Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— Атож! — схвильованим шепотом перебив його Френк. — Та, Що Мріє занурена в наркотичний сой. Вони, напевне, тримають її увесь час на наркотиках. Вона в них, очевидно, ніби верховна жриця або найвищий оракул… Та не хвилюйся ти, старий, — звернувся він іспанською до жерця. — Ну й що, коли ми її розбудимо? Адже нас привели сюди, аби познайомити з нею, — і, я сподіваюся, не тоді, як вона спить!
Красуня ворухнулася, немов цей шепіт потривожив її сой; заворушився й собака; повернув до неї голову, і рука сплячої пестливо лягла на його шию. Жрець ще владніше замахав руками, вимагаючи тиші. Усі замовкли, очікуючи пробудження віщунки.
Вона повільно підвелася на ложі і знову ласкаво погладила вовкодава, який радісно загавкав, вишкірюючи страшні ікла. Це видовище кинуло їх у дрож. Ще більше затремтіли полонені, коли жінка подивилася їм просто в очі. Ніколи досі вони не бачили таких очей — у них відбився увесь світ і всесвіт. Леонсія мимоволі звела руку, ніби хотіла перехреститися, а Торес, вражений цим поглядом, не тільки перехрестився, а й почав тремтячими губами шепотіти свою улюблену молитву Діві Марії. Навіть Френк і Генрі дивилися на красуню як заворожені, не в змозі відвести погляду від бездонної синяви цих очей, що видавалися зовсім темними від довгих чорних вій.
— Синьоока чорнявка! — прошепотів усе-таки Френк.
Які очі! Скоріше круглі, ніж довгасті. Але і не зовсім круглі. Квадратні? Ні, усе-таки, точніше, круглі. Очі такої форми, ніби, коли б художник, не відриваючи від паперу пера, накреслив кілька квадратів і всі їхні кути звів у одне коло. Довгі вії затінювали очі жінки, через що вони здавалися бездонними. В цих очах не було ані подиву, ані переляку, коли вона побачила незнайомців, а тільки мрійлива байдужість. Утім, незважаючи на млосний погляд, до свідомості красуні явно доходило все, що вона бачила. Раптом, на превеликий подив прибульців, у її очах відбилася ціла гама земних почуттів. Десь у глибині, все наростаючи, затремтів затаєний біль. Зненацька сум заволік їх вологим покривалом, немов би блакитну морську далечінь застеляє весняний дощ чи вкриває гори райковий туман. Зажура і біль таїлися в їхній дрімотній безтурботності. Вогонь безмежної сміливості, здавалося, за мить спалахне в цих очах електричною іскрою волі та дії. Але сопне заціпеніння готове було опуститися, ніби м’який візерунковий полог, і відгородити сплячу від усіх переживань і почуттів. Проте усе це відходило на задній план перед мудрістю століть, якою віяло від незнайомки. Це враження особливо підсилювалося її запалими щоками — свідченням аскетичного способу життя. На цих щоках полум’янів — чи то сухотний, чи то косметичний — рум’янець.
Коли жінка підвелася зі свого ложа, виявилося, що вона тонка і тендітна, ніби фея. Вона була струнка, а тонкі кістки не справляли враження охлялості. Якби в Генрі і Френка запитали думку про неї, вони, мабуть, сказали б, що вона найзвабливіша із усіх худорлявих жінок на світі.
Старий жрець Сонця розпростерся на підлозі, уткнувши зморшкувате чоло в трав’яний мат. Інші продовжували стояти. Хоча в Тореса і тремтіли коліна, і вій, без сумніву, наслідував би жерця, якби помітив з боку своїх супутників хоч найменшу до цього готовність. Коліна в нього вже підігнулися, але, глянувши на випростаних Леонсію і Морганів, він змусив себе стояти рівно.
Спочатку Та, Що Мріє дивилася лише на Леонсію; уважно оглянувши дівчину, вона кивком наказала їй підійти. Занадто владний був цей кивок, на думку Леонсії, для такої тендітної істоти, і вона відразу відчула ворожість до красуні. Тому вона не зрушила з місця, поки жрець Сонця не наказав їй підкоритися. Тоді Леонсія, не звертаючи уваги на величезного волохатого пса, попрямувала до красуні. Вона пройшла між триніжками повз собаку і зупинилася лише після повторного жесту, настільки ж владного, як і перший. Якусь мить жінки дивилися одна одній в очі; потім з мимовільним почуттям тріумфу Леонсія побачила, як та понурилася. Ллє радість її була передчасною: Та, Що Мріє просто з зарозумілою цікавістю розглядала її сукню. Вона навіть простягнула тонку бліду руку і, як звичайнісінька жінка, помацала тканину.
