Серця трьох - Лондон Джек (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Чарльз Тіпері, проте, був не першим, хто приїхав того ранку до палацу на Ріверсайд-драйві. Близько восьмої біля парадного подзвонили засмаглі й запилені Генрі та Леонсія. Відштовхнувши вбік молодшого камердинера, котрий відчинив їм двері, вони попрямували, на велике сум’яття Паркера, що вибіг їм назустріч, в кімнати.
— Дарма поспішаєте, — сказав їм Паркер. — Містера Моргана немає вдома.
— Де ж він? — запитав Генрі, перекладаючи валізу з руки в руку. — Нам потрібно побачити його pronto. А pronto, хай буде вам відомо, означає негайно. Хто ви такий, дідько б вас узяв?
— Я камердинер містера Моргана, — урочисто відповів Паркер. — А ви хто будете?
— Моє прізвище Морган, — відрізав Генрі й оглянувся навколо, немов шукаючи чогось; потім він відчинив двері в бібліотеку і побачив там телефони. — Де Френк? За яким номером я можу його викликати?
— Містер Морган спеціально наказав, аби ніхто не турбував його телефоном, хіба що у надзвичайно важливій справі.
— У мене саме така справа. Давайте номер.
— Містер Морган вельми зайнятий сьогодні, — уперто повторив Паркер.
— Його добряче притисли, га? — запитав Генрі.
Обличчя камердинера залишалося незворушне.
— Схоже, що його сьогодні роздягнуть до нитки, га?
Лице Паркера немов задерев’яніло, здавалося, він не розуміє, що йому кажуть.
— Повторюю вам ще раз: містер Морган надзвичайно зайнятий… — почав він.
— Дідько б вас узяв! — розсердився Генрі. — Адже це ні для кого не секрет, що його схопили на біржі за горло. Це усім відомо. Усі ранкові газети кричать про це. Ну ж бо, пане камердинере, говоріть номер. У мене до нього невідкладна справа.
Але Паркер був невблаганний.
— Як прізвище його адвоката? Або прізвище його маклера? Або когось із його представників?
Паркер похитав головою.
— Якщо ви скажете мені, яка у вас до нього справа… — почав камердинер.
Генрі поставив валізу на підлогу і, здавалося, готовий був кинутися на Паркера і витрусити з нього відповідь, але тут утрутилася Леонсія.
— Скажи йому! — порадила вона.
— Сказати йому?! Навіщо ж: я краще покажу йому. Гей ви, ходіть сюди! — Генрі зайшов до бібліотеки, поклав валізу на письмовий стіл і почав її відмикати. — Слухайте, пане камердинере, у нас сьогодні щонайважливіша справа до містера Моргана. Ми приїхали врятувати його від лиха. Ми привезли йому мільйони — ось, у цій валізі…
Паркер, що досі слухав з холодним, осудливим виглядом, при останніх словах злякано позадкував. Ці дивні гості або божевільні, або хитрі зловмисники. Адже в ці хвилини, поки вони утримують його тут своїми байками про мільйони, їхні співучасники, можливо, грабують другий поверх. Що ж до валізи, то, можливо, у ній динаміт — хто його знає!
— Стій!
І перш ніж Паркер устиг вискочити з кімнати, Генрі схопив його за комір і повернув обличчям до столу. Другою рукою Генрі розкрив валізу, і показав Паркеру купу нешліфованих самоцвітів.
Паркер стояв, приголомшений, але Генрі неправильно витлумачив причину його хвилювання.
— Сподіваюся, я переконав вас? — тріумфально запитав Генрі. — А тепер, будьте ласкаві, дайте мені номер телефону.
— Сідайте, будь ласка, сер… І ви, пані, — пробурмотів Паркер, шанобливо вклонившись і опанувавши себе. — Прошу, сідайте. Я залишив номер телефону містера Моргана в його спальні; він записав мені його сьогодні ранком, коли я допомагав йому вдягатися. Я зараз вам його принесу. А ви посидьте, будь ласка.
Вийшовши з бібліотеки, Паркер знову став надзвичайно діловитим і розпорядливим. Поставивши молодшого швейцара біля парадного входу, а старшого біля дверей у бібліотеку, він розіслав інших слуг обстежити кімнати верхнього поверху — подивитися, чи не ховаються там спільники цих злочинців. Сам же по телефону з буфетної викликав найближчу поліцейську дільницю.
— Так, сер, — повторив він у відповідь на питання чергового сержанта. — Це або двоє божевільних, або двоє злочинців. Будь ласка, сер, надішліть негайно поліцейську карету з охороною. Я ще не знаю, які страшні злочини, можливо, зараз відбуваються під цим дахом.
