Північна Одіссея - Лондон Джек (читать лучшие читаемые книги txt) 📗
І на відстані кількох футів від першої лінії ямок він розпочав другу. Сонце перевалило на захід, тіні подовжилися, але чоловік заповзято працював. Згодом він розпочав третю лінію розкопок, потім почав рухатися впоперек, піднімаючись схилом. У центрі кожної з ліній здобич була найбагатшою, а на їхніх кінцях не було майже нічого. У міру підйому по схилу лінії ставали помітно коротшими. Закономірність, із якою зменшувалася їхня довжина, свідчила про те, що десь угорі остання лінія буде такою короткою, що не матиме довжини взагалі і перетвориться на точку. У результаті розкопок виходило щось на кшталт перевернутої літери V. Лінії, що сходилися у вершечку перевернутого V, вказували на межі золотоносної породи. А сам вершечок цієї літери і був метою старателя. Він часто кидав погляди на збіжні лінії, намагаючись вирахувати точку, у якій має скінчитися золотоносна порода. Десь там і мала переховуватися «пані Жила», бо саме так старатель звернувся до цієї уявної точки на горі пагорба, коли вигукнув: «Спускайтеся вниз, пані Жило! Будьте розважливі, не пручайтеся і спускайтеся!»
«Що ж, гаразд, — додавав старатель, наче збагнувши, що вмовляння його марні. — Гаразд, пані Жило. Тепер мені ясно, що я сам муситиму заявитися до вас і взяти силою. І я обов'язково прийду. Обов'язково!» — погрожував він згодом.
Кожен ківш він промивав, і, в міру підйому на схил, його улов ставав дедалі багатшим, аж поки він не припинив викидати його і не став зсипати в коробочок з-під пекарського порошку, який недбало носив у кишені комбінезона. Він так захопився роботою, що не помітив, як залягли сутінки, що провіщали близький прихід ночі. Але тільки тоді, коли золоті піщинки стало погано видно на дні ковша, збагнув чоловік, скільки часу спливло. Він різко випростався. Вираз мимовільного здивування розплився по його обличчю, і він стиха пробурмотів: «Прокляття! Провалитися мені на місці! Якщо я зараз же не покину, то коли ж я повечеряю?»
Спотикаючись у темряві, він перебрався через струмок і розвів своє давно спізніле багаття. Вечеря його складалася з вівсяних ліпеників, шинки та розігрітих бобів. Потім чоловік викурив люльку біля згасаючого вогнища, прислухаючись до нічних шумів і споглядаючи залитий місячним сяйвом каньйон. Після цього він розгорнув постіль, зняв важкі черевики і до підборіддя вкрився ковдрою. У місячному сяйві його обличчя біліло, як обличчя мерця. Але мрець неждано воскрес, бо перевернувся на бік, сперся на лікоть і мовив сонним голосом, дивлячись на схил пагорба: «Доброї ночі вам, пані Жило, доброї ночі!»
Сірий світанок він проспав і спав доти, аж поки промені сонця не почали просвічувати крізь заплющені повіки. Він різко прокинувся і почав озиратися довкола, поновлюючи безперервність буття і ототожнюючи своє «я» з раніш прожитими днями.
Щоб вдягнутися, йому варто було лише надіти черевики. Чоловік поглянув спочатку на схил, потім на попіл згаслого вогнища, трохи повагався, але все ж таки переборов спокусу і почав розводити вогонь.
«Охолонь, Білле, охолонь, — умовляв він сам себе. — Куди поспішати? Ще встигнеш спітніти і виморитися. Пані Жила почекає. Поки ти снідатимеш, нікуди вона не дінеться. А тепер, Білле, час тобі додати чогось свіженького до свого меню. Тож уперед, до діла».
Біля краю води він вирізав коротку палю і дістав із кишені шматок леси й замизкану штучну муху.
«Мо', рано-вранці клюватиме, хтозна», — пробурмотів чоловік, закидаючи вудку в озеро. За мить він уже радісно гукав: «А що я казав, га? Що я казав?»
Котушки на вудці він не мав, часу марнувати не хотів, і на одній лише силі витягнув з води тріпотливу десяти-дюймову форель. Ця та ще три форелі, спіймані з невеличкими інтервалами, і пішли йому на сніданок. Йдучи до схилу через струмок, він зупинився на камені, вражений несподіваною думкою, і замислився.
«Краще піду пройдуся вниз по струмкові, — мовив старатель. — Хтозна — чи не вештається тут якийсь негідник?»
