Попіл снів - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗

— А що ж? — сказав нижчий. — Вождь народів тю-тю! А на його місці — аравійська пальмочка!

Справді, Леніна не було там, де він стояв завжди, скільки пам'ятав Чуйко [1].

— Прибрали, значить, і тут, — задумливо промовив Чуйко. — Ну, я не чув.

— У незалежній Україні кривавому узурпатору немає місця, — пояснив високий.

— У суверенній Україні, — уточнив Чуйко.

— Та ні, таки ж у незалежній! Ви що — не знаєте про референдум? Дев'яносто два відсотки за незалежну Україну.

— Може, чоловік був у зарубіжному відрядженні, — сказав нижчий. — У групі військ. Або інтернаціональний обов'язок…

— Я справді оце тільки повернувся на Україну, — пояснив Чуйко.

— Не на Україну, а в Україну, — поправив його високий. — Так тепер треба казати.

— Ага, — розгубився Чуйко. — Дякую за роз'яснення.

Він злякався, що ці двоє стануть його розпитувати, і мало не бігцем кинувся до виходу. На мороз, на простір, на волю. Він пролежав у доктора Алі і не знав, що діється на Україні. «На» чи «в»? Ці два, мабуть, інтелігенти. Інтелігенція завжди щось викомарює. В школі ж учили: на Україні. І в Шевченка: «На Вкраїну ідіть, діти, ідіть на Вкраїну». І в пісні: «А на Україні там степи широкі, дівчата хороші, чорноокі». Вчителька Людмила Петрівна пояснювала, що словосполучення «на Україні» на відміну від загальноприйнятого «в Росії, у Франції, в Америці» вживається за аналогією «на Уралі, на Кавказі, на Кубі, на Мадагаскарі», бо Україна здавна сприймається всіма мовби піднятою над материком, завдяки своїй історії, своїй первородності в усьому слов'янському світі, а також звідси походить і її мовби острівна відокремленість від усіх сусідніх держав, її самостійність…

Тепер, як кажуть ці два інтелігенти, Україна ніби й самостійна, і вже був референдум, але хтось поміняв наше виняткове «на» на звичайне собі «в». І де ж тепер живе він, Василь Чуйко: «на» Україні попід небесами, над степами й лісами, чи «в Україні», як у копиці сіна?

Ой ти куме, ти Мусію, чи ти бачив чудасію?..

На вокзальній площі Чуйко не затримувався. Давно тут був, а все пам'ятає. Он там стоянка таксі, там — приміський вокзал, метро, електричка на всі чотири сторони. Як співають в Одесі: «Север, юг, восток и запад. А как у вас дела насчет картошки?» Там і електричка на Ірпінь. Щоправда, краще сідати не тут, а в Святошині, а до Святошина — на метро. В Ірпені він був три роки тому. Три чи чотири? Чуйко став загинати пальці. До Афганістану він випросився після Тамари. Була Тамара, і нема Тамари. Спробувала поїздити з ним по аеродромах і плюнула. Хто це може витерпіти? Коли молодий офіцер прибуває на місце служби сам-один, він для командування — внутрішній ворог. Муха, комар, москіт. Можна відмахнутися. Коли одружений та ще з дітьми — це вже як орди Батия або Тохтамиша, нашестя, з яким треба боротися. Життя в офіцера починається, коли він командир частини або з'єднання, з полковника й генерала. А так… Тамара не витерпіла, Чуйко запив гірко, а тоді пробився до Афганістану. Поцілуватися з американськими «Стінгерами» не встиг, бо його відкликали в рідну частину: прибула нова техніка, її треба освоювати, а класних льотчиків мало. Ну, він і освоював. А тоді його послали в санаторій для класних льотчиків. З Волги до Ірпеня. І не чув ніколи про таку річку. Так. Скільки ж це років? Два чи три? Два без того року, що він убив його в свинцевому боксі доктора Алі. Ах, доктор Аля, доктор Аля! А на додачу ще й генерал Сосин. Хоч і на бігу, але братва встигла розповісти про цього бандита. Христопродавець!