Тим часом швейцар, вийшовши на дзвоник до парадних дверей, з почуттям полегкості впустив Чарлі Тіпері, одягненого у фрак, незважаючи на ранкову годину, — швейцар знав, що це давній і вірний друг хазяїна. Так само зрадів йому і старший швейцар, що, підморгуючи і всіляко застерігаючи Чарлі Тіпері, розчинив перед ним двері бібліотеки.
Очікуючи побачити там Бог знає що або Бог знає кого, Чарлі Тіпері зайшов до кімнати, де сиділи незнайомі чоловік і жінка. Їхні засмаглі і втомлені після дороги обличчя не викликали в нього, як у Паркера, ніяких підозр, а скоріше спонукали поставитися до них з більшою увагою, ніж звичайно властиво жителю Нью-Йорка до пересічних приїжджих. Врода Леонсії вразила його, і він одразу зрозумів, що перед ним справжня леді. Бронзове обличчя Генрі, так схоже на Френка і Р. Г. М., сподобалося йому і викликало повагу.
— Доброго ранку, — привітав він Генрі, вклоняючись обом. — Ви друзі Френка?
— О, сер! — вигукнула Леонсія. — Більше ніж друзі! Ми приїхали, щоб врятувати його. Я читала ранкові газети. Якби не глупота слуг…
У Тіпері зникли останні сумніви. Він простягнув руку Генрі.
— Чарльз Тіпері, — відрекомендувався він.
— Морган, Генрі Морган, — у свою чергу назвав себе Генрі, хапаючись за його руку, ніби потопельник за рятувальний пояс. — А це міс Солано. Сеньйорита Солано — містер Тіпері. Власне кажучи, міс Солано — моя сестра.
— Я прийшов сюди у тій же справі, що й ви, — заявив Чарлі Тіпері після того, як познайомилися. — Врятувати Френка, наскільки я розумію, може лише дзвінка монета або такі цінності, які можна перевести на гроші. Я приніс усе, що мені вдалося нашкрябати за ніч, хоча я й переконаний, що надзвичайно мало…
— Скільки ви принесли? — навпростець запитав Генрі.
— Мільйон вісімсот тисяч. А ви?
— Та так, дрібниці, — сказав Генрі, вказуючи на розкриту валізу і не підозрюючи, що він говорить із представником третього покоління ювелірів — експертів із коштовного каміння.
Чарлі Тіпері взяв навмання кілька самоцвітів і швидко оглянув їх, а ще швидше визначив на око, скільки їх тут; обличчя його спаленіло — так він був вражений.
— Та тут на мільйони й мільйони доларів! — вигукнув він. — Що ви думаєте з ними робити?
— Продати їх, аби врятувати Френка, — відповів Генрі. — їх приймуть як забезпечення під будь-яку суму, чи не так?
— Закрийте валізу! — наказав Чарлі Тіпері. — Я зараз зателефоную. Я хочу застати батька, поки він ще вдома, — кинув він через плече, уже стоячи біля телефону і чекаючи, коли його з’єднають з батьком. — Звідси до нас лише п’ять хвилин ходу.
Він саме закінчував коротку розмову з батьком, коли до кімнати зайшов Паркер у супроводі лейтенанта поліції і двох полісменів.
— Ось вона, уся зграя, лейтенанте, заарештуйте їх, — сказав Паркер. — Ах, прошу пробачення, містере Тіпері! Не вас, звичайно! Тільки ось цих двох, лейтенанте. Хай суд вирішує, хто вони. Божевільні чи ще щось гірше.
— Здрастуйте, містере Тіпері, — сказав лейтенант, упізнавши молодика.
— Нікого не треба заарештовувати, лейтенанте Берні, — посміхнувшись, зауважив Чарлі. — Можете відіслати свою карету. Я поясню потім усе інспектору. Але вам доведеться проводити мене і цих підозрілих людей з їх валізою до мене додому. Ви будете нас охороняти. О, не мене, а цю валізу: в ній мільйони — холодні, сліпучі, прекрасні. Коли я відкрию цю валізу перед моїм батьком, ви побачите таке, що мало кому доводилося колись бачити. А тепер ходімо! Ми тільки гаємо час.
Він разом з Генрі схопився за ручку валізи. Помітивши це, лейтенант Берні негайно підскочив до них.
— Поки ми ще не домовилися, я, мабуть, сам понесу її, — сказав Генрі.
— Звичайно, звичайно, — погодився Чарлі Тіпері. — Тільки не будемо марнувати дорогоцінного часу. Адже нам ще треба домовитися. Ходімо ж! Швидше!
