«Чорна зоря» - Вахек Еміл (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
— Отримав, друже, — відповів Соумар, погладжуючи свої асірійські вуса та бороду, — ось вона, погляньте. Мені Ліда подарувала її вчора вранці тут, у приймальні.— Глянув на Клубічка, той схвально хитнув головою. Соумар додав: — Та оскільки вона опинилася в антиквара на Липовій вулиці і ви її купили, то я не заперечую, щоб ви забрали свою власність,
— Все одно, — зауважив Клубічко, — Ліда одного чудового дня напевно знов експропріювала б її у професора.
— Коли так, — відказав Гейтманек, — то я не маю права йти проти Лідиної волі: лишіть голівку собі.
Соумар стенув плечима. Вони почали торгуватися про відшкодування, кінець кінцем Гейтманек усе-таки взяв гроші і спитав, що, власне, сталося з Лідою. За кілька хвилин попрощався.
— Він, — засміявся Соумар, коли композитор пішов, — за словами пані Трекової, невинний, мов Джульєтта до того, як побачила Ромео.
— Я теж так думаю. — Клубічко підвівся. — Як мені страшенно хочеться спати. Знаєте, вчора й нині я майже не заплющував очей. Та, мабуть, і сьогодні вночі не склеплю їх, якщо не станеться чуда, але чудес у наш безбожницький час не буває. Тепер я попросив би вас одвезти мене на Бартоломейську вулицю, а тоді дам вам стільки волі, щоб могли як слід повечеряти. Проте, якщо хочете, взагалі поверну вам волю, бо тепер мені потрібна буде тільки машина.
Соумар трохи подумав.
— Знаєте що, Клубічку, реквізуйте не тільки мою машину, а й мене теж. Як я вам уже сказав, ви заразили мене, і мені тепер хочеться виконувати вашу роботу, а не свою. Метнуся до двох-трьох найважливіших пацієнтів, на це піде години півтори, і тоді я до ваших послуг.
— Але я можу дати вам лиш годину, — сказав Клубічко. — Відвезіть мене на Бартоломейську вулицю й приїдьте туди за годину. А мандрівну голівку я на деякий час візьму з собою.
Прийшовши до свого кабінету, Клубічко звелів привести Тихого. Один погляд — і він пересвідчився, що Тихий «достиг» в усьому признатися. Пригостивши його сигаретою й кавою, Клубічко мовив:
— Любий наш Шаляпіне, поки ви тут розкошували під нашим крильцем, я не байдикував і мушу сказати, що половину загадок уже розплутав. Навіть трохи більше. Те, що шукали ви, в наших руках. — Показав мармурову голівку, постукав по ній і глузливо мовив: — Отут воно було сховане. Як зустрінете пані Шашкову, перекажіть, що, коли вона обслуговувала професора, варто було тільки простягнути руку — і мала б те, за чим полювала. А тепер, коли я сказав вам, що знаємо ми, розкажіть мені, що знаєте ви. Найперше, звісно, про шефа.
— Я ладен розповісти вам усе, що знаю, — пригнічено мовив Тихий. — А знаю я чимало, тільки про шефа мені майже нічого не відомо: знаю лише те, що розказувала Вєра. Але спочатку про неї.
Клубічко кивнув головою.
— Вєра потрапила до майбутнього свого чоловіка — він мій родич — стенотипісткою. Невдовзі стала його коханкою, а тоді якось примусила оженитися. Владя добрий чоловік, але йому бракувало лишень однієї риси: не заробляв стільки, скільки було потрібно Вєрі. Вона жахлива. Роздобуде гроші — й відразу з якоюсь дикою насолодою витрачає їх до останнього гелера, зовсім не думаючи про завтрашній день. Це призвело до того, що стосунки між ними чимдалі гіршали. Нарешті вони домовилися, що кожен житиме так, як йому заманеться. На практиці це було так: Вєра час од часу йшла з дому, потім поверталася. Він мав коханок, а вона коханців — словом, це було жахливе подружжя.
— А ви знали про це, коли вас піймала пані Шашкова?
— Дещо знав, адже Брно — місто невелике, і з часом про все довідуєшся.
— Однак пані Шашкова надто вродлива… — зауважив Клубічко.
Тихий похнюпився:
— Не тільки це — я легкодухий. Причарувала вона мене… — І сумно посміхнувся. — Іноді здавалося, заради неї готовий на все. Якось на Новий рік мене запросили до рідні до Турнова, а Вєра саме тоді пішла од Владі і заявила, що я повинен узяти її з собою. Що мені лишалося?
— Нічого, якщо ви легкодухий, — відповів Клубічко.
