Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
А проте його брав неспокій. Шістсот робітників фабрики загине, і на нього, Альфреда Кроля, впаде — і тепер цілком напевно — відповідальність за їхню смерть. Але потім згорить завод, загине цілий Тольберг і все, що було його життям. Має рацію фюрер, наказуючи: “Залишайте спалену землю…” Виживуть лише щури.
А вони вже гадають, що виграли. Тоді, коли Кроль сказав своєму братові, піддавшись миттєвій слабкості — так він тепер це розцінював — те, чого ні за що в світі не повинен був говорити, його відразу заполонила ненависть. Він бачив збентежені, напружені обличчя свого брата майстра Кроля і всіх тих, що були з ним. Що збиралися робити ці приречені на смерть? Звичайно, йому, Альфредові Кролю, не вірять. Він виказав їм довірену йому таємницю, а вони відразу забули про нього, відкинули його, як предмет, що вже відіграв свою роль. І він опинився на самоті, один-однісінький. Шкутильгаючи по цеху, він бачив робітників, що бігали від машини до машини, чув шепіт незрозумілими мовами. Ті троє, що зустрілися з майстром Кролем, були особливо збуджені. Він знав їх — вони давно вже працювали на заводі: поляк, француз і росіянин. Цей француз, Левон, навіть непогано говорив по-німецькому, знав Париж, а Кроль любив згадувати столицю Франції, яку відвідував ще до війни. Левон мав гарну дівчину, робітницю на ім’я Івонн. Кролю вона не подобалась. Йому здавалося, що Івонн дивиться на нього з погордою та відразою. Колись він спробував звернутися до неї своєю кепською французькою мовою — вона мовчала, втупивши очі в землю. Довелося це саме повторити по-німецькому, а Левон перекладав. Цього вечора, після розмови з братом, він стежив за ними, удаючи, ніби його цікавить демонтаж. електровузлів.
Не лишалося сумнівів, що обидва вони належали до змовників, та й хто з них, зрештою, не належав? Уся ця величезна громада людей із тавром “Р” та “Ost” здалася зараз Кролю грізною стихією, яка щомиті може вибухнути. Він збирався повернутись до сторожки, коли побачив, що Левон, обережно озираючись, прямує до виходу з цеху.
Кроль пошкутильгав за ним. На заводському подвір’ї не було нікого. Він побачив француза, який пробирався між вагонами. Хлопець ішов у глиб подвір’я, в напрямі каналу. Кроль знав, що понад берегом, до якого сягав заводський мур, нема варти. Далі були луки, поля, другий, так званий “справжній” канал і вже фронт. Можливо, Левон намірявся втекти? Якщо так, Кроль не зможе йому завадити, хоч у Левона й небагато шансів здійснити задумане. Якщо навіть подолає мур, по якому прокладено кабель під високою напругою, він не пройде через фронт, а в місті його впіймають…
Звичайно, Кроль не міг посуватися з такою швидкістю, як француз, але бачив його силует, що вимальовувався на тлі неба. Левон біля берега повернув праворуч і наблизився до муру. Кроль, обережно шкутильгаючи, дійшов до самої води: він ледве витягав ноги з болота, йому здавалося, що француз мусить його почути, помітити; Кроль дихав важко, злився на самого себе, бо пересвідчився, що боїться. Француз був здоровий, дужий… Левон сів на камінь; наблизившись, Кроль побачив дірку в мурі: вона була замала, щоб доросла людина могла пролізти через неї, але достатня, щоб розмовляти з кимось, хто стоятиме з того боку.
“Он для чого ти прийшов”, — подумав Кроль. Поблизу від того місця росли кущі, інженер сів на землю і в схованці зміг, нарешті, перепочити. Він чекав. І досить довго. Кроль бачив плечі француза — він раз у раз вставав, ходив уздовж муру, підійшов навіть так близько до куща, що Кроль вже стиснув ціпка, намірившись ударити зухвальця, але той його не помітив. Нарешті! Кроль почув жіночий голос, що здався йому знайомим. “Може, це тільки побачення”, — подумав Кроль розчаровано. Але це було не побачення. Голос звідти спитав: “Левон?” — “Так”, — відповів француз. Вони говорили по-німецькому! Кроль уже знав, хто ця жінка за муром, — служниця Глассів. Вона не вміла по-французькому, а Левон, звісно, не говорив по-польському.
