Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— Отже, у вас були причини побоюватись інформації Вайса, — чи то запитуючи, чи то констатуючи факт, промовив Нунке. — Скажіть, ви самі протягом останніх днів виїздили кудись з Рима?
Брови Григорія гнівно зійшлись до перенісся:
— Легше на поворотах, Нунке! Ви маєте справу не з безвісним Шульцом, а з бароном фон Гольдрінгом! А що, коли запитаю вас я: чи не тому ви послали зі мною Вайса, щоб тут тишком-нишком прибрати його з своєї дороги? У вас були причини його боятися!
— Не верзіть дурниць, Фред!
— А ви не ставте мені образливих для честі офіцера запитань!
— Не забувайте, я начальник, а ви мій підлеглий.
— Ці взаємини легко розірвати. Вважайте, що так воно і сталося. Тим більше, що про патронесу я вам більш-менш докладно доповів. Що ж стосується падре…
— Ат… не до них тепер! — Нунке витер хусточкою спітніле обличчя і шию.
— Ми обидва схвильовані, Фред! — сказав він примирливо. — У такому стані не добираєш виразів… Може, моє запитання й справді було нетактовним. Та запитував я для проформи, щоб встановити ваше ж алібі. Адже мені доведеться складати звіт перед вищим начальством.
— Тоді даруйте і мені мою гарячність. Можете доповісти начальству: з Рима я не відлучався ні на годину.
— Така халепа звалилася на наші голови! Просто не знаю, що робити… Якщо поліція встановить особу вбитого… Цікаво, де поділися його документи? Забрали злочинці чи їх взагалі не було при ньому? — Нунке з серцем відсунув газети і взявся припалювати сигару.
— Стривайте, стривайте, ви наштовхнули мене на одну думку. Здається, вимальовується правильний хід… — Григорій теж запалив сигарету і глибоко затягнувся.
Не зводячи нетерплячого погляду з обличчя Григорія, Нунке пихнув сигарою і відразу ж поклав її в попільничку, дим тютюну здавався гірким і задушливим.
— З ким близько стикався Вайс? — вголос розмірковував Григорій. — 3 Рамоні, його секретарем… Ці для нас не являють небезпеки. З господаркою пансіонату, де він жив, і, природно, з усім обслуговуючим персоналом. Вони безумовно читали газету і бачили фото. Схожість убитого з Вайсом не може не впасти їм в очі. Про зниклого постояльця хтось може заявити в поліцію. Але коли вони знатимуть, що той живісінький, це буде для них тільки схожістю, а не тотожністю. Таким чином…
— Так, так, далі… — квапив Нунке.
— У Рамоні, певно, зберігся бланк з вашою телеграмою. На ньому значиться місце відправки, число, година. Якщо змінити в ній дальший текст і підписати ім’ям Вайса… Приміром, так: «У службових справах мусив терміново виїхати в Мадрид. Прошу синьйору — ім’ярек — всі залишені в номері речі передати синьйору — знов-таки ім’я — він же сплатить рахунок за прожиття в пансіонаті. Пробачте за зайвий клопіт. Вайс». Чого ми цим досягнемо? По-перше, в пансіонаті переконаються, що Вайс живий, по-друге, можна буде перевірити: залишив він документи в номері чи забрав з собою… Все це необхідно зробити негайно, треба якнайшвидше зв’язатися з Рамоні.
Нунке схопився з місця:
— Зараз же одягаюсь. А ви поки подзвоніть на віллу. Попередьте, що справа невідкладна.
Цього разу Нунке прибрався з блискавичною швидкістю солдата, якого збудив сигнал тривоги.
— Вітторіо на вас чекає, можете їхати.
— А ви? — переполошився Нунке.
— Я мушу виконати одне доручення Рамоні. Теж невідкладне. Перекажете йому від мого імені, що я пішов у його справі. Запевню вас, це зобов’яже його владнати з телеграмою якнайшвидше.
— Шкода! Хто ж піде до пансіонату?
— Звичайно, я. За годину чекатиму на вас тут, у вестибюлі готелю. Напосядьте на Рамоні так, щоб він не зволікав.
«Безумовно, Фред саме та людина, яка найліпше зможе виконати в Німеччині покладені на нього обов’язки, — міркував, сидячи в машині, Нунке. — Він ініціативний, швидко орієнтується в обстановці, а що надто гонористий, то це навіть краще. Такі люди легко завойовують авторитет, отже, й довіру. Саме те, що нам треба в нових умовах».
А Гончаренко у цей час не думав ні про Нунке, ні про ті нові обов’язки, які той збирається на нього покласти, навіть про смерть Вайса.
Маріанна зустріла Григорія насторожено, і він боявся, що не зможе подолати її мовчазного опору, що його спроба вивести її з стану прострації нічого не дасть.
