Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Проте зараз, у хвилину смертельної небезпеки, нічого покладатись на свої антипатії. Можна не почувати любові до працівника Другого відділу, але цінувати його уміння, старанність і особисту відвагу.
Цю справу Клосс вирішив одкласти на післяполудень у неділю, більше не думати про неї, доки не вивідає якісь подробиці. Про всяк випадок він очистив, як міг, своє помешкання, користуючись тим, що Курт ще спить, спалив над попільничкою кілька промокашок із записами, їх зміст завчив напам’ять і пішов на роботу. Та виявилося, що йому все-таки доведеться думати про справу, яка розпочалася нічним телефонним дзвінком. І все завдяки оберстові Райнеру!
Сержант Патшке, шеф таємної канцелярії, зупинив Клосса в коридорі.
— Шеф хоче негайно вас бачити, обер-лейтенанте, він уже двічі питався про вас.
Клосс здивовано глянув на годинник. Сержант зрозумів його жест.
— Ні, ви не спізнилися, це Райнер з’явився вдосвіта.
Клосс постукав у масивні двері з дубовою фурнітурою. Виструнчився перед столом оберста.
— Прошу сідати, обер-лейтенанте. У мене буде з вами довга розмова.
Приязний тон, як завжди, бездоганні манери, тільки в очах якийсь страх, — спостеріг Клосс. Чи й він боїться? Райнер підсунув Клоссові крісло, зробив жест, ніби хотів допомогти обер-лейтенантові сісти. Таким люб’язним він ще ніколи не був.
— Я не говоритиму вам компліментів, що дуже ціную вас і таке інше. Ближче до справи. Місія, яку я хочу вам доручити, дуже важлива й надто делікатна. Саме тому я вирішив дати вам для дій простір і волю. Успішне завершення цієї справи — одержуєте залізний хрест, поразка — дорого заплатите, можливо, навіть життям. І не лише ви, — сказав він.
— Я люблю ризик, — щиро відповів Клосс.
— Ми арештували небезпечного агента, обер-лейтенанте. Здійснювало арешт відомство нашого приятеля Дібеліуса, але, зважаючи на серйозність справи, ми вирішили вести її спільно. Вона однаковою мірою стосується безпеки та абверу. Я хотів би доручити цю справу вам і досвідченому офіцерові СД, який має багаторічну криміналістську практику, гауптштурмфюреру Льозе. Ви його знаєте?
— Знаю. А кого саме заарештовано? — спитав Клосс, передчуваючи, яка буде відповідь.
Райнер підтвердив його припущення. Не відриваючись од паперів, він переповів Клоссові історію випадкового виявлення схованки у ванні. Райнер дозволив собі навіть деякі ущипливі компліменти на адресу штандартенфюрера, котрий будучи п’яним відкрив тайник, ніби у такий спосіб він хотів скласти між собою та Клоссом якусь мовчазну угоду. “Цей старий п’яниця має дивовижну здатність заварювати пиво, яке нам спільно доведеться сьорбати”, — такий мав бути підтекст ущипливих натяків Райнера. Потім він коротко переповів про втечу лакея і вміст схованки, але невдовзі урвав себе на півслові.
— Усі подробиці ви знайдете в паперах. Зараз, обер-лейтенанте, я волів би звернути вашу увагу на делікатні й тендітні речі. Едвін Вонсовський — аристократ, який перебуває у кревних зв’язках з деякими добрими німецькими родинами. За всіх умов було б надзвичайно прикро, якби… — Він зробив паузу.
Клосс хитнув головою, що зрозумів.
— Даруйте, пане оберст, — почав Клосс повільно, ніби хотів підібрати найвідповідніші слова, і йому це ледве вдалося, — коли я вчора приїхав до вас із наказом генерала Вірлінгера, у мене склалося враження, що Вонсовського зв’язує зі штандартенфюрером Дібеліусом якась, сказав би я, товариськість. Якщо моє враження було помилкове…
— Не було, Клоссе. Ми всі були у нього, і я також. Вонсовський відвідував дім варшавського губернатора, якось його запрошували до Вавеля. Можу сказати вам, що бачив його і в Берліні у домі… — Райнер завагався. — Але то пусте. Жоден цей візит не може мати зв’язку зі справою Вонсовського, не може, ви розумієте? Якщо у вас є щодо цього якісь сумніви, то прошу висловити їх зараз. Я ще можу відібрати у вас цю справу.
