благав, а потім надіслав короткого листа з повідомленням про те, що позбавляє Джаганнатха права на спадщину та зрікається його.
Батько був далеко, а молода наречена поруч. Примарна велич титулу індійського раджі не втратила для Сатіапала свою принадність. Хоч як йому було важко, він відповів батькові, що не може змінити своє рішення, і, таким чином, як йому здавалося, перетяв собі шлях на батьківщину.
Та він і не жалкував про це. Марія Олександрівна була саме такою, якою він уявляв собі свою майбутню дружину. Освічена, чуйна, любляча, вона вміла відшукати ті слова ніжності, які обеззброюють мужчину під час сімейних незгод і, навпаки, озброюють в хвилини, коли йому потрібні сили для боротьби.
Незабаром у них народився син. його охрестили за православним обрядом і назвали Андрієм, але Сатіапал раз і назавжди дав йому ймення Райяшанкар, на честь свого батька.
Коли б не революція, подружжя Сатіапалів, певне, так і лишилося б в Росії. Джаганнатх дуже швидко оволодів російською мовою, став називати себе Іваном, закінчив під керівництвом свого тестя Петербурзький університет і незабаром одержав там приват-доцентуру. його багато хто вважав за росіянина, і тільки дивне прізвище наштовхувало цікавих на роздуми та розпити.
До повалення царської влади Сатіапал, як і його тесть, поставився прихильно. Він був людиною розумною і бачив, що саме монархія затримує Росію на рівні відсталої напівколоніальної держави. Однак йому забракло розуму збагнути й сприйняти перемогу російського пролетаріату.
В горнилі революції витоплювалася та сталь, яка стала кістяком держави нового типу, але Сатіапал бачив тільки шлак, який плавав на поверхні, застилаючи короткозорому яскраву сліпучість чистого металу. Не дивно, що Сатіапал з дружиною не витримали голодного напруження епохи воєнного комунізму, втекли з обложеного Петрограда в сонячний Крим, а звідти під час загальної втечі білих подалися за кордон.
Старий раджа не міг знести самотності і, дізнавшись про повернення сина, перший пішов йому назустріч. Після смерті батька Сатіапал став власником чималого, хоч і занедбаного маєтку.
Ні, не минули марно для Сатіапала роки перебування в Росії та ті картини загального вибуху народного гніву, які йому доводилося спостерігати на власні очі. Джаганнатх Сатіапал повернувся на батьківщину не таким, як був раніше. За мовчазною покірністю індійських бідаків він бачив тих, хто колись у майбутньому прийде до нього, раджі, й забере все: і майно, і життя. Доцент Лаптєв не помилявся, коли припускав, що саме з цих міркувань Сатіапал і роздав землю селянам.
Але поряд з тим Сатіапал був і індійцем. Він люто ненавидів чужоземних загарбників і по-своєму зичив добра рідному народові. Навіть самому він не хотів би признатися, що в ньому борються два почуття — власника і громадянина.
Сина Сатіапала, який пішов далі за нього, було страчено, і ця подія завдала раджі величезного удару. Перший день Азарха став для нього назавжди днем скорботи. А рані Марія відтоді втратила енергійність і бадьористь. Свою єдину втіху, Майю, вона пильнувала, як око. Це з її вимоги дівчину замкнули в маєтку, навіть не показуючи людям. Рані Марія повсякчас твердила, що Майя повинна поїхати вчитися до Росії.
Сатіапал в душі погоджувався з дружиною. Справді, що чекало на його дочку в Індії? Тут дівчата виходять заміж, маючи інколи дванадцять, а то й одинадцять років, старіються в тридцять і за все своє життя не бачать ніяких радощів. Хай доля дочки заможного раджі складеться значно краще, але де гарантія, що Майя не потрапить до лабетів якогось невігласа і не прокляне згодом і батьків, і саму себе?.. Не маючи сина, Сатіапал хотів побачити помічника й спільника в своїй дочці. Вона повинна була стати однією з перших вчених жінок Індії. Росія — то хай і Росія. Сатіапал був переконаний, що Майя, як і він сам, не витримає довго на чужині й повернеться додому.