«Вона ховається в свою скорботу, мов у м’який кокон. Своєю зайвою делікатністю батьки ще більше затуляють її. Треба пробитися крізь цей заслон, хай навіть їй буде боляче».
— От що, Маріанно, — змінивши приязний тон на чемно холодний, Григорій підвівся, — я прийшов не лише передати цього конверта від Рамоні, а й для того, щоб попрощатися. Завтра мені доведеться виїхати з Рима. Не приховую: сподівався поговорити з вами по-щирому, а тепер це бажання зникло. Я не терплю вигаданих трагедій!
— Вона стала б справжньою, якби не втрутилися ви, — несподівано гостро обізвалася дівчина.
— Навпаки, ще фальшивішою. Бо життям сплачують за справжні цінності. Велику любов. Порятунок іншої людини. Високу ідею… А коли його жбурляють під ноги знічев’я, воно і саме знецінюється. Яка ж у цьому трагедія?
Розмова з Маріанною тривала набагато довше, ніж передбачав Григорій. Коли він зайшов у вестибюль готелю, Нунке вже почав нервувати.
Ми марнуємо час, Фред! — не втримався він від докору. — З телеграмою все гаразд, господині готелю її відніс спеціальний посильний. Можна діяти. Коли я дізнаюсь про результати?
— Не думаю щоб це забрало багато часу. Ви будете в себе?
— Так. Рамоні запрошував на обід, та я послався на втому, домовились зустрітися ввечері. Утрьох. Так що відповідно плануйте свій час.
Господиню готелю, де зупинився Вайс, певно, цілком задовольнила одержана телеграма. Принаймні зайвих запитань Григорію вона не ставила, провела його в кінець коридору на першому поверсі і відімкнула двері крайньої кімнати.
— Пробачте, в номері, мабуть, задуха. Ми не відчиняли вікон, самі розумієте: перший поверх. Якщо ви дозволите…
— Ні, ні, не турбуйтесь. Я пробуду тут недовго.
— Тоді я піду приготую рахунок.
Кілька сорочок і зміна білизни лежали в шафі. Під ними ж Григорій знайшов і ключ від шухляди стола. Якщо її замкнено, то документи мусять бути там.
Вони справді лежали в шухляді, дбайливо складені в дешевенькому гаманці. Поруч валялася записна книжка. Григорій поклав її в одну кишеню піджака, гаманець з документами — в іншу. Хотілося швидше вийти з номера. Спровокувавши Вайса на поїздку в Донго, Григорій хотів лише розв’язати собі руки, і коли той загинув, вважав це закономірним кінцем його мерзенного життя. Воєнний злочинець дістав по заслузі. Проте торкатися речей покійного Гончаренкові було неприємно.
Замкнувши номер, Григорій відшукав господиню пансіонату і вручив їй ключа. Та, в свою чергу, подала рахунок.
— Якщо я додам оцю купюру, чи зможете ви відправити речі синьйора Вайса за такою адресою? — Гончаренко навмання написав назву першого іспанського містечка, що спала йому на думку,? Без вулиці й номера будинку, просто «до запитання».
Григорій знав: пакет «до запитання» лежатиме на поштамті не менш ніж півроку. За цей час справа закриється.
— Звичайно. Такі послуги своїм постояльцям ми робили не раз.
— Побажаю вам усього найкращого, синьйоро, і спасибі за люб’язність!
— О, це наш обов’язок! Всього вам доброго, синьйор!
Ця процедура забрала не більше десяти хвилин. Можна було не поспішати вертатись у готель до Нунке. Вже досить добре обізнаний з географією міста, Григорій звернув у бічну вуличку і вийшов у невеличкий сквер. У денні години тут бувало малолюдно, Кілька матерів з малечею, бабуся з нескінченним в’язанням у руках, двоє стариків що вигрівали проти сонця свої ревматичні кості, у найвіддаленішому куточку — парочка закоханих.
«На цьому маленькому п’ятачку ніби замикається коло людського життя, — з сумом подумав Гончаренко, — всі сходинки: від немовляти аж до глибокої старості…» Та сум його вмить розвіяв веселий галас, знятий дітлахами. Мов зграйка живих горобчиків, вони розсипалися по доріжках скверу. Одні, цвірінькаючи, длубались у піску, інші, спурхнувши, летіли далі, вимахуючи рученятами, наче крилами, щоб за хвилину знов присісти біля якогось новознайденого дива: комахи з червоною спинкою у дрібних чорних крапочках, перекинутого догори ногами жука, квітки, повз яку вони пробігали не один раз, сьогодні відкрили її для себе вперше. «Ні, життя не замикається в колі, воно звивається вгору спіраллю, і ось їм летіти вперед і вище. А тобі судилося розчищати для їхнього льоту шлях…»