— Я не маю жодних сумнівів, — відповів Клосс, — коли йдеться про вірність пана оберста нашому фюрерові.
— З мене цього досить. У понеділок візьметеся з Льозе за цю справу. Не кваптеся, працюйте поволі та обережно. Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли, ми не хочемо з Дібеліусом оберігати ворогів рейху, незважаючи на їхнє становище й родинні зв’язки. Проте ми не можемо дозволити, щоб ця брудна справа заплямувала невинних людей, які, може, надто легковажно повірили в особисті чари Вонсовського, однак лишились переконаними німцями й гітлерівцями. Методи слідства залежатимуть лише від вас. Одне тільки ясно: воно має бути успішним, безжальним до ворогів…
Задзвонив телефон. Райнер узяв трубку. Клосс помітив: уважно слухаючи, оберст зблід.
— Він у мене, дорогий Дібеліус, зараз я йому переповім. — Райнер поклав трубку на важелі, став навпроти Клосса, змушуючи його тим самим підвестись і виструнчитись. Райнер подивився йому просто в очі.— Клосс, — сказав він, — од вас дуже багато залежить. У кар’єрі молодого офіцера бувають вирішальні моменти. Лихо тому, хто не помітить їх вчасно. Штандартенфюрер Дібеліус сказав мені, Що в планах, знайдених у мисливському будиночку у Вонсові, накреслені розташування оборонних об’єктів довкола головної квартири фюрера…
Це сталося в суботу. Вийшовши від Райнера, Клосс лише на мить повернувся до свого кабінету, передаючи помічникові, молодому лейтенантові Гайслерові, поточні справи. Клосс задумав пройтися та обміркувати становище. Не міг собі подарувати, що під час останнього візиту до мисливського будиночка не забрав мікрофільми. Очевидно, ще вдасться Клоссові скопіювати їх на початковій фазі слідства, але завдання може ускладнитись тим, що Дібеліус, а отже й Льозе вже знають зміст мікрофільму. Та про це ще буде час подбати, а зараз лишається найважливіша справа: Вонсовський. Клосс майже нічого не знав про нього. Коли кілька місяців тому кур’єр Центру поінформував його, що до “тітки Зузанни” переходить одна з довоєнних берлінських мереж польської “двуйки” разом з представництвами у Варшаві, Відні та Кракові, Клосс не приховував своїх побоювань. Проте кількамісячна співпраця з Вонсовським, який разом із майором Руцінським керував варшавським представництвом, переконала його, що варто було йти на цей крок. Од Вонсовського він багато разів діставав цінні матеріали, не кажучи вже про те, що граф, завдяки своїм зв’язкам, мав можливість бувати в таких колах, де добута таємниця часто багато важила не лише для воєнних дій, а й для дипломатії союзників. Викриття Вонсовського буде, отже, серйозним ударом для “тітки Зузанни”. Немає майже ніяких шансів вирвати його з лап Дібеліуса, і, зрештою, попри симпатії Клосса до Вонсовського, тут має значення не особа цього аристократа, а його діяльність, мости до якої раз і назавжди спалено. На карту тепер ставиться особиста безпека Клосса. Ймовірно — лише його безпека, хоч немає в цьому ніякої певності, але й цього досить. Про Вонсовського він міг висловити лише найкращу думку, Клосс душею відчував у ньому людину, яка під щиросердою безтурботністю приховує завзятість і незламність. Є, проте, маленьке “але”… Вонсовський був професіоналом, що вже протягом багатьох років грав роль марнотрата, ненажери та гультяя, тим для нього легшу, що справді походив з графської, досить заможної родини… Але це створює небезпеку ототожнення ролі з життям. Може, Вонсовському шкода буде розлучитися зі своїм двійником і за те, щоб зберегти статус кво, він погодиться продати Дібеліусу всіх, а може, він так вжився у гру, що захоче вести її і далі навіть під контролем німців? Клосс надто добре вивчив усі таємниці своєї роботи, щоб не усвідомити загрозу такої гри. Він багато разів зустрічався з агентами, які працювали на двох, трьох або й більше хазяїв і які на певному етапі життя вже не зв’язували себе з жодним із них і вели свою гру.
З найближчої аптеки він зателефонував до Льозе. Той уже знав, що їм доведеться співпрацювати, і поставився до Клосса трохи зверхньо. Це було Клоссові на руку, бо роль помічника гауптштурмфюрера відкривала деякі можливості.
