«Чорна зоря» - Вахек Еміл (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

— Народилися?

— В Їчині.

— Дуже гарне місто. Імена батьків?

— Юлія і Карел. Батько нерідний, прізвище Мюллер.

Клубічко автоматично записував і раптом зупинився.

— Що робить ваш вітчим?

— Він на пенсії, колись був директором школи.

Клубічко далі ставив йому запитання, але не думав про них. «Колишній директор школи… І прізвище Мюллер! Ліда якось сказала, що її колишній чоловік має компаньйона, з яким вони шукають і продають козаковські напівкоштовні камені. І того теж прізвище Мюллер, і він директор у відставці. Дивно. І цей директор має пасерба, котрий бере участь у шантажуванні Ліди… Є тут якийсь зв'язок? Побачимо!» Скінчивши заповнювати анкету, запропонував Тихому сигарету і ласкаво мовив:

— Як ви знаєте, мене найбільше цікавить шеф. Тож чи не скажете про нього щось певніше, ніж досі?

— На жаль, ні,— стенув Тихий плечима. — Що стосується цього чоловіка — про нього я не знаю нічого певного.

— То, може, знаєте щось непевне? — заохотливо спитав Клубічко.

—І не знаю нічого непевного. Лишень здогадуюся, що він стоїть за цією справою, котра мені досі завдавала самих неприємностей.

— Хоч здається, — докинув Клубічко, — якийсь час ви гадали, що маєте від неї, крім неприємностей, іще щось?

Тихий благально подивився на нього.

— Може, ліпше буде, коли я, з вашого дозволу, розкажу все по порядку?

— Гаразд, — погодився Клубічко, — розповідайте по порядку.

— На жаль, мушу признатися, що з пані Шашковою ми в добрих стосунках.

— Ага, в стосунках, які звуться зв'язком?

Тихий кивнув.

— Але ви не сказали нічого сенсаційного, парубче. У Брно знає це, либонь, кожен. Взагалі про вас подейкують, що ви справжнісінький донжуан.

— То не зовсім так, — заперечив Тихий. — Я тут, власне, ні до чого. Бачте, може, цього я й не повинен казати, але жінки просто липнуть до мене. Ну, й пані Шашкова… Щиро кажучи, вона мене сама впіймала.

— Цікаво, — замислено сказав Клубічко, — що почуває звір або риба, коли її упіймають… Сподіваюся, ваші почуття були приємніші.

— Для молодого ці почуття завжди приємні… Але досить неприємно мати зв'язок, не маючи грошей. Раз у раз треба пригощати, щось дарувати і так далі. А платня — жалюгідна.

—Інколи, мабуть, це робить друга сторона, — зауважив Клубічко.

— Мабуть. Тільки чоловіки неохоче беруть гроші у жінок. Втім, Вєра нічого не мала. Її чоловік скупий, а що від нього діставала, витрачала на наряди. Бачте, вона велика модниця. Ми обоє весь час прагнули роздобути гроші.— І, гірко посміхнувшись, Тихий додав: — Останнім часом, власне, ні про що інше не говорили. Тож можете собі уявити мою радість, коли днями Вєра прийшла до мене і сказала, що ми могли б заробити купу грошей, і порівняно легко.

—І чесно! — зауважив Клубічко.

— Це само собою зрозуміло. Втім, коли людина честолюбна, — а я честолюбний, — вона не може й подумати про щось нечесне. «Не бійся, — сказала мені Вєра, — те, чого під тебе хочуть, справжнісінька дрібниця». — «Яка?» — «Ну, любчику, передовсім: чи знайомий ти з папі Салачовою?» Я відповів, що тільки трохи, але вона охоче зі мною бесідувала. Вєра зраділа: «Цього досить, v неділю їдемо до Праги. Чоловік в Остраві, і ми зможемо взяти його машину. Матимеш за це гарні гроші». — «За що, власне? — спитав я. — І від кого?» — «Хай тебе це не обходить, — відповіла вона, — залиш це мені, гріх не скористатися з такого вигідного шансу. Твоє завдання: підеш до пані Салачової на її квартиру, вручиш лист, який я тобі дам, і повернешся з відповіддю до машини, де я на тебе чекатиму».

— Так, — мовив Клубічко, — але скажіть, чому для цього потрібні були ви і чому вона не віддала пані Салачовій того листа сама?

— Про це я тоді не подумав. Втім, гадав, через те що не була із Салачовою знайома.

— Ви не поцікавилися, що то був за лист?

— Мені не спало й на думку, що в ньому може бути щось негоже. Я пообіцяв, і відтак ми розмовляли про інше. Листа Вєра дала мені, тільки коли ми приїхали в кінець вулиці на Вінічних горах. Сказала, що чекатиме мене тут. Я спокійно пішов до вілли пані Салачової.

— Вона прийняла вас?

