Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Танцювали. Цього вечора йому ніщо не було подаровано. Коли Клосс вертався зі своєї лісової прогулянки і, проходячи через хол, побачив відчинені двері набитого дансінгу, йому навіть на думку не спало, що незабаром він пригортатиме до себе панну Бойзель. Але саме так сталося. Вона, мабуть, чекала на нього, бо, коли брав ключ у портьє, побачив її біля себе, — вона мала неабиякий хист з’являтися несподівано, — у занадто декольтованій бальній сукні. Нічим не скидалася на скромну дівчину, яка попереднього вечора йшла темними вуличками містечка на Рибну № 4. Голос був у неї лагідний і м’який — Клосс не впізнавав її.
— У мене величезне бажання потанцювати з тобою, Гансе, — сказала вона.
Він подивився на свої чоботи, потім на неї й утримався від відповіді, яка вже крутилася на язиці.
Ганна тулилася до нього навіть з надмірною пристрастю. Вона, зрештою, танцювала бездоганно, була красива Й чарівна, проте Клосс знав, що це її перевтілення таке ж небезпечне, як і те, що було кілька годин тому.
— Ти любиш вечірні прогулянки, — шепотіла Ганна, але в її голосі не було іронії. — Шкода, що ти не подумав узяти мене з собою.
— Шкода, — буркнув Клосс, міркуючи тим часом, про що могла вона розмовляти з Больдтом. Больдт, зрештою, теж був тут, Клосс помітив його — він самотньо сидів біля столу і всміхався до них.
— Про що ти думаєш? — почув Клосс голос Ганни.
— Що ти не віриш мені, — відповів одразу.
— Ах, ти знову про це! Ти нестерпний… Я не люблю таких злопам’ятних чоловіків… Не розумієш?
— Чого?
— Що ти подобаєшся мені, Гансе…
— Як партнер?
— Може, як супротивник, — якусь мить це знову була та сама Ганна, що й кілька годин тому.
— Тобі не спало на думку, — знову перейшов він у напад, — що я виконую лише накази Лангнера. — Це звучало досить двозначно, та він уже давненько носив німецький мундир, аби знати, що в цьому світі ніхто нікому не довіряє і всі постійно ведуть одне проти одного жорстоку війну, роблячи ставку часом на залізний хрест, а часом і на життя.
Вона не дивилася йому в очі.
— Не треба про це казати, — прошепотіла вона. — Сьогодні дивовижна ніч. І гарна музика.
— І вродлива дівчина… — закінчив Клосс тим самим тоном.
— Дякую тобі, Гансе. Отже, можеш дозволити собі зробити невеличку паузу?
— Можу. Якщо ти, звичайно, захочеш…
— Якби ти лише сказав мені, куди ходив на прогулянку.
— Чому ти про це питаєш?
— Може, я ревнива.
— Знову недовіра.
— Облиш! Пригорни мене…
Але він не встиг виконати цей наказ, бо музика раптом урвалася, й вони вернулися до столика, до усміхненого Больдта, який поквапливо наливав чарки. Випили, Больдт розстебнув комір, обличчя було в нього червоне й одутлувате. Він торочив про велике довір’я, з яким генерал Лангнер ставиться до Ганни й до Ганса, до обох; генерал вірить, що вони не тільки доберуться до Конрада, але й викриють того, третього. Він стиха вилаявся, вирячив на них очі й додав, що той третій, може, вже тут, хоч він особисто в це не вірить.
— Він схибив, убивши Плюша, — повідомив Больдт авторитетно. — Вони самі не тямлять, що розчистили таким чином шлях для Ганни.
Клосс не розумів, як Больдт зміг дійти такого висновку; адже насправді все було інакше, але він поглянув на Ганну й помітив, що панна Бойзель усміхається. її погляд блукав по залу, вона була ніби відсутня, а коли знову заграла музика і Больдт узяв її в свої обійми, танцювала з ним зовсім не так, як з Клоссом, далека й байдужа, хоч гауптман з Берліна намагався досить безцеремонно її пригорнути.
Біля окремого столика під вікном сидів пан старший радник Гебардт. Клосс подивився на його змучене обличчя і руку, що тремтіла, несучи до рота кухоль пива, і йому раптом спало на думку, що може виникнути нова ситуація, яка прискорить темп гри, якщо, звісно, пан старший радник взагалі бере або візьме участь у цій грі. Клосс підвівся й попрямував до його столика.
— Можна, пане старший раднику?
