Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
У кожної професії свої складності, та ще в такий час, коли життя доводиться будувати наново… Згодом усе владнається. У вас, у мене, у всіх інших.
— Так то воно так, а все-таки образливо.
— В вас промовляє нетерплячість молодості. Згадайте, що довелося пережити старшому поколінню.
— Нашому теж перепало! Що з того, що я був дитиною! А голод, бомбардування, битва за Берлін?.. Доросла людина хоч розуміє в чому річ, а нас, малюків, просто проймав тваринний жах. Найгіршому ворогові не зичу такого дитинства…
У розмові з молодим водієм час спливав непомітно. Проминули вокзал міської залізниці Берлін — Бланкенбург, незабаром попереду почали вимальовуватись розпливчасті світлі плями. Каров.
— Вам на яку вулицю? — запитав водій.
— Зупинитесь біля бару. Забув, чорт забери, купити сигарет. А там дочвалаю пішки, мені недалечко…
У барі народу поменшало, та повітря стало ще більш задушливим, як це буває на кінець вечора в подібних місцях.
Лютц збирався ще трохи посидіти за кухлем пива, але передумав. Купивши сигарети, він поспішив вийти на свіже повітря.
На вулицях містечка тепер було зовсім порожньо, в багатьох вікнах світло вже згасло: свій трудовий день більшість жителів Карова починало рано. Згадавши, що ключі від вхідних дверей лишилися на столі, Лютц прискорив ходу. Ось уже й будиночок фрау Марти. Внизу світиться, отже, старенька не спить. Свинство з його боку примушувати стару жінку так довго чекати! Добре, хоч у барі не затримався. Картаючи себе за власну неуважність, Лютц поспішно підійшов до хвіртки і нахилився над невисокою огорожею, пальцями намацуючи гачок. Чиясь дужа рука лягла йому на плече і щосили шарпнула. Лютц заточився. Дві постаті підійшли до нього впритул і стали обабіч.
— Спокійно, не знімайте галасу! Державна безпека!? пролунав у темряві владний голос.
Остовпілий Лютц отямився:
— Я попросив би показати ордер на арешт! Очевидно, сталося якесь непорозуміння. Я місцевий учитель, моє прізвище Лютц. Не може бути…
— Сказано, спокійно! Кроком руш до машини! Ми лише виконуємо наказ.
Тільки тепер Карл Лютц помітив кроків за сто від будинку невиразний довгий силует легкової автомашини.
— Що ж, ходімте, чим скоріше з’ясується це прикре непорозуміння, тим краще, — Лютц спокійно зробив кілька кроків в напрямку до авто і раптом спинився. — Якщо це не суперечить правилам, я попросив би одного з вас попередити мою господиню, щоб сьогодні вона на мене не чекала.
Один з двох хихикнув, другий спинив його:
— Тихше, ти! — І, звертаючись до затриманого, коротко кинув: — Обшук зроблено, господиня знає, в чому річ.
Лютцу здавалося, що він цілком спокійний, тільки ноги чомусь підгиналися, мов ватяні, терпли губи й кінчики пальців на руках. У машину він сів з полегкістю. «Зараз усе з’ясується… І все-таки неприємно. Арешт, обшук… Уявляю, як перелякалася бідолашна фрау Марта! У школі колеги почнуть дивитись на мене скоса… Учні й поготів. Ху, як усе це неприємно! Певно, хтось інший щось накоїв, а ти трусись поночі в машині в супроводі двох архангелів, що, мов злодії, ховають обличчя під низько насунутими капелюхами… Попросити дозволу запалити? А навіщо просити? Що я, арештант? Сигарети при тобі, бери й пали…
Добре, хоч купив: хтозна, скільки тебе триматимуть, поки встановлять істину…»
Лютц ворухнувся, застромив руку в кишеню плаща. Той, що сидів поруч, одразу ж націлив у нього дуло пістолета, засовався на сидінні.
— Що ти повзеш, наче черепаха? Жени! — гукнув він водієві.
— Нема куди гнати, — відповів той.
Машину трусонуло раз, другий. Лютц зрозумів, що вона збочила з шосе.
«Куди вони мене везуть? Чому з’їхали з траси? Ми від’їхали зовсім недалечко, куди ж вони звернули?»
Вперше страх охопив Лютца. Різонувши по серцю, він поволі розтікався по всьому тілу, сковуючи м’язи, підступаючи до горла нудотою. Тепер Лютц був певен, що його ошукали, наче мишеня, заманили в пастку. Анонімка… Це вони… негідники, що йому загрожували!