— Жерче! — різко мовила вона. — Сьогодні в нас третій день Сонця в Домі Манго. Я давно вже віщувала тобі, що станеться цього дня. Нагадай, що саме.
Догідливо схилившись перед нею, жрець Сонця прогугнявив:
— Що цього дня стануться надзвичайні події. Так і трапилося, о Королево!
Але Королева вже забула, про що запитувала його. Погладжуючи тканину, з якої була виготовлена сукня Леонсії, вона уважно розглядала її.
— Ти щаслива, — сказала Королева, жестом показуючи Леонсії, що вона може повернутися до своїх. — Тебе кохають чоловіки. Мені ще не все ясно, але я відчуваю, що тебе занадто кохають чоловіки.
Голос її, м’який і низький, відрізнявся дивною мелодійністю і співучістю, неначе малиновий дзвін, що закликає віруючих на вечірню молитву. Але Леонсія не могла належно оцінити цей чудовий голос. Зате вона відчула, як від гніву спалахнули її щоки і сильніше забилося серце.
— Я бачила тебе раніше — і не раз, — продовжувала Королева.
— Не може бути! — спалахнула Леонсія.
— Тсс! — засичав на неї жрець Сонця.
— Там, — сказала Королева, показуючи на великий золотий казан. — Я тебе часто бачила там.
— І тебе теж, — вимовила ропа, звертаючись до Генрі.
— І тебе, — сказала вона Френку, але тут її великі сині очі ще більше розширилися і вона втупилася у Френка таким довгим поглядом, що Леонсія відчула, як ревнощі ніби ножем шматонули її серце, ревнощі, які може викликати тільки жінка в іншій жінці.
Очі Королеви блиснули, коли вона перевела погляд із Френка на Тореса.
— А ти хто, чужоземцю? Ти так дивно одягнений: на голові в тебе шолом лицаря, а на ногах сандалі раба!
— Я да Васко, — хоробро відповів тон.
— Це надто давнє ім’я, — посміхнулася вона.
— А я і є давній да Васко, — сказав він і без запросин підійшов до неї; вона посміхнулася його зухвалості, але не зупинила. — Цей шолом був на моїй голові чотириста років тому, коли я привів предків Загублених Душ у цю долину.
Королева недовірливо посміхнулася і тихо запитала:
— Виходить, ти народився чотириста років тому?
— 1 так. І пі. Я школи не був народжений. Я да Васко. Я існував вічно. Мій дім — Сонне.
Королева здивовано звела свої витончені брови, але промовчала. Топкими, майже прозорими пальцями вона взяла з золотої різьбленої скриньки, що стояла коло неї на ліжку, пучку порошку і сипнула
у казан на триніжку, а її красиві вуста скривилися в глузливій посмішці. Над казаном знявся димок, який відразу ж розтанув.
— Дивися! — наказала вона.
І Торес, підійшовши до казана, зазирнув у нього. Що він там побачив, його супутники так ніколи і не дізналися. Королева й собі схилилася над казаном і побачила те, що побачив і він. На її обличчі з’явилася зневажлива посмішка. А вгледів Торес спальню на другому поверсі будиночку в Бокас-дель-Торо, який дістав він у спадщину, а в пій колиску з немовлям. Убоге це видовище розкривало таємницю його народження, і жалісною була посмішка на обличчі Королеви. Яскраве видовище, викликане чарами, відкрило Торесу те, про що він здогадувався і що давно вже підозрював.
— Ти побачиш іще дещо, — м’яко промовила Королева. — Я показала тобі початок твого життя. А тепер подивися його кінець.
Але Торес, вже і без того вражений баченим, здригнувся і відсахнувся від казана.
— Пробач мені, красуне! — почав благати він. — І дозволь мені піти. Забудь те, що ти бачила, як, сподіваюся, забуду і я.
— Там уже нічого немає, — сказала вона, махнувши рукою над казаном. — Але забути я не можу. Воно назавжди залишається в моїй пам’яті. І тебе, добродію, такого молодого на вигляд і такого старого, судячи із шолома, я теж бачила колись у моєму Свічаді Світу. Ти часто обурював мене своїм поводженням. Проте не тим, що ти носиш цей шолом. — Вона посміхнулася спокійною, мудрою посмішкою. — Мені здається, я завжди бачила перед собою печеру мерців, котрі непорушно століттями охороняють таємниці, чужі їхній релігії та расі. І серед цих мерців, мені здається, я і бачила того, на кому був твій стародавній шолом… Говорити далі?