Погравши на пальцях, Чуйко зрозумів, що ірпінський санаторій далеко. Три роки, медсестричка Галка, може, й не забула Чуйка, але могла вискочити заміж. Бо грозилася, що зробить це, коли він не писатиме! Он скільки в неї тут льотчиків! Вибирай яких хочеш. Звісно ж, він не писав. Матері та й то тричі на рік, на свята або під настрій. А так — вимотуєш жили з новою технікою, а тоді маракуєш щодо випивона… «Орлята учатся летать…»

Ноги самі несли його до перонів приміських електричок, він знав, що до Галки їхати отак уночі, не довідавшись, що з нею, — цілковите безглуздя, але не мав куди податися, взагалі не знав, що робити, куди себе подіти…

Жах обіймав його…

Електричка на Тетерів саме відходила. Чуйко стрибнув у вагон. Поїде, а там буде видно. Можна й не сходити в Ірпені, а просто до Тетерева, а тоді назад… Людей у вагоні було мало. Четверо хлопців грали в карти. Хлопці модні. Куртки — «аляски». Джинси, кросівки, кучмасті голови. Спортсмени, рекетири, перевдягнені оперативники? Під лавкою в них термос, по черзі причащаються з нього.

— Сідай до нас, капітане!

— Хочеш поляпати картишками?

Чуйко підійшов до них.

— Що це у вас? Дурачок?

— Дурака нам руські підсунули! В незалежній Україні свої ігри. Хвилька. Чув?

— Чути чув, а грати не доводилося.

— Ну, тоді випий з нами, капітане, за Новий рік.

— Не п'ю. З госпіталю.

— Ну, дивись…

Він ще не знав, чи можна йому пити. А дихати?

Пройшов далі від картярів, сів біля вікна, щосили тримався, щоб не заплющити очі, і незчувся, як заснув. Сон тривав, може, тисячну частку секунди, Чуйко відчаєно рвався з нього і, здавалося, вирвався, та коли розплющив очі й побачив жовті дерев'яні лави, спокійних молодих картярів, тьмаве світло і темні вікна, за якими мчала кудись морозяна ніч, то мало не застогнав уголос. Скочив на рівні, зірвав з голови кашкета, розстебнув шинелю. Був мокрий як хлющ, усе в ньому двигтіло і мовби скімлило від розпачливого безсилля. Десята чи й тисячна частка секунди, а сон був довгий і жорстокий.

Ніби знову він в Афганістані. Майор Костюнін привіз його до вертольотників на коньяк. Чудесний трунок і пречудова релігія — іслам. Пророк Мухаммед заборонив вино й горілку, заборонив лихварство і все, що шкодить людині. Але він не забороняв того, чого не знав, чого тоді ще не було. Не було коньяку, отже, його тепер можна пити, не було ракет «Стінгер» і радянських «Мігів», отже, тепер можна стріляти і літати, не було Політбюро в Кремлі і Бабрака Кармаля й Наджібули в Кабулі, отже… Ах, яка ж таки пречудова мусульманська віра!..

Вони сиділи над гірським потоком і попивали смачний, ароматний коньячок. Без закусі. Закусь псує всі напої, а коньяк — то й занадто. Вода в потічку, перестрибуючи через кругле відшліфоване каміння, текла нізвідки в нікуди. Текла й дзюркотіла. Найчистіша в світі афганська вода між найміцнішим у світі афганським камінням.

— Знаєте, хто ми такі? — спитав майор Костюнін.

— Хто ж? — мляво поцікавився вертолітний полкаша. Герой, відчайдух, фантастична особистість.

— Керосинщики!

— Та ну?

— Кажу ж: керосинщики!

— Вертольоти на бензинчикові, — нагадав полкаша.

— Чи не один чорт! — маленький Костюнін намагався осідлати великий круглий камінь, але був уже такий п'яний, що ніяк не міг втриматися і сповзав униз. — Ти, полковнику, тут уже он скільки, а ми з Чуйком тільки прилетіли і, може, завтра полетимо додому, та однаково ж… Де тільки з'явимося з своїми засраними апаратами, так і ллється керосин в річки, в потоки, в арики, в колодязі, мало не в роти цим бідним людям, так наче вони оті циркачі, що ковтають вогонь. Ну, воювати, може, й треба, начальство газети читає, воно знає, що там і як. Але паскудити землю оцим керосином? Ну, звиняйте, громадяни начальники, командуючі й головнокомандуючі!

— А ти своєму генералові пробував це казати? — поцікавився полкаша.

— Знайшов кому казати! Він мені знаєш що? Починає скиглити: який я генерал? Он Громов генерал! Он Варенников генерал! Ото генерали, так генерали!

І тут Чуйко побачив свого генерала Сосина, який виник на тім боці і мірився перейти потічок.

— Тихо! — скомандував Чуйко. — У вас там з генералами ні чорта не получається, так я вам суну в зуби свого генерала!

— Ну старлей, ну Чуйко! — засміявся Костюнін. — І оце він завжди таке відчубучує! За це й люблю! Ну який генерал? Де ти його взяв?