Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗
— Це, напевно, так і було, Ігнозі. Адже ми знайшли в горах білу людину, — сказав я.
— Так, ми бачили її. А тепер, оскільки я обіцяв вам, що, коли ви знайдете цей тайник і коли там дійсно є каміння…
— Алмаз на твоєму чолі доводить, що копальні існують, — увірвав я його, показуючи на величезний камінь, який я зірвав з лоба мертвого Твали.
— Можливо, — сказав він. — Якщо каміння там, ви візьмете стільки, скільки зможете винести з собою звідси, якщо насправді схочете покинути мене, брати мої.
— Передовсім ми повинні знайти тайник, — сказав я.
— Тільки одна людина може показати його вам — це Гагула.
— А якщо вона не схоче?
— Тоді вона помре, — суворо відказав Ігнозі. — Тільки для цього я зберіг їй життя. Заждіть! Вона сама повинна зробити вибір — жити їй чи померти.
І, покликавши слугу, він наказав привести Гагулу. Через декілька хвилин двоє стражників увели стару відьму, яка обсипала їх прокльонами.
— Облиште її, — наказав їм король.
Як тільки вони вийшли, ця мерзенна стара купа ганчір’я, бо вона була схожа саме на вузол старих лахів, звідки палали двоє яскравих, злих, як у змії, очей, впала на підлогу, як безформна маса.
— Що ти хочеш зі мною зробити, Ігнозі? — засичала вона. — Ти не смієш мене чіпати! Якщо ти мене торкнешся, я знищу тебе на місці. Бережися моїх чар!
— Твоє чаклунство не змогло врятувати Твалу, стара вовчице, і не може заподіяти мені шкоди, — відповів він. — Слухай, ось що я хочу від тебе: ти покажеш тайник, де знаходиться блискуче каміння.
— Ха-ха-ха! — засміялася стара відьма. — Ніхто цього не знає, я ж нічого тобі не скажу. Білі дияволи підуть звідси з порожніми руками.
— Ти мені все скажеш. Я примушу тебе сказати.
— Яким чином, королю? Ти сильний, але чи може вся твоя могуть вирвати правду з вуст жінки?
— Це важко, але все-таки я це зроблю.
— Як же ти це зробиш, королю?
— Якщо ти не скажеш, то помреш страхітливою смертю.
— Помру? — завищала вона з жаху і люті. — Ти не смієш мене чіпати! Людино! Ти не знаєш, хто я. Скільки, ти гадаєш, мені років? Я знала ваших батьків і батьків ваших батьків! Коли країна була молода, я вже була тут, коли країна постаріє, я все ще буду тут. Я не можу померти. Мене лише можуть випадково убити, але ніхто не посміє цього зробити!
— Все ж таки я уб’ю тебе. Слухай, Гагуло, мати зла, ти така стара, що не можеш більше любити життя. Що може дати життя такій відьмі, як ти, що не має ні людської подоби, ні волосся, ні зубів — нічого, окрім ненависті й злих очей? Я зроблю тобі послугу, якщо уб’ю тебе, Гагуло.
— Ти дурень! — знову завищала жінка. — ¦ Проклятий дурень! Ти думаєш, що життя солодке тільки для молодих? У такому разі, ти нічого не знаєш про людське серце! Молодята Іноді вітають смерть, бо вони вміють відчувати. Вони люблять і страждають, вони страждають, коли їхні кохані йдуть у світ тіней. Але старі позбавлені цих почуттів, вони вже не кохають, і — ха! ха! — вони сміються, коли бачать, як інші йдуть у морок. Ха-ха! Вони радіють, коли бачать зло, котре існує під сонцем. Все, що вони люблять, — це життя, тепле-тепле сонце і солодке-солодке повітря. Вони бояться холоду — холоду і мороку. Ха-ха-ха! — І стара відьма судомно і дико зареготала, качаючись по підлозі.
— Припини своє злобне шипіння і відповідай мені! — гнівно сказав Ігнозі. — Чи покажеш ти місце, де заховане каміння, чи ні? Якщо ні, то ти помреш негайно ж! — І, схопивши списа, він здійняв його над нею.
— Я не покажу вам це місце, ти не смієш мене вбивати, не смієш! Той, хто мене уб’є, буде навіки проклятий!
Ігнозі поволі опустив спис, і його вістря вкололо купу ганчір’я. З диким вищанням Гагула схопилася на ноги, потім впала і знову почала качатися по підлозі.
