Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Червонуватий вогник блимав. Народжуючись у потайному ліхтарі, промінчик вільно пробігав кілька сот ярдів відстані, потрапляв у сітківку ока людини, викликав складні фізико-хімічні процеси і вривався в її мозок вже як втілення чужої волі, як категоричний наказ. Цього промінця ніхто не перехопить, — він такий вузький, що його можна бачити тільки по прямій лінії. Але й перехоплений, він небагато чого розповість стороннім: ну що там оте єдине зашифроване слово з арсеналу міфології?
А Чарлі відчував, що кожний спалах сигнальної лампочки відгукується йому гострим болем у голові, спазмами кровоносних судин, нервовим дрожем усього тіла. Це було нестерпно. І Бертон простягнув руку до вимикача настільної лампи.
Він хотів спочатку просигналити тільки одне слово: “йєс”, “так”, — але потім вирішив, що це зайве. Досить стати проти вікна і хитнути головою. Коли кімната освітлиться, Хінчінбрук одразу ж схопиться за бінокль. Що-що, а рух голови він помітить.
І справді: ледве-но спалахнуло світло, як червонуватий вогник над лісом погас на кілька секунд, а потім заблимав з великою швидкістю.
— П’ятнадцять дріб три… Сім дріб чотири… — шепотів Чарлі, поквапно дряпаючи зламаним олівцем на обкладинці якоїсь книжки. — Один дріб три…
Шифровка була дуже лаконічною: “Завтра за межами маєтку одержати іграшки”.
Чарлі довго сидів над цим папірцем, потім повільно розідрав і спалив його і аж тоді підійшов до вікна. Як і перше, він відповів мовчазним рухом голови, заявляючи цим, що підлеглий знову скоряється своєму начальникові.
Як не дивно, але цієї ночі Бертон спав спокійно, а прокинувся бадьорим і навіть веселим. Він уже вирішив, що має робити. Слід вести подвійну гру з Хінчінбруком, ставкою якої буде життя одного з двох. Не допомагати шефові, ні, а, навпаки, потай перешкоджати, щоб він не запопав таємниць Сатіапала… Зустрітись з Майклом? Що ж, можна й зустрітись. Тепер це цілком безпечно. Тільки як і де?
Дивну зміну настрою Чарлі Бертона одразу ж помітив Сатіапал. Однак веселість сина не втішила старого, а пригнітила. І цьому були свої причини.
Учора ввечері Сатіапал ненароком помітив, як Майя вийшла з своєї кімнати і довго туди не поверталась. Професор одразу ж послав до Бертона старого Джоші однести книжку. Джоші доповів, що книжку він поклав на стіл, а сагіба в кімнаті немає.
То невже Чарлі призначив побачення Майї?.. Брат сестри?! І чи не тому в Майї сьогодні такий засмучений вигляд і синці під очима?
Сатіапал нишком зітхнув, підвів голову і, вдаючи з себе заклопотаного, сказав:
— Чарлі, чи не згодилися б ви супроводити Майю в невелику подорож?.. Я давно збирався послати її з одним дорученням до пана Лаптєва. Та й вона, певне, хотіла б подивитись, як працює експедиція. Це буде їй корисно… Але вас я не відпущу, ні. Ви тільки довезете її до Навабганджа.
Сатіапал уважно дивився на Чарлі, чекаючи появи на його обличчі почуттів, які могли б розповісти багато чого. Проте син аж з надто великою радістю відгукнувся:
— А чому ж? З великою охотою… От тільки… тільки… — він зам’явся. — Мені краще було б не потикатися на люди. Адже мою голову оцінили в скількись там рупій…
Майкл Хінчінбрук міг би пишатися з учня: той добре затямив, що шпигун ніколи не повинен забувати про свою роль. І радий би, мовляв, але…
Але і Сатіапал теж грав свою роль. Він не забував, що Чарлі не може виїхати за межі маєтку. То це й добре! Майя поїде сама, зустрінеться з Лаптєвим і… Навіть сам собі Сатіапал не признавався, що хотів би бачити свою дочку дружиною Лаптєва. Не тому, що він так уже палко любив росіянина, ні! Такий варіант допоміг би розв’язати складну дилему, та й Майї, певне, жилося б непогано.
— Ох, я й забув… Справді, справді!.. Ну, то я пошлю Джоші.
— Та ні, чому ж, — поквапно сказав Бертон. — Я охоче проїду кілька кілометрів, а потім повернусь. Може, підстрелю якусь дичину… Не заперечуєте?
— Звичайно, ні, — добродушно відповів Сатіапал. Радий, що все склалося добре, він негайно пішов до Майї і наказав їй збиратися.