— Та коли все було домовлено, Вєра помирилася з Владею. Проте від мандрівки до Турнова не відмовилася, бо купила нову куртку, якісь шалі, шарфи. Кінець кінцем вона вирішила, що Владя поїде теж. Я заперечував, а вона: «Що в цьому дивного? Твоя ж мати — його тітка». Вона-бо…
— Це я вже знаю, — перебив його Клубічко, — кажіть далі.
— Тоді, в Турнові, я познайомився з паном Салачем.
— Це я знаю теж.
— Крім того, в Турнові ми через Вєру посварилися з вітчимом. Він повівся з нею нечемно. Вона зажадала від мене, щоб я заступився, вітчим налетів на Владю, чому він це терпить. Поїхали ми в дуже поганому настрої. Потім Вєра почала мене уникати. А одного дня я побачив її за кермом новісінького «тудора». Зупинилася: «Хочеш покататися?» — «Скільки коштує це авто?» — спитав я. «Сімдесят п'ять тисяч», — відповіла. «Їх дав тобі Владя?» Засміялась: «Еге, Владя», — і поїхала. Невдовзі я зустрів Владю. «Ти вже бачив Вєру в новій машині? — спитав мене люто. — Дарунок багатого швейцарця. Злигалася з ним у Празі, але вже розійшлись». Я вирішив забути Вєру, коли незабаром вона приїхала до мене в Пісарки.
«Як ся маєш?» — спитала, і я сказав правду: кепсько, бо по шию зав'яз у боргах.
— Як звичайно…
— Як звичайно… Хотів її вигнати…
— Але не вигнали!
— Ні, лишилась у мене до півночі.
— Ох, ця любов! — зітхнув Клубічко.
— Я б не сказав, що це любов. Я, власне, ненавиджу Вєру, але безсилий проти неї. Прощаючись тоді, вона подала мені конверт. В її присутності я відкрив — п'ять тисяч! «Це лишок грошей, які мені дав той чоловік, — сказала Вєра. — Мусиш проковтнути, що мені дають інші, коли сам неспроможний. Візьми й підлатай свої фінанси». Не хотілося їх брати…
— Але взяли, бо дотримуєтесь правила: якщо жінка дає, нічого відмовлятися.
Тихий мовчав.
— Взяв, бо заприсяглася, що із швейцарцем уже нічого не має. А ще тому, що був без копійки. Зрештою, дізнався, що чоловік їй теж простив.
— Одну хвилину. Ось тут у мене повідомлення про нього з брненської криміналки. Зміст такий: гарний фахівець, чудовий проектант інтер'єрів, порядний чоловік, але перебуває під п'ятою в своєї молодої дружини, яка має дуже погану репутацію. Вже двічі подавав заяву про розлучення, та забирав назад. Де він тепер — невідомо. — Клубічко склав аркуш і мовив: — По-моєму, він десь тут, у Празі, шукає її — спершу відлупцює, тоді простить, а відтак повернеться з нею до Брно.
Тихий здвигнув плечима:
— Що з ним — я не знаю, та коли вже ви про нього заговорили: він у тій справі участі взагалі не брав, а може, й зовсім не знав про неї.
— Мене більше цікавить, що знаєте про справу ви, — мовив Клубічко. — Бо ж досі ви ще нічого не сказали.
— Я сплатив борги й за кілька днів знов не мав нічого, як перед Вєриним поверненням. Вона була теж без копійки і, як завжди у таких випадках, роздратована. Одного разу, коли ми допили останню пляшку коньяку, Вєра сказала: «Їрко, треба щось робити». — «Але що?» — спитав я. «Той швейцарець іще в Брно, — мовила, — вчора я його зустріла».
—І ви почали ревнувати? — іронічно зауважив Клубічко.
— Ні, мусив удавати, що спокійний, бо це відбувалося в барі. Буцімто розмовляла з ним і заявила: що було, те було, але вже ніколи не вернеться, бо вона любить іншого. Він відповів, що нічого від неї не вимагає, проте міг би дати їй іще грошей. Оскільки і в Швейцарії не кидають грошей на вітер — хотів би одної послуги. Розказав, що якомусь Салачеві, котрий приятелює з моїми родичами, відомо місце, де Цзерніни, полишаючи свої володіння між Турновом і Жегушицями, закопали щось важливе. Він, мовляв, їхній уповноважений, і Цзерніни за це добре заплатять. Як чужинець, котрий до того ж не знає чеської мови, він не може взяти участі в пошуках і тому пропонує Вєрі. Як це дізнатися — хай зробить на свій розсуд, але тільки швидко. Словом, сказав: довідається — матиме сто тисяч крон. Вєра була приголомшена. «Сто тисяч крон!» — повторювала без кінця. Я сказав, що хоч це й добрі гроші, але від мене користі мало, бо пана Салача не знаю. Вєра заявила, що сто тисяч крон варті певних зусиль, і за кілька днів склала план. Поїдемо до Турнова до моєї матері, котра Салача добре знає, і вивчимо становище. Так і зробили.
