Ставка більша за життя. Частина 3 - Збих Анджей (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
— Халтурники, правда? — зірвався Клосс. — Я маю на увазі тих, хто так мілко закопував. Ви злоститесь на них, що вони не виявили німецької акуратності, аби гарненько приховати свій злочин, і були ще такі дурні, що дозволили до групи слов’ян пришитися панам англосаксам. До біса поляків і росіян, але ж англійці! І ми лише виграємо завдяки цьому. Он воно що.
— Клосс, — сказав Вільман стримано, — ви не зрозуміли мене. Я засуджую цей злочин.
— Ви завжди засуджували чи тільки з деякого часу?
— Я ніколи не зробив нічого такого, що суперечило б законам ведення війни, ніколи не давав наказів розстрілювати полонених.
Клосс потроху заспокоювався. Він сердився на себе, що дав волю почуттям. Бо ще мить, і він себе викрив би. Жодна небезпека йому не загрожувала внаслідок цього, але тоді вже, напевно, він не знайшов би групенфюрера Вольфа.
“Я витримав п’ять років, — подумав Клосс. — Мушу витримати ще кілька днів”.
— Даруйте, пане генерал, — нерви зраджують.
Вільман батьківським жестом поклав йому на плече руку.
— У нас у всіх нерви негодящі, мій хлопче.
— Наказ про розстріл полонених видав групенфюрер Вольф? — запитав Клосс.
Генерал ствердно кивнув головою.
— Треба дбати про майбутнє цього народу, про майбутнє цієї країни.
— Що ви збираєтесь робити? — запитав Клосс. Він більше не хотів дискутувати.
— Ми невдовзі будемо їм потрібні.— Генерал не відмовлявся від своїх намірів. — Ми їм, а вони — нам.
— Кого ви маєте на оці? — Клосс знав відповідь, але хотів почути її від генерала.
— Їх, — Вільман погордливо показав рукою на вікно, за яким стояв американський солдат з військової поліції. — Американців. І тому, — додав генерал, — нам треба бути… чистими. Треба відмежуватись від таких, як Вольф. Німецький вермахт, — раптом заверещав він, — не розстрілював полонених. То все чинили такі злочинці, як Вольф…
“Адже він сам у це не вірить, — подумав Клосс. — Цим криком він хоче заглушити власне сумління”.
— Я хочу, — провадив далі генерал, — щоб ми видали американцям групенфюрера Вольфа, котрий, за моїми припущеннями, перебуває у цьому таборі. Ми повинні допомогти їм. Проте я вважаю, що це має бути не тільки моє приватне рішення, а думка всього офіцерського корпусу. Що ви скажете на це, Клосс?
— Ви бачили коли-небудь Вольфа? Ви знаєте, який він на вигляд? — Клосс ладен був скористатися будь-якою інформацією. Для цього ж бо він і лишився тут.
— Ні, — відповів генерал. — А що з того?
— А може, ви знаєте, під яким прізвищем чи в якому мундирі він у таборі?
— Уявлення не маю, — відповів генерал. — Але я гадаю, що ми повинні розшукати його спільними зусиллями. І тоді…
— Насамперед треба його знайти.
З розмаху грюкнули двері. Оберст Лойцке повертався зі своєю шахівницею. Жбурнув її на ліжко — очевидно, не пощастило знайти партнера.
— То що, панове, обговорили свої таємниці? Незабаром, мабуть, доведеться видати їх колишньому ворогові. Приїхало двоє піжонів, од яких мені за кілометр смердить розвідкою. Вони вже зібрали всіх офіцерів у залі внизу. Мені доручили сказати вам, що товариство дуже на вас чекає. Вони викликають по черзі — одного вже взяли на допит. Штурмбанфюрера Фаренвірста, якщо я не помиляюсь.
— Ходімо, Клосс, — підвівся Вільман. — Дивні якісь манери в цих американців. їм треба було почати допит з мене — у цьому таборі я маю найвищий офіцерський чин. Правда ж, Клосс?
— Треба було розстріляти мене отам, біля пошти, — кисло втрутився Лойцке. — Тоді вами зацікавилися б у першу чергу. Бо їх насамперед цікавлять убивці.
Приблизно в цей самий час один з американських офіцерів, капітан Карпинський, майже цими самими словами пояснив лейтенантові Луїсу мету їхнього прибуття до табору.
— Мене цікавлять убивці, — сказав він.
Це було відразу після того, як Луїс, ручкаючись з ними, відрекомендувався:
— Другий лейтенант Луїс, тимчасовий начальник цього смітника.
