Марево - Загребельный Павел Архипович (читать книги без сокращений TXT) 📗

— Поїхали, — сказав Хедаят і пішов до коней.

Через хвилину вони вже прямували стежкою, що вела до перевалу. Першим їхав Хедаят, далі Сетард, за ними Олег на золотозубому ахалтекинці, а позаду пленталися осли, яким не хотілося залишатися без хазяїв.

Чи ж думав начальник радянської прикордонної застави капітан Чемерисов, що Олег Трубачов буде колись їхати на цьому золотозубому огирові. Мабуть, що ні.

ТАК ОТ ЗВІДКИ ЦЕ МАРЕВО!

Того місця, де раніше стояла машина Кайнарова, Олег не впізнав в темряві.

З десяток вогнищ палахкотіло в чорній пітьмі біля підніжжя високих скель, високі язики полум'я підстрибували вгору і виривали з темряви незграбні постаті людей, поодиноких верблюдів. Але звідки тут стільки людей, звідки могли взятися верблюди?

Не наважуючись їхати прямо на вогонь, Трубачов наказав Сетард лишитися з кіньми, а сам разом з Хедаятом поповз ближче до табору. Вони наблизилися на таку відстань, з якої вже добре було чути людські голоси, і Олегові навіть здалося, що він розрізняє серед них голос Кайнарова. Олег зробив знак Хедаяту, і вони поповзли ще ближче. Дійсно, Трубачов не помилився. Біля одного з вогнищ сидів Кайнаров і розповідав щось дуже веселе, мішаючи туркменські й персидські слова, допомагаючи собі руками. Навпроти нього, склавши ноги калачиком, примостився біля самого вогню тонкошиїй Зрбі і реготав разом з усіма іншими, слухаючи побрехеньки шофера про хитрого чоловіка, який обдурив муллу і багатого бая.

— Кайнаров! — тихо покликав Олег.

Кайнаров озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки почувся цей голос. Радість, що відбилася на обличчі шофера, остаточно переконала Олега, що ніяка небезпека йому тут не загрожує, і він сміливо ступив до вогню.

— Олег! Дорогий товариш Трубачов! — побачивши його, закричав Кайнаров і кинувся в обійми до свого товариша.

— Ну, розповідай, що тут у вас, — сказав Олег, коли були приведені коні й осли і він з Сетард і Хедаятом сіли біля вогнища, де їм дали місце.

— Я можу тобі пояснити, чому зламалася полувісь в машині, — засміявся Кайнаров. — Виявляється, колесо потрапило в отвір оглядальпого колодязя якогось кяриза, що йде звідси в пустиню.

— Мене це зараз не цікавить, — зітхнув Олег, — тим більше, що машині все одно нічим не зарадиш. Що з Григорієм Микитовичем і Еллою? Нічого не чути?

— Про це хай тобі розповість Зрбі.

— Мені соромно говорити, — червоніючи, промовив Зрбі. — Ми показали себе поганими мужчинами в той пам'ятний день, коли кинули тебе одного в пісках…

— Ну, не треба про це згадувати, — спинив його Олег.

— Ми поводились, як найгірші боягузи і безчесні люди, — гірко прошепотів Зрбі.

— Я ж тобі сказав уже, мій молодий друже, щоб ти не повертався до цього, — зауважив Трубачов. — Розкажи краще, що ти робив ці дні, як себе почував?

— Нам було соромно того вчинку, і ми з товаришем поклялися зробити все, щоб знайти тебе і твоїх товаришів, щоб дізнатися про причину цього проклятого марева, яке виганяє з оазису і з зелених передгір'їв останніх жителів. Тоді ж, після того, як марево зникло, ми вернулися в піски, на те місце, де покинули тебе, але знайшли тільки вбитого коня-сура, що приніс всім нам таке нещастя.

— Ну, тепер вже, по-моєму, ясно, що нещастя приніс зовсім не сірий кінь, — засміявся Трубачов.

— Так, — згодився Зрбі. — Якщо цей бідний кінь і приніс кому-небудь нещастя, то тільки собі, бо він лежить під барханом мертвий, а від його трупа йшли сліди, схожі на сліди вашої машини.

— Я цю машину вже бачив, — сказав Олег. — Продовжуй, будь ласка, далі.

— Що було нам робити? Ми їздили в Пай-аб до бахшдара, ще раз зверталися до нього за допомогою, але він обізвав нас божевільними і не захотів навіть слухати ні про міраж, ні про російських лікарів. Тоді ми повернулися до Кайнарова, порадилися з ним і попрямували в гори збирати відважних людей, щоб одним ударом покінчити з тим нещастям, яке впало на голови бідаків у пустині і яке втягло в своє згубне коло і тебе з твоїми друзями. Ми довго їздили по селищах, поки з нами не пішли ці люди, яких ти бачиш тут біля вогнищ. Ми дістали найвитриваліших скакунів і найшвидших верхових верблюдів. І от сьогодні не встигли ми прибути сюди, як появився ти. Це добрий знак, і ми раді вітати тебе живого й здорового.

