Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Мерзотник!.. Геть з дороги!
— Майю! Я кохаю вас і не бажаю вашої загибелі. Ідіть звідси, ідіть негайно, бо я вживу сили і покличу сюди професора. Ви не посмієте навіть торкнутися сейфа!
Вона мовчки, глузливо дивилась на нього, а він відчував, як паленіє у нього обличчя, і сором, справжній, давно не відчуваний сором пригнічує його, робить у власних очах маленьким і жалюгідним, зайвим і вартим презирства. А Майя в своїй холодній величі виростає в щось таке світле, таке привабливе, чого не доводилося зустрічати в житті.
Вона не сказала більше нічого, круто повернулась і пішла. Чарлі втер піт, замкнув кабінет і засунув собі ключ до кишені, йшов анфіладою кімнат, вимикаючи за собою світло, і сам себе запитував: навіщо він це робить? Здавалось, усе втратило ціну за оцих кілька хвилин.
Та ось з боку Майїних покоїв почулися голоси.
— Ні, ні, Андрію, я сьогодні поїхати не можу. Я приїду завтра, обов’язково приїду!.. Зрозумій: є дуже важлива причина. Я розповім тобі пізніше. І знай: як вірна дружина в розлуці з чоловіком, я заплету собі волосся в одну косу, і розплести її зможеш тільки ти один… Ну, не примушуй же мене, любий.
І знову гостра ненависть пронизала серце Бертонові. Треба кінчати. Чверть на десяту, Хінчінбрук вже лютує.
На подвір’ї метушились люди, готуючи автомашину до поїздки. Ніхто не помітив, як Бертон тихенько вислизнув з воріт маєтку, ніхто не помітив, як через кілька хвилин по тому на розі напівзруйнованого муру вирисувався спочатку один силует, а потім другий. А коли старенький фордик, гучно одстрілюючись, поїхав з двору і услід йому замахали багато рук, два шпигуни вже заходили до кабінету Сатіапала.
— Тут?.. — Хінчінбрук, тримаючи напоготові пістолет, свердлив гострим поглядом примарну напівтемряву. — Заслони вікно! Засвічуй ліхтарик!.. Показуй, де?
Чарлі Бертон покірно виконував команди. Він не зраджував себе ані поглядом, ані жестом. Хай Хінчінбрук бачить перед собою колишнього підлеглого, який, може, й побурчить, але зробить все, що йому накажуть.
— Бери відмичку, відчиняй!
— Майкл, у нас обмаль часу. Може б…
— Бери!
Бертон знизав плечима і поліз під стіл. Він знав, що на нього зараз націлено пістолет, але не боявся цього: доки сейф не одкрито, Хінчінбрук не вистрілить. А одмичкою можна орудувати скільки завгодно — хоч і до ранку.
Тихо брязкала сталь об сталь. Чарлі старанно міняв одмички, пробував різноманітні ключі і пошепки лаявся.
Нарешті, виліз з-під столу:
— Нічорта! Треба висаджувати в повітря.
— Хлоп’я!.. Відійди геть! Ні, далі, он туди. І дай мені, будь ласка, твій пістолет!
Чарлі віддав зброю. Він, звісно, міг би вистрілити зараз, але це не була б помста.
Тепер настала його черга хвилюватися.
— Ну швидше ж, швидше, Майкл! — підганяв він Хінчінбрука. — Нас можуть застукати!
Бертон і справді цього боявся: зірветься ж усе, обмірковане до найменшої подробиці!
Та ось Хінчінбрук напружився, його рухи стали м’якими, вкрадливими. Він, як хірург, намацував слабке місце замка.
Ще трохи вниз… вгору… вбік… Знайомо дзенькнули пружини. Повільно почали відчинятися дверцята сейфа.
І саме в ту мить, коли з сталевої камери пружною темною стрічкою просто в обличчя Майкла Хінчінбрука вилетіла смертоносна ефа, Чарлі Бертон точним, заздалегідь розрахованим рухом схопив обидва пістолети, в два стрибки скочив до дверей, відімкнув їх і замкнув уже по той бік.
Важко дихаючи, він припав вухом до щілини. Хінчінбрук гупав щосили, — може, в нестямі колошматив гадюку, — а потім простогнав:
— Прокляття!
І в тому вигукові було стільки ненависті й болю, така невгамовна жадоба жити, що Чарлі не втримався і навмисне голосно зареготав.
Він тепер уже не боявся нічого й нікого.
Помститися Майї?.. Лаптєву?.. Знищити увесь маєток?
Він упивався своєю всемогутністю, можливістю безкарно заподіяти шкоду кому завгодно.
Ні, вбивати не треба. Слід поглумитися, і насамперед з Майї. Треба побачити, яке в неї стане обличчя, коли виявиться, що сейф — пустий.
Бертон подався на розшуки Майї. Вона сиділа поруч батька на лаві в кінці однієї з алей і щось говорила.
— А чому ж, — добродушно відповів Сатіапал. — Не тільки можна, а й потрібно… А, Чарлі! йдіть-но сюди. Знаю: ви образились на мене за те, що я не повідомив вас про широкий експеримент з “зубами дракона”. Так ось, знайте: я передаю для опублікування частину своїх матеріалів у радянській пресі. Не заперечуєте?
— Аж ніяк! — відповів Бертон з веселою безтурботністю.
Майя подивилась на нього з зневажливим подивом, але він витримав її погляд, та ще й моргнув зухвало.
— Шкода тільки, — вів далі Сатіапал, — що я не встиг впорядкувати свої записи. Та нічого: за два-три дні я дещо зроблю.
— Я поїду завтра, тату! — тихо нагадала Майя. — На світанку.
— Ну, що ж — тоді доведеться тобі кінчати самій. Ходімте.
Ішли мовчки, і кожен думав про своє. Сатіапалові чомусь було страшенно сумно, ніби він назавжди прощався з своїми мріями й надіями. Майя, палаючи з сорому, докоряла сама собі і кидала нищівні погляди на Бертона. А той ішов собі, стиха насвистуючи фокстрот, і ледве стримував сміх: х-ха! урочиста процесія! знаменна передача рукопису майбутній представниці Радянського Союзу.
Біля дверей свого кабінету Сатіапал зупинився і витяг з кишені ключ. Але тут його погляд упав на щілину замка. З неї стирчало залізне кілечко.
— Дивно! Я, здається, не користувався з запасного ключа.
Сатіапал легенько штовхнув двері, і вони легко відчинилися. Чарлі інстинктивно намацав пістолет у кишені: хто знає, чи не кинеться назустріч Хінчінбрук?
Минуло кілька довгих секунд, доки Сатіапал намацав вимикач. А коли спалахнуло світло, воєдино злилося три здивованих вигуки.
Кімната була порожня. Біля столу валялась розчавлена гадюка. З-під скатертини виднілися товстелезні дверцята відкритого сейфа.
Сатіапал пополотнів, кинувся до сховища і одразу ж випростався.
— Хто?.. — він запитував самого себе, без гніву, а з подивом. — І навіщо тут оця гадюка?
— Це зробив Чарлз Бертон, тату! — вигукнула Майя. — Ти обіцяв йому віддати свої секрети — ось він і схопив їх завчасно!
Чарлі презирливо знизав плечима, не бажаючи навіть відповідати. Хай лютує, хай скаженіє на саму думку про те, що ніколи в радянській пресі не буде опублікована праця професора Сатіапала, — мовчазна зверхність Чарлі тільки роз’ятрюватиме Майїну душу. Ось тобі за всі образи, за всі знущання! Час розплати настав!
— Чарлз Бертон?.. — задумливо перепитав Сатіапал. — Ні, він цього не зробить. Це йому ні до чого, бо він і зараз уже знає чимало, а незабаром знатиме все… То хто ж?.. Може, знову отой рудий, смердючий тхір?
Професор раптом засміявся І поклав руки на плечі Бертона й Майї.
— Ну, любі мої, чому засмутились?.. Що сталося?.. Украли рукопис? Все пропало?.. Злодій глузує з нас?.. Ні, поглузуємо з нього ми!.. Те, що написано там, я зможу поновити протягом кількох днів і таки надрукую, чорти б його взяли! Оцей рукопис перестав бути секретним в ту мить, коли я виніс кристали за межі маєтку. Але в ньому нема й не може бути найголовнішого, найважливішого: рецептури виготовлення біокаталізаторів Сатіапала-Федоровського. Найвидатніші вчені цілого світу можуть битися в пошуках розгадки таємниці протягом довгих років, так само, як вони б’ються тепер над проблемою лікування рака, і тільки сліпий випадок або геніальне натхнення зможе підказати їм вірний шлях.
Сатіапал витяг з кишені звичайний потертий бумажник, розкрив його і витяг з потайного відділу чорний пакуночок. Потрусив за ріжок. На долоню вислизнуло кілька відтинків зафотографованої плівки.
— Ось тут — справді те, що варте уваги і шпигунів, і найвидатніших учених. Ще років зо два я не оголошуватиму основного секрету, — нам з вами, Чарлі, доведеться попрацювати чимало! Але ми й зараз не втрачатимемо часу марно: “силос” Сатіапала, “їжа богів”, уже пішла в широкий світ. Хай “зуби дракона” виготовляються на фабриках усіх країн: тільки один “компонент суміші, мікроскопічні кількості біокаталізаторів їм постачатиме Джаганнатх Сатіапал!