Робертс і Карпинський назвали свої прізвища.
— Ми зі спецслужби, — сказав Робертс.
— О’кей, — зреагував на це Луїс. — Мене повідомили про ваш приїзд. Увесь перший поверх до ваших послуг. Отой великий зал і сусідні кімнати.
— А крім кімнат, ви щось приготували до нашого прибуття? — запитав Робертс.
— Знайдеться кілька пляшечок зі старого запасу, — сказав Луїс, але відразу помітив, що офіцери не схильні жартувати. Він умить споважнів. — Ви вже знаєте про те кладовище в лісі за заводом?
— Ми повертаємося звідти, — сказав Карпинський.
— Я відокремив офіцерів: вони в цьому крилі. А в другому — звичайні солдати. Звичайно, я не виключаю, що серед солдатів є офіцери, які змінили мундири. Ясна річ, я маю на оці СС.
— Не виключено, — погодився Карпинський. — Ми займемося цим пізніше. Місцеве СД, здається, у вас усе гамузом?
— Авжеж. Генерал Вільман поклав їх усіх у медальйон і підніс мені як презент. Він отримав за це винагороду: його призначено німецьким комендантом табору.
— Почнемо з вищих офіцерів, — сказав Карпинський. — У вас є якийсь список?
— Так, у моїй кімнаті. Може, хильнемо по чарці.
— Але тільки по одній, — сказав Карпинський.
— Видно, убивці справді тебе дуже цікавлять, — трохи глузливо сказав Робертс.
— Мене цікавить передусім один, — серйозно відпарирував Карпинський. — Якщо він є в цьому таборі…
— Ви маєте на увазі групенфюрера Вольфа, капітане? — втрутився Луїс. — Як ви ставитесь до того, щоб оголосити, що за його викриття ми дамо велику винагороду, наприклад, кілька блоків з цигарками. У мене складається враження, що з кожною отриманою цигаркою німці стають дедалі менше нацистами, а ціла пачка надихає їх любов’ю до демократії.
Офіцери зі спецслужби промовчали.
Першим на допиті був штандартенфюрер СД Фаренвірст. Тільки-но вони вмостилися біля двох зсунутих письмових столів, а солдат закладав у машинку перший аркуш, як його ввів жандарм.
— Ваше прізвище, ім’я, чин? — буркнув Робертс. Він був трохи злий на Карпинського, що той не схотів використати пропозицію Луїса і відкласти допит на вечір. Після огляду трупів, викопаних у лісі, йому хотілося тільки випити.
— Фаренвірст Отто, штурмбанфюрер. — Він озирнувся, ніби шукав стілець, але поблизу не було нічого, на чому міг би сісти.
— З якого року ви в партії?
— З 1934, в СС — з 1936.
— Сімейний стан?
— Одружений, шестеро дітей.
— Просування по службі?
— У тридцять шостому переведений з СА до СС, у сороковому — до СД. Під час війни я перебував тільки в Росії і Польщі. Ніколи, — сказав він, дивлячись на обох офіцерів, — не стріляв я в англійців та американців… Я виконував накази начальників, а ви самі знаєте, що означає в армії наказ. Якщо йдеться про власну ініціативу…
— Годі! — перервав Карпинський цю зливу пустослів’я. — Ви знали групенфюрера Вольфа?
— Так точно, — швидко відповів Фаренвірст, ніби чекав на це запитання.
— Портрет?
— Блондин з продовгуватим обличчям, хирлявий, без особливих прикмет, — охоче доповідав Фаренвірст. — Зріст близько 180 сантиметрів, років сорока.
— Він у таборі?
— Не знаю, я не бачив його. У таборі сотні людей.
— Брешеш! — крикнув Робертс. — Кажи! Він переховується під чужим прізвищем, так? У чужому мундирі?
— Не знаю, — сказав Фаренвірст з видимою полегкістю.
— Про це ти теж не знаєш? — Карпинський кинув пачку знімків з ранкової ексгумації.
— Не знаю. Я не знаю, — шепнув гестапівець, — що на цих знімках.
— У місті було п’ятсот військовополонених. Що з ними сталось?
— Я не мав справи з іноземними робітниками.
— А проте ти знаєш, що вони працювали на заводі боєприпасів?
— Я лише стверджую, що не мав справи з іноземцями. Я виконував накази мого безпосереднього начальника, групенфюрера Вольфа.
— Хто відповідав за полонених? — запитав Карпинський. Слово “відповідав” він особливо підкреслив.
— Я не можу відповісти на це запитання.
