Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

— А де речові докази? — поцікавився Дорохов.

— У мене, Олександре Дмитровичу, — одразу ж відповів Степан Простатін. — Недокурок із самосадом маленький, у газетному тексті нічого не розбереш, а гільза, судячи з заводського маркірування, з нашого складу. Хто вони, ті двоє, куди пішли — по слідах не розібрати. Собаки не використовували, немає у нас собаки. Разом з провідником Байкала призвали до армії. Обидва злочинці в чоботях, я там зліпки гіпсові зробив. Дорога ж ця безлюдна. Люди там тільки в косовицю бувають. Ніхто в Хараузі сторонніх не бачив. Та й чоловіків там лишилося — один, другий, та й усі. Треба виїжджати на місце й шукати, ми ж там лише один день і попрацювали.

—Їдьмо, — вирішив Дорохов. — Години, щоб зібратися, вистачить?

Коли співробітники почали розходитися, Сидоркін попросив:

— Не заперечуєш, якщо я з вами не поїду? Нездужаю я, боюся, зовсім захворію, а тут справ сила-силенна. Та й не потрібен я тобі. Сам упораєшся.

У Хараузі ніяких новин не було. Мало не до півночі Дорохов та його товариші по службі розмовляли з колгоспниками, але все марно. Побував Олександр у Степаниди, дружини Юшки Слєпньова, з яким розмовляв на займанці півтора року тому. Цього разу жінка зустріла його войовничо. Ще в сінях заявила, що ганьбити чоловіка нікому не дозволить.

— Юхим мій, як усі, воює, фашистів б'є, і краще, ніж інші. Сміливий він, а до того ж мисливець.

Степанида кинулася до божника, витягла з-під ікони зім'ятий аркуш із зошита, складений трикутником, повертіла ним перед носом у Дорохова.

— На, дивись. У солдатах він. Призвали. Пише: сам добровільно попросився з колонії.

Олександр глянув на листа, він був посланий менше місяця тому. Вище адреси замість марки стояв штамп: «Військовий».

Дорохову бракувало давніх хараузьких друзів — дільничного Хлинова, мисливця Прокопа. Ще торік пішли вони воювати. Новий дільничний раніше був рахівником у колгоспі, хоч і бігав, старався, але користь од нього була невелика.

Щоправда, знайшлася зрештою в селі тямуща людина — мисливець Михайло Гостєв, та ось біда: інвалід, нога не гнеться. Через те і в армію не взяли. Але допомогу подати він згодився не вагаючись.

Вранці, перед світанком, осідлавши колгоспних коней, Дорохов, Простатін та Михайло Гостєв виїхали на місце.

Гостєв сидів у сідлі боком, витягнувши вперед ліву ногу. Вчора під час знайомства пояснив Дорохову:

— Пом'яв мене в молодості біля барлога звір. Увесь лівий бік роздер, а ось ногу, коли треба через колоду перелазити, руками перетягаю. Але полювання не кинув, працівник у колгоспі я нікудишній, а по хутровині мене тільки Прокіп обжене.

На сопку Гостєв їхав перший, раз у раз погладжував шию свого коня, ласкаво його під ганяв і розмовляв з ним, як з людиною. Не витерпів і похвалився:

— Який уже рік полюю з коня. Він у мене до рушниці привчений. По тайзі шастає, мов лось. Двох лайок тримаю. Отак бригадою і звіруємо.

Олександр пригадав, як хвалив Хлинов цього мисливця: «Дві ліцензії дали на ізюбрів, одну Прокопові виділили, другу Мишаньці Гостєву, він справний мисливець». Ось тут, у тайзі, і був потрібен йому саме такий «справний» помічник — експерт у тайгових справах. Їхали тією самою дорогою, якою Дорохов ще до війни їздив з Хлиновим. Світанок застав їх на вершині першої сопки. Мисливець одразу звелів зупинитися в ялиннику, щоб завчасно їх не помітили, а сам узяв у Простатіна бінокль і почав оглядати луки, що розкинулися внизу, — єлань, [3] річку, що підступала до протилежної лісистої сопки. Особливо ретельно оглянув стіжки сіна, складені по всій долині. Коли мисливець повернув бінокль, Простатін передав його Дорохову.

— Отам, метрів на триста ближче до річки, кущ бачите? Якраз поряд усе й сталося.

Повторний огляд місця злочину нічого не дав.

— Дарма шукаєш, Олександре! Я після твоїх уроків щоразу тепер на місці розгадки шукаю. І тут усе обнишпорив.