— Дякую, дорогі друзі, — розчулено промовив Олег. — Найбільшою втіхою для мене є думка про те, що я не лишився самотнім в цій чужій країні, що мені допомагали й будуть допомагати великодушні й відважні сини цієї землі. Я прошу тебе, Зрбі, познайомити мене з усіма товаришами, які згодилися піти на таку небезпечну справу.

Вони пішли од одного вогнища до другого, і скрізь Олега зустрічали дружні посмішки, скрізь прояснювалися обличчя при появі русявого радянського юнака, і той або інший з людей після знайомства тикав пальцем в груди Трубачова й говорив:

— Москоу?

— Москва! — відповів Олег.

— Сеталінград?

— Сталинград! — гордо говорив Трубачов.

— Хуб, хуб, [32] — кивали головами всі інші.

— Жителі Хорасана на протязі сотень років терплять різні злигодні, — говорив у цей час Зрбі. — Посіви на полях їхніх прадідів толочили коні воїнів кривавого Тамерлана. Потім тут безчинствував жорстокий Надир-шах, який переселяв з місця на місце цілі народи, перетворюючи квітучі міста в мертві руїни й примушуючи людей селитися в диких горах і сухих пустинях. А пізніше Реза-шах під приводом переводу кочовиків на осідлість почав одбирати в бідняків землі й роздавати їх своїм сановникам і поміщикам і загнав племена на вузенькі клаптики безплідної землі. Тепер, очевидно, комусь і це не сподобалося, і вони вирішили зігнати людей з їхньої землі, пустити по світу жебраками і перетворити цей населений край в безлюдну смугу. Хто знає, для чого це робиться. Може, тут хочуть побудувати аеродроми, прокласти сюди асфальтові дороги, наповнити цю прикордонну смугу військами й машинами, щоб потім можна було загрожувати Радянському Союзу. Може, ці невідомі злочинці переслідують іншу мету, але як би там не було, ми мусимо стати їм на заваді.

— Хуб, хуб, — чулося з усіх боків.

— Я хотів би попросити тебе про одну річ, — звернувся Олег до Зрбі. — Зі мною приїхав юнак, по імені Хедаят, з ним — його наречена. Вони втекли від поганої людини і тепер у всьому Ірані не мають жодного знайомого, який би їм міг допомогти, і взагалі не знають, що будуть робити далі. Чи не зміг би ти їх підтримати, Зрбі? Хедаят молодий, сильний. Він може працювати на промислах, на заводі, в порту. Але ж у вас в Ірані не так то вже й легко знайти роботу.

— Щось зробимо, — запевнив його Зрбі. — У мене в Тегерані багато друзів, і Хедаяту зможуть допомогти. Поки що він може бути з нами.

— Ми зараз спитаємо його про це, — сказав Трубачов, прямуючи де того вогнища, де сиділи Хедаят і загорнута в покривало Сетард, що не зважувалася одкрити своє обличчя перед чужими чоловіками.

— Я говорив із Зрбі, — звернувся до нього Олег, — і він обіцяв допомогти влаштувати твоє життя. Він тільки просить почекати деякий час, поки ми будемо зайняті розшуками марева в пустині.

— А хіба я не буду з вами? — запитав Хедаят.

— Я не знав, чи згодишся ти на це ризиковане діло.

— Чи згоджуся я? А чого ж тоді ми з Сетард їхали через перевал? Ми будемо разом з вами скрізь, де будете ви. Я і Сетард. Правда ж, Сетард?

Дівчина мовчки хитнула головою.

— Гаразд, — сказав Олег. — Я нічого не маю проти. Чи не станеш заперечувати ти, Зрбі?

— Я радий вітати ще двох наших товаришів, — просто відповів Зрбі.

— А коли так, то давайте веселитися! — вигукнув Хедаят, зриваючись на ноги і розмахуючи руками. — У кого є бубон?

Знайшовся бубон і навіть гиджак, що чимось нагадував скрипку. Всі зібралися до вогнища, де були Олег і Зрбі, швидко утворювалося велике коло. Хедаят підморгнув комусь в натовпі і злегка провів пальцями по туго натягнутій шкірі бубна. Бубон відповів глухим, заспокійливим гудінням. Тоді Хедаят кинув на нього, мов горохом, одразу пучками п'ятьох пальців і одразу ж пройшовся по бубну кісточками руки. Це був тільки початок танцю, запрошення до нього, виклик. Всі чекали, хто ж вийде в освітлене виблисками вогнищ коло і, дрібно перебираючи ногами, плавними рухами тулуба й рук поведе німу жагучу пісню-танок. Ось Хедаят ще раз розсипав дріб по гладенькій поверхні бубна, і в цю мить всі побачили посеред кола гнучку, мов виноградна лоза, дівчину, з одкритим смаглявим лицем, зі звабливою посмішкою на мигдалевих устах. Бубон загримів веселіше й звучніше, він здригався тепер вже не од п'яти, а од всіх десяти пальців Хедаята, підлітав угору й падав майже до самої землі, замовкав на мить і знову гримів і гримів, як молодий весняний грім над садами теплих долин.