— Спершу переказала через свою економку, що в неї гості, але я так довго твердив економці, що доконче мушу поговорити з пані Салачовою і що це зрештою забере небагато часу, що вона мене таки впустила. «Не гнівайтеся, що я була до вас нелюб'язна, — сказала пані Салачова, — але з хвилини на хвилину я чекаю своїх звичайних недільних гостей. Що вас привело до мене?» Я на це відповів, що мене попросили вручити їй листа. Пані Салачова прочитала його і відразу порвала. Була в поганому гуморі: «Скажіть тій особі, котра послала вас до мене, що це і є моя відповідь. Нічого від мене не одержить!» Потім підвелася, щоб провести мене, але, мабуть, пожалкувала, що суворо обійшлася зі мною, бо запросила посидіти з нею в альтанці. Ми кілька хвилин розмовляли про наші торішні зйомки, а тоді Салачова провела мене аж до воріт і по-дружньому попрощалась.

—І ви повернулися до пані Шашкової?

Тихий кивнув.

— Я розповів їй усе. Вєра була дуже розчарована, проте не сказала нічого. Ми повернулися до Брно і про ту справу більше не згадували.

— Вас, мабуть, не цікавило, чому пані Салачова так розсердилася, що порвала того листа? — іронічно зауважив Клубічко. — А що було далі? Вам ще багато розказувати?

— На мій подив, другого дня, тобто в понеділок, до мене знову прийшла Вєра.

— Мабуть, то була приємна несподіванка, бо ж пані така вродлива.

— Мене здивувала її незвичайна пропозиція. Мовляв, завтра вона кудись їде, це дуже далеко, і хоче, аби я супроводив її. Коли я поцікавився куди, сказала тільки, що зустрінемось опівдні біля театру, а повернемося, мабуть, пізно ввечері.

—І ви подумали, що то любовна прогулянка!

Тихий здвигнув плечима.

— Приїхала по мене по обіді «шкодою» свого чоловіка. Вирядилася по-туристськи: мала на собі комбінезон та високі чоботи. Крім того, в машині я побачив кирку. Коли рушили, сказала, що їдемо до Жегушиць, і, на моє здивування, відповіла: їдемо дещо шукати; знайдемо — одержимо багато грошей, ось завдаток — тисяча. Як тільки добулися до Жегушиць, сказала: шукатимемо в парку пансіонату. Сезон уже скінчився, але парк був одчинений. Я здивувався, побачивши там багато статуй. Вєра їх уважно розглядала. «Що вони зображають?» — спитала. «Якісь алегорії», — відповів я. «Нам потрібна Артеміда. Ти знаєш, яка вона?» Я колись грав в опереті і пам'ятаю, що Артеміда тримає лук і над чолом у неї серпик. Чи то півмісяць, чи чверть. «Ага, мабуть, оця», — показала Вєра на статую з чверть-місяцем над чолом. І оскільки жодна інша статуя цього не мала, я потвердив. Смерклося. Вєра пішла до машини по кирку, а мені наказала стояти на сторожі. Потім викопала статую.

—І це ви, джентльмен, їй дозволили! — здивувався Клубічко. — Це ж чоловіча робота.

Тихий здвигнув плечима.

— Я робив, що вона мені звеліла.

— Це нарешті теж чоловіча робота, — всміхнувся Клубічко. — Світ останнім часом багато натерпівся від диктаторів, але найгірше, гадаю, буде тоді, коли з'являться диктаторки. Ну, і що далі?

— Хвилин десь так за п'ятнадцять Вєра гукнула мене, щоб я поміг поставити статую на місце. Була роздратована не знайшла того, що шукала. Її настрій не поліпшився і дорогою назад. Коли я спитав про гроші — нервово відповіла, що матимемо їх, коли заслужимо, а це буде, певно, за два-три дні. Відтак знов прийшла через день. Сказала, що вдома їй нема життя, чоловік влаштовує скандали, і вона піде на все, аби цьому покласти край. Але щоб покинути його, треба мати гроші, і от заради цього вона й прийшла. Сказала, що завтра після обіду до мене на квартиру в Пісарках приїде Ліда і цього разу, певно, все закінчиться щасливо — ми нарешті отримаємо гроші. Та я висловив сумнів, бо знаю, що пані Салачова скупа. «Дурненький, — відповіла Вєра, — Салачова не даватиме нам грошей, вона привезе тобі щось таке, що буде не гірше за гроші». Я відповів, що не розумію, чому вона має приїздити до мене й щось мені давати. Вєра розсердилась: коли так, то вона чекатиме пані Салачову в мене і облагодить справу сама. Щиро кажучи, я не вірив у приїзд пані Салачової. Але, на мій подив, вона справді з'явилась у мене на початку шостої. Почувалася вкрай погано, була смертельно бліда і трохи не зомліла. Вера підтримала її, дала щось підкріплююче.