Корабель приречених - Крупкат Гюнтер (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
— Та ви збожеволіли!
— Ви більш нічого не скажете?
— Я не знаю, що сказати ще.
Лайтолдер дивився на байдуже, нерухоме обличчя старшого офіцера. На ньому не було й сліду хвилювання. Рухливі промені прожекторів відбивалися в сірих очах Мардока. Раптом вони примружились, впилися в одну точку. Обличчя в Мардока стало напруженим, і в цю ж мить згори пролунав сигнал. Далі все відбулося за кілька секунд.
Лайтолдер підскочив до поручнів. За неспокійною смугою туману він помітив якийсь блиск. Спочатку це була тільки цятка. Ходовий вогонь? Невже ще якесь судно прямує курсом «Титаніка?» Але ні! Блискуча цятка збільшувалася надзвичайно швидко. Вона була прямо перед судном, що мчало вперед! І ось уже в тумані з'явилася гора зеленкуватої криги. Над її химерними зубцями й шпилями клубочився туман. Обриси вершини губилися в темряві нічного неба. Крижаний колос піднімався з чорних океанських хвиль більше ніж на тридцять метрів угору.
— Право руля! — різко пролунав на містку голос Мардока.
І з блискавичною швидкістю надійшла відповідь:
— Єсть право руля!
Одночасно клацнула ручка машинного телеграфу: повний назад!
Море біля носової частини корабля враз заспокоїлось. А біля корми вода клекотіла шаленими бурунами. Судно здригалося від кіля до верхівок щогл.
Люди на містку, не відриваючи погляду, дивилися на стіну, що невпинно наближалась. Між «Титаніком» і крижаною горою було метрів чотириста!
Судно все ще йшло з великою швидкістю. Коли ж нарешті «Титанік» почне відходити назад?! Вже лишилося тільки двісті метрів! Як повільно повертається судно! Нарешті воно змінило курс… нарешті! Але недосить швидко… Сто метрів… п'ятдесят… тридцять… Занадто пізно! Блискуча стіна… підійшла впритул!
Інстинктивно офіцери затулили обличчя руками і пригнулись. Від поштовху вони захиталися. Серед глухого дзенькоту й шуму на верхній палубі пролунав скрегіт. Великі багатопудові шматки криги пролетіли в повітрі разом з дерев'яними уламками корабля, розбитим склом, розірваними стальними тросами. Одну мить здавалося, що над кораблем занесено велетенський кулак. Тріск, брязкіт чулися по всьому судні. Потім усе затихло.
Наче привид, крижана гора повільно пропливла мимо штирборту і поринула в темряву.
Лайтолдер підвів голову й побачив Мардока, який пересував ручки машинного телеграфу. Застопорити машини! Несамовиті удари корабельного серця стихли. Зашипіла пара, вилітаючи з випускного клапана.
Офіцери переглянулись і, затамувавши подих, прислухалися. На верхній палубі продовжували веселитись. Оркестр грав «Віденський вальс». Крізь відчинені двері доносилися сміх і аплодисменти.
— Ну, на цей раз, здається, обійшлося, — промовив Мардок.
У приміщенні третього класу музиканти вже об одинадцятій годині склали свої інструменти. Здебільшого це були літні пасажири, які вважали за краще йти спати, ніж дудіти всю ніч. Як не умовляла їх молодь, а, проте, не змогла переконати. Нарешті в кают-компанії залишилися тільки молоді чоловіки та жінки. Вони співали й жартували. Один з них знайшов гармошку — морське піаніно — і грав для бажаючих танцювати.
Десь близько пів на дванадцяту якийсь незвичайний звук примусив танцюючих насторожитися. Гармоніст перестав грати. Щось проскриготіло вздовж штирборту. Цей скрегіт пасажири чули лише кілька секунд.
— Що б це могло бути?
— Немов провели ножем по консервній банці.
— А в цій банці — «Титаніку» — сидимо ми… Дуже приємно!
— Поштовх теж був. Ви відчули?
— Може тебе хтось стукнув, любий!
— Ні, ні. Це правда. Я теж відчув поштовх.
— Можливо, то був морський дідько. Він бродить тільки в такий час.
— Кинь жартувати!
Один з танцюристів притяг транспарант, що висів над дверима.
— Ось вам і морський дідько. Наше розкішне привітання зірвалося з гака. — Він поставив раму до стола.
Усі полегшено зітхнули і засміялися. Хтось широким жестом показав на плакат.
— Вітаємо нову батьківщину! Оркестр, грай туш!
— Браво! Браво! — закричали з усіх боків і захоплено зааплодували. Знову почалися танці.
