По вогонь - Рони-старший Жозеф Анри (читать книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не використають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбігти.
Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозирала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони дісталися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одноманітний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.
– Люди загубили наш слід, – сказав Нам. А Нао заперечив:
– Люди женуться за нами!
Справді, на березі річки з'явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з тридцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовижу маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб перевірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п'ятдесяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.
Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз майже оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламри так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з гори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх ворогів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.
Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне поле, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, всі у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину землі або впасти в яму, налиту водою.
Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши одне, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ступили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торфовищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радість, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже відомого чудернацького зросту.
Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, випередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить наблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, обличчя – трикутні, шкіра – наче руда вохра. І хоч вигляд вони мали сухорлявих карликів, але по рухах та блиску очей можна було гадати про велику силу. Побачивши уламрів, вони зняли крик, схожий на воронячий галас, і погрозливо затрясли рогатинами та списами.
Син Леопарда дивився на них із здивуванням. Коли б не кущики волосся на обличчі, не пристаркуватий вигляд декотрих та не зброя, то Нао, незважаючи на їх широкі груди, визнав би переслідувачів за дітей.
Нао ані хвилинки не міг подумати, щоб вони насмілилися напасти на уламрів. Карлики й не наважувались. І коли уламри схопилися за свої киї й списи, коли, розлігшись по полю, голос Нао покрив їхні погрозливі крики, як рик лева воронячий галас, вони одразу ж поховались. Але, мабуть, вдача у них була войовнича, бо через хвилину знову залунав їхній погрозливий крик, після чого вони почали розміщатися півколом. Нао побачив, що карлики хочуть оточити його. Боячись їх хитрості більше, ніж їхньої сили, він дав знак відступати. Великі мисливці одразу ж притьмом випередили напасників, які бігали ще повільніше, аніж людожери; якби не оті болота, вони нізащо не наздогнали б утікачів, хоч і навантажених клітками з Вогнем.
Нао стерігся різних несподіванок, що могли виникнути під час втечі. Він наказав своїм юнакам іти далі, а сам поклав Вогонь на землю і став чекати ворогів. У своїм запалі вони розпорошилися. Троє чи четверо найжвавіших значно випередили ватагу. Син Леопарда не гаяв часу. Він ухопив кілька каменюк та зброю і щодуху побіг назустріч рудим карликам. Це їх дуже здивувало; вони злякалися якоїсь хитрості. Один а них, певне ватажок, щось пронизливо вигукнув, і всі спинилися. Нао добіг уже так, що міг докинути каменюкою в найближчого, і голосно закричав:
– Нао, син Леопарда, не хоче людям зла. Він не стане їх бити, коли вони припинять гонитву!
Вони нерухомо вислухали це, але бачачи, що уламр стоїть на місці, знову почали оточувати його. Тоді Нао, погрожуючи каменем, вигукнув:
– Син Леопарда битиме рудих карликів!
Троє чи четверо списів полетіло у відповідь на погрозу, але жоден з них не долетів до уламра. Він же кинув каменюку і влучив у найближчого. Той упав. Другим каменем він не поцілив, а третім ударив одного з ворогів у груди. Після того він з усмішкою показав четвертий камінь, а потім люто замірився списом.
Руді карлики, не вміючи добре говорити, краще від уламрів і людожерів розуміли жести. Вони знали, що спис – куди небезпечніша річ, ніж камінь; отже, хто вибіг наперед, мусив вертатися назад до гурту, а Нао міг повагом відступати. Вони весь час ішли за Нао, тримаючись оддалеки, і коли хто починав випереджувати інших, Нао грізно гукав і націлявся на нього своєю зброєю. Таким чином, вороги зрозуміли, що розпорошуватись їм небезпечніше, ніж бути вкупі, а Нао, досягши цієї мети, міг іти далі вже спокійніше.
Так уламри тікали більшу частину для; вони опинилися на відпочинок, коли рудих карликів давно вже не
було видно. Хмари подерлися, і сонце світило на степові простори через блакитні щілини. Твердий суцільний грунт перейшов у грузький, що інколи хапав за ноги і затягав, ніби в провалля. На горбочках плазували великі ящірки; полискували зелені й жовті гадюки, плигали, скрекочучи, жаби; полохливо тікали довгоногі птахи і тремтячих, наче листя осики, крилах.
Мисливці похапцем попоїли. Боячись різних несподіванок від цієї непривітної місцевості, вони одразу ж почали шукати виходу з неї. Інколи вони вже думали, що досяглії цього. Грунт твердішав; буки й сикомори з папороттю заступали місце верб, тополь та болотяної трави. Але незабаром знову починалися болота, знову оточував їх лукавий і зрадницький грунт, і марно пропадали зусилля.