—І правильно робиш, Степане. — Дорохов ще раз глянув на землю, що увібрала кров Лисіна. Там тепер виділялася тільки бура, вкрита інеєм пляма. Обидва попрямували до мисливця.

Михайло Гостєв сидів на уривистому березі й чекав.

— Як, начальники, знайшли щось чи ні? Гляньте на мою знахідку. — І показав на вогнище на березі.

— Недавно палили. Днів три-чотири тому, не більше.

На дні невеличкої улоговинки зберігся попіл від маленького вогнища. Тут же валялася порожня, закопчена на вогні консервна бляшанка, кришку з якої, акуратно зрізану ножем і зігнуту черпачком, знайшли неподалік. Михайло хотів підняти їх, але Простатін попросив не чіпати.

— Зачекай, Мишаню. Може, сліди пальців знайдемо. Що ж, вони, виходить, тут снідали?

— Банка «мікоянівської» тушонки — малувато для двох чоловіків. Видно, водичку з річки кип'ятили. Он листя скручене, виходить, траву замість чаю заварювали. А потім і всмак покурили. — Гостєв показав на два малесенькі недокурки. — Але з тютюном у них погано. Досмалили так, що насилу нігтями самокрутку можна захопити. Тут вони, видно, й помітили вашого начальника.

Дорохов подивився на вузьку, мілку річечку. На тому березі дорога пірнала в густий підлісок, і він зрозумів хід міркувань мисливця.

— Мабуть, ти правду кажеш, Михайле. Лисін з'явився на тому березі несподівано. Вони глянули — кінний, та ще з гвинтівкою… І одразу тікати.

— По-моєму, вони його раніше помітили, а може, зачули.

— Знати б, хто вони, звідки?

— Свої, тайгові. Вони тут удома. Он багаттячко зліпили — жоден міський його так не викладе. Ягоди з дикої смородини заморозки збили, а вони знайшли, зібрали з листочками — чай варити. Порожні йдуть — без казанка, без провіанту. Самі поміркуйте, без припасу, без чашки-ложки тільки крайня потреба в тайгу зажене. А от куди прямують, не докумекаю. Може, в Харауз, а може, в Обор. Одне зрозуміло: трактом їм не з руки. Тайгою йдуть. Чому? Варнаки, видно, але місця їм ці відомі.

— Що варнаки, Мишаню, то правда. Тільки куди подалися?

Простатін закурив, запропонував цигарку мисливцеві. Той відмовився й дістав свого кисета.

Після кількох затяжок міцного самосаду показав угору по єлані.

— Мимо нашої займанки дорога до села Обор, звідки ваш начальник їхав. А он у тому виярку є стежка на Чикойський тракт. Тільки її мало хто знає. Треба подивитися. Стежка також скаже, пройшов хто чи ні.

— Чи далеко до тракту?

— Хто ж його знає? — мисливець насунув шапку на лоба. — Коли добре йти, за день можна дістатися.

— На займанці скільки людей? — з тривогою запитав Дорохов.

— Дід Лука — тесляр наш, та жінки з худобою. До міцних морозів там будуть.

— Ось що, Степане, ми з Мишанею на стежку глянемо, а ти їдь назад у Харауз. Збери людей: дільничного міліціонера разом з нашим Зінов'євим і добре було б хоча б одного-двох колгоспників. І негайно їдьте на займанку. Ми туди теж поїдемо. Побоююсь я за старого з жінками. Легка здобич для бандитів ця займанка, якщо вони не пішли з цих країв. Та ще зв'яжися з Сидоркіним. Хай він вишле групу на тракт, та щоб стежину знайшли, що звідси виходить.

— Ось глянь-но сюди… — Мисливець прутиком на землі прокреслив лінію. — На тракті є крутий виярок, з одного боку голець височенний, а з другого — лобата сопка, геть у кедрівнику, тільки вершина, мов лисина, гола. Між ними по виярку стежка.

— А на тій лобатій сопці нема печери? — пригадав Олександр.

— А ти звідкіль знаєш? — здивувався мисливець. — Цілих дві. Я ще хлопчаком з батьком бідкував, і в одній з цих печер ми жили. Потім по шишку ходив.

— Ось що, Степане, неодмінно скажи Сидоркіну про ці печери.

— На хвилинку вас, Олександре Дмитровичу, — відкликав Дорохова вбік Простатін. — Ти, Мишаню, не ображайся, у мене до начальника секретна розмова.

Коли одійшли набік, Простатін сказав:

— Ви маєте на увазі ті печери, де базу повині були закласти? Та ви не бійтеся, це ж після вашого від'їзду я ними займався. На лобатій сопці печери залишили в резерві.