Раптом біля дверей пролунав крик:
— Тікайте! Вода!
Із стогоном обірвалася музика. На порозі, притулившись до одвірка, стояв матрос. Нерухомим поглядом дивився він на тих, що веселилися. Волосся на голові в нього злиплось, по обличчю текла кров, штани до колін промокли. Не встигли матроса запитати, що, власне, сталося, як він зник.
Юнак з гармошкою все збагнув перший. Він кинувся до виходу, за ним побігли інші. На блідих обличчях пасажирів застиг вираз розгубленості, безпорадності і страху перед невідомою ще загрозою.
В коридорі вони зустріли матросів, які швидко піднімались по трапу. Одні розмахували руками і кричали, інші поспішали наверх мовчки, з перекошеними від жаху обличчями. Серед них були поранені, в крові. Спираючись на товаришів, вони насилу йшли, напіводягнені, босі, без курток і кашкетів.
Здивованим поглядом проводжали їх пасажири третього класу. З одягу й черевиків матросів текло, під ногами хлюпала вода.
— Що сталося? Кажіть же! — закричали пасажири, перебиваючи одне одного.
Блідий, як смерть, юнак зупинився і, важко дихаючи, насилу вимовив:
— Наверх! Швидше наверх! У судні пробоїна… Зруйнована передня частина… Є мертві… Внизу… все затоплено! Тікайте! Будіть інших!
Хитаючись, він побрів далі.
Інші! Їх багато сотень, тих, що, нічого не підозрюючи, сплять тут, унизу, на койках!
Охоплена жахом молодь кинулася до своїх.
— Виходьте! Вставайте! Вода!
На койках попідводились голови. Напівсонні люди, нічого не розуміючи, дивилися на метушню.
— Заткніть пельки! Ідіть к чорту з своїми жартами, п'яні свині! — лаялись деякі і знов укривалися ковдрами.
Навколо гармоніста з'юрмилися сяк-так одягнені чоловіки й жінки. Розпатлані, застібаючи нашвидку накинуті блузи й піджаки, вони все щільніше обступали юнака, намагаючись нічого не випустити з його схвильованої розповіді. Але більшість не розуміли слів, бачили тільки перекошене страхом обличчя, судорожні рухи рота, швидкі помахи рук. Йому задавали питання щонайменше п'ятьма мовами, кричали і лаялись. Наче степова пожежа, тривога раптом охопила всіх, і приміщення враз стало схожим на розворушений мурашник.
Дехто в нерішучості сидів на койці, спостерігаючи метушню, інші, вже зібравши свої мізерні пожитки, прямували до дверей. Матері похапцем одягали дітей, а ті плакали і терли очі. Між койками стояли чоловіки й сперечались. Тепер уже ніхто не мав сумніву в тому, що сталося нещастя, але жоден не вірив у серйозність небезпеки.
Учитель Ротер, загорнувшись у ковдру, підійшов до чоловіків. Похитуючи головою, він начепив пенсне і прислухався до розмов.
— Але ж, панове, — сказав він, — навіщо ці хвилювання? Ми ж достовірно нічого не знаємо. Можливо, невелика аварія здалася матросам з переляку катастрофою.
— Ви смієтесь! — зло вигукнув якийсь чоловік. — Невеличка аварія — і закривавлені, голови!
А, проте, Ротер усе ще мав добрий намір застерегти людей від необміркованих вчинків.
— Що б там не було, ми повинні чекати. Якщо судну загрожує небезпека, нам дадуть вказівки.
— Вказівки про те, щоб топитися! — кинув йому прямо в обличчя левантієць з чорною шевелюрою. — Ви, німці, дивний народ. Навіть для смерті вам потрібні вказівки. Це не для мене!
— Хто говорить про смерть? — захищався Ротер.
— У всякому разі жоден черв'як не турбуватиметься про нас. Ви хоч раз бачили тут, унизу, когось з офіцерів? Нікого, крім Лайтолдера! Вони обтирають кутки наверху, біля мільйонерів. Для нас у них немає часу.
— То що ж робити?
— Чекати. Пан Ротер має рацію.
— Божевілля! Наверх, кажу вам! Негайно наверх!
— Я залишаюсь.
Думки висловлювалися найпротилежніші. Тим часом біля дверей зібрався великий натовп людей з майном. Пасажири стояли в нерішучості. Вони ніяк не могли вирішити, що їм робити: підніматися на палубу чи лишатися внизу. Дехто посадив дітей на плечі, щоб під час штовханини їм не заподіяли шкоди.
