Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Машина зупинилась у жовтому світлому колі.
— Ось ми й приїхали! — сказав Григорій. — Ви залишайтесь тут і приготуйте ноші, а я піду і дізнаюсь що й до чого. Про всяк випадок мотор не вимикайте!
У приміщенні Григорія відразу огорнув специфічний запах лікарні: дезінфекції, йоду, ліків. У приймальні, куди він потрапив, панелі стін були пофарбовані в світло-блакитний колір, вологий лінолеум на підлозі виблискував чистотою, його, видно, нещодавно помили. Крізь напіввідкриті двері Гончаренко побачив двох санітарів, що несли бачок, з-під закритої кришки якого звисав скривавлений бинт.
— Мені треба побачити чергового лікаря, — звернувся Григорій до молоденької дівчини, яка сиділа біля невеличкого столика і щось записувала в товстий з загнутими куточками зошит.
— Навіщо вам черговий лікар? — запитала вона, не підводячи голови від зошита, і, лише поставивши крапку, звела на Григорія очі. Побачивши перед собою людину у військовому, дівчина відразу пожвавішала і, беручи телефонну трубку, привітно кинула:
— О, звичайно, звичайно, одну хвилинку!
Через деякий час до приймальні зайшов худорлявий чоловік у білому халаті.
— Доброго вечора, товаришу капітан! Пробачте, що примусив вас чекати, — останнім часом багато роботи. Грип!
— Доброго здоров’я! — Григорій потиснув лікареві руку. — Я приїхав з приводу пораненого, Ганса Ріхтера.
— Так, так… ходімте… Будь ласка, сюди, на другий поверх, — показав він на сходи. — Додав він нам клопоту, — бідкався лікар. — Коли лейтенант приставив до нього вартового, довелося звільнити для затриманого підсобку, де ми тримали інвентар, а начиння скласти просто в коридорі.
Справді, в кінці коридору, біля вікна, навалом лежало медичне обладнання. Тут-таки, поруч, стояв вартовий. Складалося таке враження, нібито він охороняє це обладнання.
«Вартовий? — занепокоївся Григорій. — Нунке ж казав, що охорони немає! Дивно… Може, цим наші хотіли показати, що поранений нетранспортабельний і везти його не можна?»
— Як самопочуття пораненого?
— Цілком пристойне.
«Тоді зовсім незрозуміло. По німця не приїхали — ознака того, що можу забрати його я. До чого ж тоді вартовий? Для годиться?»
— Це тут.
Григорій хотів рушити за лікарем, але солдат заступив йому дорогу.
Не можу пропустити, товаришу капітан! Тільки лікаря і чергову сестру… Так наказано, — додав він, виправдуючись.
— Не бійся, не з’їм твого німця!
Лікар вийшов з імпровізованої палати.
— Спить… Я звелів дати снотворного… Краще зараз його не турбувати.
Крізь прочинені двері видно було ліжко, на якому лежав поранений. Біле простирадло, що вкривало його аж до підборіддя, коливалось у такт важкому і хрипкому диханню. Бліде обличчя з напіврозкритим ротом лисніло від поту.
— Хай поки спить. Та потурбувати його однаково доведеться. Я піду на станцію за начальником варти чи розводящим, а ви приготуйте його для транспортування.
Григорій вийшов на вулицю. Вирваний з ночі освітлений її клаптик скісно перетинали сріблясті миготливі струни — періщив дощ. У калюжах, навколо камінчиків, дрібок вибитого асфальту, вода закручувалась виром, часом викидаючи вгору маленькі фонтанчики, надимались і лопалися прозорі бульбашки. Подуви вітру, що раз у раз набігали, зв’язували водяні струни в пучки, закручували в тугі струмені, шмагали ними порожню вулицю.
— На станцію! — наказав Григорій, перебігши до машини і струшуючи з себе дощові краплини.
— А де ж той? — запитав рудий.
— Тут. Але біля нього поставили вартового. Доведеться заїхати за розводящим.
У тиші, що запала, чутно було лише глухе гурчання мотора, монотонний шерех склоочищувача, шум дощу. Машина раптом уповільнила хід.
— Нам же казали — охорони нема, справа, мовляв, надійна… сердито кинув водій. А тепер премося до чорта в пельку… Послухайте, шефе, чи не краще нам забратися геть, поки не пізно?
— Еге ж, еге ж… Схоплять і запроторять до Сибіру. Красно дякую! Щось не до смаку мені така нагода познайомитися з найдальшими куточками нашої планети, — підтримав його рудий.
— У нас наказ! — сухо відповів Григорій.