— Безперечно! — Гучний сміх, але це вже вдавана веселість. — Пива вип’єте?
— Ні, спасибі.
— Може, сигарету? Із запасів амтсляйтера.
— Я курю тільки цигарки, пане старший раднику, але інші звички у нас збігаються.
— А саме?
— Ми любимо тривалі нічні прогулянки, пане старший раднику.
Гебардт довго мовчав. Пив пиво, а потім подивився на Клосса налитими кров’ю очима.
— Що ви маєте на увазі, пане обер-лейтенант?
— Більш нічого, пане старший раднику. Тільки те, що сказав. Що ми любимо нічні прогулянки… — І, помітивши по очах Гебардта, що в нього відлягло на душі, Клосс одразу завдав удару. — Ви надзвичайно смілива людина… Мало хто з нас наважився б піти тут уночі до лісу, пане Гебардт.
Удар був невідпорний, старший радник зіщулився і похилився над столом. Його спокій остаточно був порушений, і він годинами тепер думатиме, що Клосс насправді знає. У цьому стані непевності та пригніченості його треба залишити. Клосс встав і по-прусському клацнув закаблуками.
— Прошу мені вибачити, іншим разом порозмовляємо докладніше. На мене чекає товариство…
Пан старший радник теж почав був підводитися, щось забелькотав невиразне, але Клосса вже не було. Пари верталися до столиків, а Ганна вже стояла і підносила чарку.
— Перепив, — сказав Больдт і впав на стілець.
— Ти не пий, Гансе, стривай, не пий, я хочу танцювати. І лише з тобою.
Вона була свіжа, а в нього — ноги з вати. Танго — ще сяк-так, але коли почали грати вальс, йому довелося напружити всі сили.
— Кружляймо, Гансе, кружляймо… Я хочу, щоб мені затуманилося в голові… З тобою хоч коли-небудь буває таке? Чи лише тоді, коли багато вип’єш… Дивися, Больдт здався.
І справді, Больдт, похитуючись, чвалав до виходу.
— Ми лишилися самі, — прошепотіла Ганна.
Клосс танцював і не розумів, на що вона справді розраховує і чому вона нині така. Лише гра? Інколи гру легко розгадати, але буває й так, що не второпаєш, де гра, а де серйозно; раптом, під час танцю, а може, коли сиділи, прихилившись одне до одного, за столом і пили вже котру, чарку, Клосс почав казати про неї як про гарну дівчину, з якою він прийшов сюди, і забув, що це Ганна Бойзель, що ще в залізничному купе він собі повторював: не жінка, а підступний, досвідчений агент німецької розвідки.
Про те він забув, — а може, й хотів забути, — коли вони стояли в коридорі, а потім вона відчинила двері своєї кімнати й сказала:
— Поцілуй мене, Гансе, поцілуй мене зараз, бо, може, ніколи мені вже не забажається цього…
Уранці все мало інший вигляд. Клосс знав, що наближається вирішальна мить, агент Ганна Бойзель добре виконала своє завдання і дістала, напевно, можливість побачитися з Конрадом. А він нічого не знає… Мацей повинен з’явитися найшвидше після обіду; до того часу Ганна може впоратися зі своєю роботою: передати Конрадові дезинформацію й викрити його групу. Це також наперед вирішувало долю третього, справжнього зв’язківця з Берліна. Клосс уже знав, що цей третій — не старший радник Гебардт. Тоді хто?
Лишалось одне: ні на мить не спускати ока з Ганни. Іти на будь-який ризик, щоб вона не змогла виконати свого завдання. Клосс став на своєму спостережному посту біля вікна. На лавці проти лагідного сонця сидів старший радник Гебардт і курив сигару. Інваліди виносили шезлонги, а сестри в білих хустках вкривали їх ковдрами. Минуло багато часу, перш ніж він побачив Ганну… Знову та сама скромна сукня й ніякої косметики. Клосс аж до болю закусив губи й дивився на неї якусь мить із зненавистю. Вона зупинилася біля пана старшого радника, вони, мабуть, розмовляли про погоду, бо старший радник показував газетою на сонце і радісно гиготів, але й тепер це була удавана безтурботність.
Клосс вийшов із кімнати, коли панна Бойзель уже повертала на дорогу до міста. Треба бути обачним: Ганна — це не Гебардт… Вона не повинна помітити, що за нею стежать. Клосс ішов, ховаючись у затінку дерев, і не знав, що слідом за ним, на достатній, щоправда, відстані, йде ще хтось третій.