— Куди? — запитала вона здивовано.
— До Лаптєва. Будеш практикувати у нього. Їдь, моя люба, їдь. У росіян теж можна повчитися хорошому.
— А мама?
Сатіапал підійшов до дочки, поклав її голову собі на плече і сказав:
— Майю, ти сама вже давно повинна була б стати мамою… Може, я й перешкодив цьому. Мені все здавалося, що ти — крихітка, дитинчатко, яке нездатне постояти за себе. А ти зростала тим часом і виросла. Пташка має випурхнути з гнізда рано чи пізно… Якщо ти зустрінеш такого, що допоможе тобі звити власне гніздечко, і якщо це буде справжня, хороша людина — вирішуй свою долю сама… Добре, якщо це буде індієць. Хай навіть європеєць. Аби не англієць. Та зрештою…
Сатіапал не докінчив, махнув рукою й вийшов. Майя дивилась вслід йому широко розкритими очима, не розуміючи, що трапилось.
Вперше в її житті батько завів з нею розмову про те, що згадується пошепки, на вушко матері чи найближчій подрузі. То невже ж вона стала такою старою, що вже й батько зневірився в її можливості вийти заміж і готовий випхнути власну дочку за першого-ліпшого мужчину?!.. “Хай навіть європеєць…” Кого він мав на увазі?.. Невже Лаптєва?
У грудях дівчини солодко обірвалось і впало кудись у безмежне провалля серце.
— Ні, ні! — шепотіла вона гарячково. — Батько сказав це тому, що я вже стара… Стара.
Майя підбігла до дзеркала, скинула з плечей скромне чорне сарі і, майже гола, в’їдливим поглядом невблаганного ревізора оглянула своє зображення.
Груди були високі й пружні. Стан тонкий. Ноги здавалися виточеними з чудового золотавого мармуру. Пишне хвилясте волосся двома грайливими потоками спадало на округлі плечі, вигідно відтінювало ніжну шкіру обличчя й рук.
Коли б це тіло належало якійсь іншій жінці, Майя назвала б його красивим. А так — що ж, непогане. З нього можна писати картину під назвою “Юність”… То невже ж оце тіло треба комусь нав’язувати та ще й платити за те, що тебе візьмуть?! Хіба посаг, оті кілька тисяч рупій, які дістаються женихові, не плата за сумнівне щастя бути чиєюсь “законною дружиною”?.. То коли так, хай її візьме Лаптєв. Безплатно. У них, в Радянському Союзі, від нареченої посагу не вимагають!
Коли б хто позирнув збоку на цю напівголу красуню, він би був вражений дивною зміною, яка сталася з нею за якихось кілька хвилин. Так, мабуть, Пігмаліон дивився на перетворення холодної й мертвої статуї в повну енергії жінку.
Майя стояла в тій же позі, схрестивши руки на грудях. Та ЇЇ тіло мимохіть напружилось, набуло тієї грації і краси, яку не відтвориш довільно і яка притаманна закоханим; чорні оксамитові очі, такі задумливі й лагідні звичайно, засяяли тривожним і радісним блиском, губи мимохіть розкрилися, а груди дихали глибоко й прискорено.
— Лаптєв… Андрій…
Так, вона згодна була піти до нього, навіть не питаючи себе, чи це надійшла справжня любов, чи ні. Вона поїде зараз, кине матір, яка щойно звелася на ноги після хвороби. І, можливо, саме так і треба… Тільки хотілося б, щоб сталося все трохи по-іншому, якось не так… Ну, хоча б Андрій приїхав сюди, захопив би її темної ночі, викрав би та й повіз геть аж на край світу… Кожній жінці трошки хочеться бути вкраденою, — хоча б від самої себе. Це романтика, данина ніжного й чутливого енергійному і сильному.
Майя кинулась до чемоданів, напхала туди жужмом сякі-такі речі і аж тоді побігла до матері.
Та плакала. Певне, Сатіапал уже попередив її про від’їзд дочки.
Але матір насамперед піклується про щастя своєї дитини. Од рані Марії не сховалося збудження Майї, її прагнення поїхати з дому якнайшвидше. Дочці здавалося, що вона старанно приховала свої почуття. А матір згадала саму себе в такому ж стані й зрозуміла все.
— Щасти тобі, доню!.. Щасти!
— До побачення, мамусю! Я приїду скоро, скоро!
Рані Марія похитала головою. Вона знала, що коли дочка й повернеться, то вже зовсім не такою, як була-Хто знає, чи це дасть їй щастя, але таке вже життя.