— Я згодна показати це місце! Згодна! Тільки дозволь мені жити! Дай мені погрітися на сонці й мати шматок м’яса, щоб його смоктати, і я все тобі покажу.
— Гаразд. Я знав, що знайду спосіб напоумити тебе. Завтра ти відправишся туди з Інфадусом і моїми білими братами. Стережися обдурити мене, бо тоді ти помреш повільною смертю. Я сказав.
— Я не обдурю, Ігнозі. Я завжди додержую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давним-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині — і що ж? Лихо впало на голову цієї людини! — І при цих словах її очі злісно зажевріли. — її теж звали Гагулою. Може, це була я?
— Ти брешеш! — сказав я. — Після того минуло десять поколінь.
— Може й так. Коли живеш так довго, забуваєш. Може, мати моєї матері мені це розповідала, але жінку ту звали Гагулою, це я точно знаю. Запам’ятайте! — сказала вона, звертаючись до нас. — В тому місці, де сховані блискучі іграшки, ви знайдете мішок із козячої шкури, наповнений камінням. Його наповнила біла людина, але вона не могла його узяти з собою: лихо впало на її голову, кажу вам, лихо чатувало на неї! Може, мати моєї матері розповідала мені про це… Наш шлях буде веселим — дорогою ми побачимо тіла тих, хто загинув у битві. їхні очі вже виклювало вороння, а ребра обгризли хижаки. Ха! Ха! Ха!
Розділ XVI
ЧЕРТОГ СМЕРТІ
Третього дня після подій, описаних у попередньому розділі, ми рушили в дорогу. Стемніло, коли ми розташувалися на відпочинок біля підніжжя Трьох чаклунів — так називалися три гори, що утворювали трикутник, біля вершини якого закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. Нас супроводжували Фулата — вона подалася з нами переважно через Гуда, Інфадус, Гагула і загін слуг та охорона. Гагулу несли на ношах, і звідти весь день долинало її бурмотіння і лайка.
Гори, або, точніше, три гірські вершини, що виникли, внаслідок якогось геологічного зсуву, як я вже згадував, були розташовані у формі трикутника. Одна вершина була праворуч від нас, друга — ліворуч, а третя — прямо перед нами. Ніколи я не забуду видовища, яке постало перед нашими очима вранці наступного дня, коли ми побачили ці три верхів’я, осяяні промінням сонця. Високо-високо над нами здіймалися догори їхні снігові вінці. Там, де кінчався сніговий покрив, гори були пурпурового кольору від суцільних заростей вересу. Такого ж кольору були і порослі вересом торф’янисті болота у видолинках на схилах гір.
Простісінько перед нами, як біла стрічка, пролягала Велика Дорога царя Соломона, кружеляючи до підніжжя середньої вершини, що знаходилася десь за п’ять миль звідси. Там дорога закінчувалася.
Важко описати величезне хвилювання, що охопило нас того ранку. Нехай краще читач сам спробує усе це уявити. Адже нарешті ми наблизилися до таємничих копалень, які три сторіччя тому були причиною трагічної загибелі не лише старого португальця, але і його бідолашного нащадка, а також, як ми припускали, і брата сера Генрі, Джорджа Куртіса.
Чи випаде нам після всього, що довелося зазнати, краща доля? їх спіткало лихо, як прокаркала ця стара відьма Гагула. Може, й нас чекає те саме? Так чи інакше, коли ми долали останній відтинок чудової дороги, я не міг подолати відчуття забобонного страху і гадаю, що те ж саме відчували Гуд і сер Генрі.
Близько півтори години ми крокували дорогою з-поміж заростей вересу. Нетерплячка гнала нас так хутко, що люди, які несли ноші з Гагулою, ледве встигали за нами, а пронизливий голос старої увесь час вимагав, щоб ми зупинилися.
— Ох, обережніше, білі люди! — верещала вона, виставляючи свою страхітливу зморщену пику з-за завісок, втупивши в нас пильний погляд своїх палахких очей. — Навіщо так поспішати назустріч загибелі, гей, ви, шукачі скарбів! — І вона захихотіла своїм огидним сміхом, від якого по моєму тілу завжди пробігали холодні мурахи. На якийсь час цей сміх охолодив наш запал.
Проте ми наполегливо рвалися вперед. Нарешті ми побачили просто перед собою велику заокруглену заглибину з пологими схилами, яка мала до дна не менше ніж триста футів і більше ніж півмилі довкруж.
— Ви, напевне, здогадуєтеся, що це таке? — звернувся я до сера Генрі і Гуда, які з подивом заглядали в це величезне воронкоподібне заглиблення.