Це була кумедна, неоковирна німецька мова, проте цілком зрозуміла. Як і слід було сподіватись, вони готували повстання. Дівчина пояснювала, що треба спочатку зняти вартового. А коли повернуться на завод (а станеться це о другій тридцять) — захопити склад і роззброїти німців.
— Той твій німецький офіцер цілком надійний? — запитав ще Левон.
— Цілком, — підтвердила дівчина. — Можемо довіряти йому.
— Це єдина наша надія, — сказав француз. — Інакше ми всі загинемо. Ти розумієш, що станеться, коли гестапо довідається раніше?
— Розумію, — шепнула вона.
Німецький офіцер! Кроль думав про нього, йдучи через ринок і повертаючи до вулиці, на якій розташувався штаб. Отже, знайшовся-таки німець, який повірив, що можна зрадою зберегти собі життя. А якщо гестапо вже знає? А якщо той доповів раніше, ніж це він, Кроль, встигне зробити?
Вартовий заступив йому шлях: Кроль назвав прізвище штурмбанфюрера, але минуло не менше як чверть години, перш ніж його пропустили всередину,
Бруннер прийняв його, стоячи посеред кімнати в кашкеті й плащі. Він поспішав.
— Що сталося? — кинув Бруннер різко. — Чому ви пішли з заводу? Чому не потелефонували? Хіба ви не знаєте, що професора Гласса вбито?
Кроль захитався. Не чекаючи на запрошення, він сів на стілець. Гласс мертвий? Його вбито. А він ще вагався! Коротко, стисло, як на фронті перед боєм, Кроль виклав факти. Назвав прізвища, повторив розмову біля заводського муру. Не щадив нікого. Не щадив і брата свого. Він почував себе майже щасливим, — уперше за багато днів Кроль був спокійний.
Бруннер слухав не перебиваючи: по обличчі штурмбанфюрера блукала іронічна посмішка — чи то схвалення, чи то осуду.
— Ви свій обов’язок виконали, інженер Кроль, — сказав він, — ви порядний німець. — І потім відразу спитав: — Хто поінформував змовників про подробиці плану евакуації заводу?
— Я, — тут же відповів Кроль. — Братові це сказав.
— Гаразд, — махнув рукою Бруннер. — Рейх вам дарує. Зрештою, ви не могли припустити, що брат є зрадником.
Бруннер відвів його до оберста Броха. Кроль мусив ще раз повторити свою оповідь. Він не бачив обличчя начальника оборони Тольберга, лише коли скінчив, на нього глянули холодні, байдужі очі.
— Ви заслужили на евакуацію, — сказав Брох, — якщо вас не було в списку. — Це прозвучало як насмішка. — Що ви думаєте про це, Бруннер?
— Думаю, що я знаю, хто цей офіцер, — сказав штурмбанфюрер. — Ви теж знаєте, пане оберег.
— Хто?
— Клосс, так, саме він.
— У вас немає доказів…
— Але будуть, — Бруннер поглянув на годинника й пішов до дверей. — Я беру людей і їду на завод.
— Стривайте, — Брох щось хотів сказати, може, дати інший наказ, але передумав. Потім, коли вони вже виходили, він додав: — Я не вірю, не вірю, що це Клосс… — І знову схилився над картою.
Вантажні машини з есесівцями чекали вже перед штабом. Бруннер і Кроль сіли до легкової машини: вони їхали мовчки, без світла, через безлюдне місто. Панувала тиша, замовкла артилерія, прожектори не розсікали променями темне небо. Вони проїхали заводську браму, есесівці вже вистрибували з машин, оточували цехи щільним ланцюгом. Бруннер давав накази. Кроль почув: “Відпустіть вартового, зробіть засідку біля входу. Далі знаєте…”
Вони увійшли до великого цеху. Бруннер вів есесівців, які відразу кинулися до людей, мов собаки, спущені з ланцюга.
— До стіни, до стіни! — пролунав крик. — Німці всередину, решта до стіни.
Есесівці били робітників прикладами, кидали на підлогу, швидкими, вправними рухами обмацували чоловіків. Вони кричали, але в страшенному гаморі слів не можна було розібрати… Кроль подумав, що так, либонь, виглядає пекло. Бруннер, який стояв поруч з ним, уважно стежив за діями своїх підлеглих. Раптом він вихопив з кобури пістолет і двічі вистрелив… Пролунав крик, потім залягла тиша, принаймні Кролю здавалося, що тихо, бо він почав чути. У цеху вже був лад. Робітники стояли біля стіни, позакладавши руки на потилицю, а посередині, в гурті німецьких майстрів та інженерів, Кроль побачив свого брата.