— Ой шефе, облиште… Наказ… наказ… Наказ, що телеграфний стовп: перелізти зась, а обійти можна.
— Припинити розмови! Давай до того будиночка, бачиш, де солдат!
Водій невдоволено хмикнув, але скорився.
Старшина, начальник варти, провів Григорія до лейтенанта. Незважаючи на пізню годину, той сидів біля стола, захаращеного брошурами, списаними аркушами. На одній з брошур Григорій прочитав: «Всесоюзні заочні курси іноземних мов».
— Навчаємось? Як казали наші батьки: боже поможи!.. Доброго здоров’я, лейтенанте! Капітан Гонта з… та ось мої документи. Приїхав за Гансом Ріхтером.
— Доброго здоров’я! Лейтенант Кравцов, що ж це ви так пізно? Я вже думав, сьогодні не приїдете.
— Справи, братику, справи…
Лейтенант розгорнув посвідчення, уважно прочитав його і повернув Гончаренкові.
— Більш нічого у вас нема?
— Гадаю, цього досить.
— Звичайно ми одержуємо в подібних випадках письмове розпорядження… А здебільшого з вашими працівниками приїздить хтось з мого начальства. Ви самі?
— Зі мною двоє, для охорони.
— Я не про те… — Лейтенант замислився. — Зробимо так: ви поки пишіть розписку на цього німця, а я з’єднаюсь з нашим штабом. Для проформи… Щоб не намилили потім шиї. А то, знаєте, як буває: припишуть брак пильності, те та се…
Григорій узяв простягнутий аркушик паперу.
«Судячи з усього, його не попередили про мій приїзд. Чому? Не встигли передати по інстанції? Чи передумали? В такому разі теж дали б відповідні вказівки. Може, зроблять це зараз? Ху-у, щось мені все це не подобається…»
Написавши розписку, Гончаренко доклав її на стілець поверх розкиданих паперів. Лейтенант уже розмовляв з штабом, і Григорій нашорошив вуха, прислухаючись.
— Так… Капітан Гонта з контррозвідки… Що? — лейтенант майже кричав у трубку і морщився, схилившись над столом: очевидно, чутність була погана… — Гаразд… Буде зроблено!.. Слухаю, товаришу майор!
Лейтенант поклав трубку і якось дивно подивився на свого нічного відвідувача:
— Ось що… Очевидно, сталось якесь непорозуміння. — Лейтенант Кравцов підвівся, пройшовся по кімнаті й зупинився поруч з Григорієм. — Мені сказали, що. за цим Ріхтером виїхав інший ваш співробітник і наш начштабу. Вам доведеться зачекати, поки вони приїдуть, і ми з’ясуємо це непорозуміння.
— Я одержав наказ доставити його негайно! Щось наплутали у вашому штабі!
— Нічим не можу допомогти! — В суворих сірих очах лейтенанта була незламна рішучість, — До їх приїзду ви залишитесь тут. Я не можу порушити одержаного розпорядження. — Лейтенант кивнув на телефон.
Григорій зрозумів, що сперечатись марно.
«Що ж сталося? Не спрацювала якась деталь так чітко налагодженої машини. Але яка? У Горенка? Ні, це виключається. Марія? Скоріше Марія… Забарилась і не встигла вчасно попередити. Що ж тепер робити? Поїхати без Больмана? Але цей лейтенантик не відпустить мене. А чекати приїзду тих, що виїхали, я не можу. Це викличе підозру в тих двох, і вони дременуть без мене. Попросити з’єднати мене з Горенком?»
— Що ж вони не їдуть?
Лейтенант Кравцов глянув на годинник.
— Зараз прибудуть.
В його відповіді, в усьому його вигляді Григорій відчував ворожість. Цей молоденький офіцер явно щось запідозрив. Погляд лейтенанта, спочатку стомлений, став тепер колючим і настороженим, стежить за кожним його кроком.
«Любий, дорогий мій хлопчику! А ти дарма, що дуже юний, а молодець! На твоєму місці я поводився б так само! Навіть більше — відібрав би пістолет, а власника його запроторив у якусь буцегарню. Та якби ти знав, що, виявивши зараз пильність, ти можеш зашкодити нашій спільній справі!.. І як здивуєшся ти, коли я попрошу тебе з’єднати мене з Горенком! От тільки чи зумієш потім тримати язика за зубами?»
— Послухайте, лейтенанте, ви комуніст? — почав було Григорій, та в цей час за вікном спалахнуло світло потужних фар, тінь віконної рами пробігла по кімнаті, і долинув вигук вартового:
