Операція «Кришталеве дзеркало» - Ненацький Збігнєв (читать бесплатно полные книги txt) 📗
Альберт усміхнувся.
— Справедливим, панотче, найчастіше доводиться маскуватися. Зрештою, може, це був Іуда?
Він узяв із лавки рукавички, мимоволі доскіпливо оглянув їх. Ксьондз дивився на нього з дедалі більшим страхом.
Сіявся дощ. Альберт поволі брів багнистою вулицею. Містечко з першої ж хвилини викликало в нього огиду. Він ішов повз похилені й руді від часу паркани, за якими виднілися сараї, склади, невеличкі фабрики. Звідти тягло гаром. Галуззя дерев і те було брудне, вкрите товстим шаром сажі. Альберт вийшов на головну вулицю, забудовану триповерховими будинками, претензійно стилізованими під старовину — з ошатними карнизами й тонкими решітками балконів. Улітку, в зелені дерев і листі дикого винограду, що вився по стінах, вони, можливо, справляли непогане враження. Тепер же дерева стояли ще голі, а сіро-зелені пагони дикого винограду, що чіплялися за стіни, скидалися на стрічки серпантину після свята.
Швейцар тутешнього готелю, діставши від Альберта добрячі чайові, швидко повернув йому вже заповнений бланк.
— Ні, ні. В номерах блощиці. Внизу нічний ресторан, гамірно. Я дам вам адресу. Розкішні, зі смаком умебльовані кімнати, ванна, гаряча вода. Але дорого, — додав він стишеним голосом.
Альберт підняв свої чемодани.
— Хлопчик вас проведе. Це трохи далекувато, за містом. Та наше місто маленьке, так що всюди близько, — тішився він своїм дотепом. — Ви мешкатимете в пансіонаті вдови Рачинської. Чоловік її, майор, загинув у таборі для військовополонених офіцерів у Німеччині й залишив їй шикарну віллу. Вона влаштувала там приватний пансіонат. Чудо, скажу я вам. Кращого не знайдете в усьому нашому місті.
«Звідкіля я знаю цей безживний і водночас такий услужливий голос? Оцю конячу фізіономію й зеленкуваті, з якоюсь шаленістю очі? Де я бачив цього чоловіка? Скоріше б прийшов той хлопчина та забрав мене звідси, — гарячково думав Альберт. — Де ж я його бачив? У кіно? На прогулянці? У в'язниці? На слідстві?»
Згадав. Цей швейцар — агент органів держбезпеки. Той самий агент, який допоміг прикінчити штаб Перкуна.
«Пропаду я в цьому клятому містечку, загину, як Куртман. Не встигну й кроку ступити», — думав Альберт. Він розумів, що повинен піти звідси, поки швейцар не впізнав його. Але не в змозі був поворухнутися.
А той розповідав далі, облизуючи губи:
— Вдова майора надзвичайно вродлива жінка. Вже немолода, правда, але красу свою зберегла. Роки тільки роблять ще привабливішою її красу і… тіло, — хихикнув він, а потім вигукнув з неприродною бадьорістю: — Груди в неї, скажу я вам, просто як у лебедиці!
«Грає! Впізнав мене, мерзотник!» — зрозумів Альберт. Тепер він згадав і кличку агента — Нічний Дрімлюга.
—І це дуже дивно, — розходився швейцар, — адже в неї ніколи не було дітей. А груди розбухали, хоч, так би мовити, залишалися дівочими.
«Впізнав мене», — остаточно впевнився у своїх підозріннях Альберт.
Шморгаючи носом і кашляючи, з'явився хлопчина в бахматому пальтечку. Дрімлюга урвав своє базікання.
— Ви, звичайно, розумієте, що пансіонат не зовсім легальний… — додав він уже серйозно.
Альберт знизав плечима і побрів за хлопцем. Він почував себе зовсім беззахисним. Його мучив голод, а спати хотілося так, що аж очі злипалися. У вітрині магазину він побачив сир, булки, масло, але в нього вже не було сили зайти й купити все це. Хлопчик узяв у нього чемодани. Альберт закурив.
Хляпаючи ногами по болоту, він ішов за проводирем згорбившись, із сигаретою в зубах.
Перед самими дверима вілли вдови майора він, нарешті, поборов утому. «А може, гра ще не закінчена?..»
Змучений Альбертів вигляд викликав у господині щире співчуття. Вона зустріла його тепло, навіть чуло. Не біда, що черевики й холоші штанів прибулого заляпані болотом, комірець сорочки забруднився і вим'явся, а щоки заросли щетиною. Допитливий погляд Рачинської вивчав кожну складку його одягу, оцінював два шкіряні чемодани, а можливо, й те, що було в гаманці. Альберт майже фізично відчував, як її погляд проникав у його кишені.
Він знав, що, незважаючи на свої тридцять шість років, має досить моложавий вигляд. Високий, ставний, а густа чуприна, ледь посріблена сивиною, напевно, робила його ще привабливішим в очах господині.
Допомагаючи Альбертові скинути в передпокої плащ, вона промовляла з щирою турботою:
— У вас, певне, була нелегка подорож. Зараз я приготую ванну. У мене в домі можна відпочити. Тут спокій і затишок. У вас страшенно втомлений вигляд.
— Я голодний, — знічено пробурмотів Альберт.
— То що спочатку: ванну чи обід? — спитала вона лагідно, з поблажливістю літньої жінки, яка добре знає, що робить голод з мужчинами.
— Ванну, — ледве витиснув із себе Альберт і заточився, хапаючись за вішалку. Спазма шлунка була така болюча, немовби там розпрямлявся шматок гострої криці.
Господиня провела його до вітальні. Поряд з двома шкіряними кріслами стояв високий торшер, що скидався на ніжну квітку з опущеною чашечкою. В таких самих м’яких рожевих тонах була витримана й решта обстави: килим, стіни, сукня Рачинської, яка щільно облягала її солідні форми.
Ці м'які кольори представляли господиню у вигідному освітленні — на її обличчі не можна було помітити жодної зморшки, воно було красиве штучною, карамельковою вродою. Якщо швейцар із готелю відвідував цей дім, то, найпевніше, саме в оцій кімнаті підкорили його кармінові, немов витиснені з глазурі, її вуста, повні руки, голі плечі й високі груди, що виразно вимальовувалися під прозорого блузкою. Альбертові здавалося, що на пишному тілі вдови от-от лусне шкіра — таке воно було туге, здорове, свіже. «Гризнути б її — захрумтіла б на зубах, як яблуко», — подумав він.
— Ми поки що будемо майже самі в домі,— щебетала Рачинська, кокетливо схиливши голову набік. — Правда, з учорашнього дня в мене оселився один молодий архітектор. Після війни несподівано виявилося, що дехто в нашому містечку має чималий капіталець. Хочуть ставити будинки, вілли. От і знадобився їм здібний архітектор. На початку окупації в нашому місті було гетто. Тутешні євреї були заможні, отож деякі нажилися на їхній біді.
Альбертові відвели простору кімнату в бельетажі з невеличким балконом, що виходив на північ. Звідти було видно занедбаний сад, у тих місцях, де колись квітли клумби, буяли кущі. В саду росло багато беріз; він знав, що ніколи не гулятиме там — вигляд беріз наганяв на нього тужливі спогади.
Плата за перебування в пансіонаті папі Рачинської виявилася такою високою, що Альберт мало не пирснув від сміху. Проте йому вдалося удати з себе байдужого, немовби він не орієнтувався у вартості грошей.
Він попросив, щоб після ванни йому принесли обід у кімнату.
— Архітектор буде дуже розчарований, — не вгавала господиня. — Він так чекав нового пожильця, щоб мати товариство за столом. Моєї персони йому зовсім недостатньо, — скаржилася вона, розтягуючи слова, як примхлива дитина.
Альбертові раптом стало огидно. Він відповів досить різко:
— У мене була важка й довга подорож. Я три доби не спав, промерз, весь у грязюці й страшенно хочу їсти. Ви розумієте!?
Потім ґречно, але рішуче відсторонив її і пішов у ванну.
Гаряча вода позбавила його решти сил. Ледве тримаючись на ногах, він повернувся до своєї кімнати. Обід уже чекав його на столі. Альберт їв жадібно, швидко, майже мліючи від страшенної втоми. Зусиллям волі примусив себе підвестися, повернути ключ у замку й поставити на запобіжник пістолет.
Альберт прокинувся об одинадцятій вечора. На віллі Рачинської панувала цілковита тиша. Умившись холодною подою, Альберт помітив, що губи в нього порепалися, стали шершаві, як тертка. Він одягся й тихенько спустився вниз.
У вітальні горіло світло, але було порожньо. Альберт пройшов у передпокій, накинув плащ, відімкнув па дверях пружинний замок і навшпиньки вийшов надвір, намагаючись якомога тихіше причинити за собою двері.