Але пішов таки через струмок, приказуючи: «Все ж таки треба було сходити й перевірити». Та коли він узявся за роботу, то думка про обережність швидко вилетіла в нього з голови.
Коли стемніло, чоловік розігнувся. Його поперек болів від довгої напруженої праці в зігнутому положенні. Потираючи рукою затерплі м'язи, він мовив: «От чорт забирай! Ну що ви на це скажете? Знову геть-чисто забув про обід! Якщо не пильнуватиму, то незабаром перетворюся на здихлю, що харчується двічі на день».
«Жила — то така клята штука, що швидко змусить людину забути не лише про обід, а й про сніданок — однозначно», — філософськи зазначив він, заповзаючи під ковдру. Лягаючи спати, він знову не проминув гукнути в напрямку пагорба: «Доброї ночі, пані Жило, доброї ночі!»
Вставши з першими променями сонця і наспіх поснідавши, чоловік заходився працювати. Його наче лихоманка охопила. З кожним намитим ковшем, який давав дедалі більший улов, вона не вщухала, а навпаки — лише посилювалася. Щоки його розчервонітися — і зовсім не від спекотного сонця. Старатель працював, геть забувши про втому і час. Наповнивши ківш землею, він прудко біг униз, щоб промити його; не встигав він його промити, як уже знову, засапавшись, очманіло біг угору, щоб знову його наповнити.
Чоловік уже перебував за сто ярдів від озерця, і перевернуте V починало набувати певних пропорцій. Ширина золотоносної ділянки невпинно зменшувалася, і старатель раз по раз подумки продовжував збіжні лінії, що мали зійтися далі вгорі. Вершина перевернутої літери була його метою, і він уперто йшов до неї, наповнюючи ківш за ковшем.
«Якраз два ярди угору за отим кущем толокнянки і один ярд праворуч», — нарешті виснував чоловік.
Потім його охопила спокуса. «Це ж так просто, як двічі по два», — мовив він, полишаючи свій тяжкий труд і видираючись схилом до здогадної вершини V. Наповнивши ківш, він поніс його донизу, щоб промити. Золота в ньому і близько не було. Старатель почав копати вглиб і вшир, наповнивши та промивши десятки ковшів, але не отримав у винагороду жодної зернинки золота. Розлютившись на себе за те, що піддався спокусі, чоловік почав немилосердно і брутально лаяти себе й принижувати. Потім він повернувся назад і знову взявся копати вздовж збіжних ліній.
«Заспокойся, Білле, заспокойся і не роби поспішних кроків, — став він умовляти себе, як малу дитину. — Короткий шлях до мети — не твоя стезя, і тобі давно пора вже це затямити. Будь розумнішим, Білле, будь розумнішим. Працюй спокійно і не поспішаючи — ось твій девіз. Тож дотримуйся його. І тільки його».
Відстань між протилежними ямками скорочувалася, свідчачи про те, що сторони літери V збігалися; але з кожним разом копати доводилося дедалі глибше. Золотий слід вів у глиб пагорба. Щоб узріти блискітки в ковші, доводилося заглиблюватися на тридцять дюймів. Земля з глибини двадцять п'ять та тридцять п'ять футів давала порожні ковші. А на підніжжі літери, біля води, золото лежало буквально під корінцями трави. Що вище піднімався старатель по схилу, то глибше залягало золото. Вирити яму три фути завглибшки було завданням не з легких, а до уявної вершини їх треба було викопати іще силу-силенну. «Іще неясно, як глибоко під землю вона пірне», — зітхнув чоловік, на мить перервавшись і розтираючи зболілу спину.
Згоряючи від лихоманкової пристрасті, з ниючим попереком і ниючими м'язами, вгризаючись у м'яку коричневу землю кайлом та лопатою, трудився чоловік на схилі пагорка. Перед ним спускався рівненький схил, порослий квітами, від яких ішов солодкий аромат. За собою ж він залишав спустошення та руйнування. Схоже було, що на гладенькій поверхні пагорба вискочив якийсь жахливий висип. Старатель рухався повільно, як слимак, загиджуючи красу своїм бридким слідом.
Хоча золотоносний шар ховався дедалі глибше під поверхню, тим самим збільшуючи кількість роботи для старателя, останній знаходив утіху в кількості золота в ковші, що дедалі зростала. Двадцять центів, тридцять центів, п'ятдесят, шістдесят — такою була вартість здобичі, а коли почало сутеніти, ківш дав рекорд: на долар золота з лопати землі.