Нестримна лють, наче виплеск величезної хвилі, змила страх. Руки й ноги стали пружними, голова ясною. «Викинутися з машини, вони не встигнуть загальмувати… Все залежатиме від того, чи зумію я непомітно дотягнутись до ручки на дверцятах машини… Примусивши себе застигнути непорушно, Лютц обережним рухом посунув ліву руку по сидінню. Один сантиметр… другий,, третій…Ось уже пальці торкнулись металу на дверцятах… Тепер руку треба поволі зігнути в лікті, трохи підняти вгору… Від напруги здригнулася нога… Задерев’яній, клята!.. Якась мить чекання, пальці скрадаються по металу вгору і вгору… Лягли на ручку… Тепер повернути — і ривок усім тілом.
Підкоряючись лише інстинкту самозахисту, безпомилковому в хвилини найбільшої небезпеки, рука крутнула дверцята і одночасно тіло метнулося ліворуч у рятівний вологий морок, що пахтів випарами землі, прілим листям, життям.
Все сталося так несподівано, що невідомий, який сидів поруч Лютца, не встиг отямитись, куля з безшумного пістолета прошила темряву кількома секундами пізніше.
— Задкуй! Задкуй! — залементував той, що мусив стерегти Лютца.
? Йолоп! — зле кинув другий і повів машину заднім ходом. Метрів за триста він вимкнув мотор. Обидва представники «державної безпеки» вистрибнули з машини. Промені кишенькових ліхтариків, спрямовані в різні боки, вихоплювали з темряви то кущі, то стовбури дерев, то нешироку просіку, що перетинала гай.
— Він десь у цьому районі, мабуть, трохи спереду… Ач, падлюка, прикинувся тихим та сумирним, забери його… — Брудна лайка завершила фразу.
— Не втече! Йди правим краєм, а я піду лівим.
Обидва рушили вперед уздовж просіки, час від часу зупиняючись і сторожко прислухаючись. Та в гаї було тихо, моторошно тихо. Проміння ліхтариків поглинав туман.
— Мабуть, він подався вглиб, тут скраю даремно шукати. Сто чортів тобі в печінку, роззяво! — злостився той, що вів машину. — Так, треба йти вглиб або назад, можливо, ми неправильно розрахували…
Сперечаючись, докоряючи один одному, вони, проте, не наважились шукати нарізно, а заглибились у гай разом.
Тим часом Лютц лежав біля самої просіки. Викинувшись з машини, він упав дуже невдало — вдарився головою об пеньок. Болю не відчув, лише загуло в голові, майнули перед очима світлі кола, потім в очах потьмарилося.
Очевидно, він утратив свідомість ненадовго, бо, прийшовши до пам’яті, почув голоси своїх переслідувачів, які віддалялися від просіки. В голові ще паморочилось, нудило. Довелося мобілізувати всю свою волю, щоб ухопитись за край думки, що блискавкою промайнула в голові і тепер згасала. «Так, так… Вони пішли в ліс, лишивши машину… Вони пішли… Машина… Боже, я нічого не збагну… Щойно надумав, а тепер не збагну… Машина… Ага, вони залишили машину! Якщо я до неї доплазую, поки вони не повернулись…»
По-пластунському пересуваючись на ліктях, Лютц подолав кілька кроків і лобом припав до землі; мить перечекав і знову поплазував. Уперед, назад? Він втратив почуття напрямку. По щоці пробіг теплий струмочок, Карл зрозумів, що то юшить з голови кров, нетерпляче тернув щокою об плече, та вона знову стала мокрою. Байдуже! Аби дістатися до машини… Вона десь близько… Загостреним нюхом він відчував запах мастила, бензину і по-звірячому, як по сліду, плазував на цей запах…
Мабуть, він кілька разів втрачав свідомість, та руки й ноги механічно долали відстань, бо знов опам’ятався Лютц вже біля машини. Чіпляючись руками за слизький кузов, він став на коліна, потім, заточуючись, підвівся на ноги.
І саме в цю мить промінь ліхтарика засліпив йому очі.
— Ти волів би стати жертвою, а не катом? — запитав з темряви глузливий голос. — Що ж, я можу зробити тобі таку приємність. Одержуй!
Лютц знав — тепер йому не втекти. Він стояв непорушно, чекаючи пострілу, удару ножем, хіба не однаково! Встигнути б тільки сказати ті кілька слів, що бринять на устах. І він встиг їх вимовити:
— І все-таки я б з тобою не помінявся місцями… вікінг!
