Північна Одіссея - Лондон Джек (читать лучшие читаемые книги txt) 📗
З карколомною швидкістю рвонув він униз по схилу, але внизу, у затінку, вскочив у вибоїну і, перелетівши через руль, бебехнувся на дорогу.
— Сьогодні явно невезуча ніч, — пробурмотів невдаха, оглядаючи зламану вилку переднього колеса.
Узявши на плече непридатний велосипед, він покрокував далі. Через деякий час, вийшовши до камінної стіни, він, гадаючи, що, може, то все йому наснилося, почав шукати на курній дорозі сліди. І знайшов їх. То були сліди від мокасинів — великі, з глибоко вдавленими в пилюку пальцями. Саме в ту хвилину, коли він схилився, розглядаючи ці сліди, знову почулося оте зловісне гикання. Чоловік уже бачив, як стрімко бурмило наздоганяв койота, і тому збагнув, що на відкритому просторі у нього немає жодного шансу втекти. Утім, він і не намагався втекти, а задовольнився тим, що сховався в затінку біля дороги.
І знову побачив голу людиноподібну істоту. Вона бігла швидко й легко, та ще й приспівувала на ходу. Порівнявшись, істота зупинилася, і серце у чоловіка в п'яти пішло. Але замість того щоб вирушити до його схованки, потвора підскочила, вхопилася за гілку дерева, що росло обабіч дороги, і, перебираючи руками, як мавпа, хутко видерлася догори, потім гайнула через стіну, вхопилася за гілку ще одного дерева — і щезла з очей, зіскочивши вниз. Чоловік кілька секунд стояв, мов зачудований, а потім рушив далі.
Дейв Слоттер войовничо обперся об прилавок, що закривав вхід до приватного кабінету Джеймса Ворда, старшого компаньйона фірми «Ворд, Ноулз енд К°». Дейв був розлючений. Усі в приймальні дивилися на нього підозріло, а чоловік, що стояв напроти, — іще підозріліше.
— А ви скажіть містеру Ворду, що справа вкрай важлива, — наполягав Дейв.
— Кажу вам — він зараз диктує, і тому його не можна турбувати, — почулася відповідь. — Краще приходьте завтра.
— Завтра буде запізно. Просто потихеньку зайдіть і передайте містеру Ворду, що це — справа життя і смерті.
Секретар завагався, і Дейв миттю скористався цією можливістю.
— Візьміть і скажіть йому, що минулої ночі я був потойбіч затоки в Мілл-Веллі і хочу його про дещо поінформувати.
— Ваше ім'я? — поцікавився секретар.
— Ім'я не має значення. Бо він мене не знає.
Коли Дейва провели у приватний кабінет, він і досі перебував у войовничому стані духу, але коли він побачив перед собою великого русявого чоловіка, що сидів в обертальному кріслі і щось диктував стенографістці, то настрій його різко змінився. Дейв не знав, чому так сталося, але в глибині душі він розізлився сам на себе.
— Ви — містер Ворд? — спитав він з якоюсь дурнуватою інтонацією, яка ще більше розізлила його. Він аж ніяк не мав наміру говорити таким тоном.
— Так, — почулася відповідь. — А ви хто?
— Гарі Банкрофт, — збрехав Дейв. — Ви мене не знаєте, і тому моє ім'я не має жодного значення.
— Це ви передавали мені, що були минулої ночі в Мілл-Веллі?
— Ви там живете, еге ж? — відповів запитанням на запитання Дейв, підозріло поглянувши на стенографістку.
— Так. А навіщо ви прийшли до мене? Я зараз дуже зайнятий.
— Я хотів би поговорити з вами сам на сам, сер.
Містер Ворд кинув на нього пронизливий погляд, трохи повагався і прийняв рішення.
— Зробімо перерву на кілька хвилин, міс Поттер.
Дівчина підвелася, зібрала свої записи і вийшла. Дейв прискіпливо дивився на містера Джеймса Ворда доти, поки той не впорався з якоюсь думкою, що блукала у нього в голові.
— Я вас слухаю.
— Учора ввечері мені довелося побувати в Мілл-Веллі, — знічено почав Дейв.
— Це я вже чув. Що вам від мене потрібно?
І Дейв почав, сам не вірячи своїм словам.
— Я був біля вашого будинку, вірніше на прилеглій ділянці.
— А що ви там робили?
— Хотів вас пограбувати, — чесно зізнався Дейв. — Я почув, що ви живете сам з кухарем-китайцем, і тому зацікавився. Але я не заліз до вашого будинку. Мені дещо завадило. І саме тому я тут. Я прийшов попередити вас. На ділянці біля вашого будинку я наштовхнувся на якогось дикуна, що вільно там розгулював. Справжнісінький диявол. Запросто міг порвати мене на шматки, як ганчірку. Я змушений був тікати, рятуючи своє життя. Цей дикун майже не має на собі ніякої одежі, а по деревах лазить, як та мавпа. І бігає, як олень. Я бачив, як він гнався за койотом. До кінця не додивився, але здається, що він його наздогнав, їй-богу.
Дейв перепинив себе, щоб подивитися, яке враження справили його слова. Але ніякого враження вони не справили. Джеймс Ворд висловив стриманий інтерес — і все.
— Що ж, цікаво, дуже цікаво, — промимрив він. — Дикун, кажете. А чому ви прийшли мені про це розповісти?
— Хотів попередити вас про небезпеку. Я сам — далеко не цяця, але не вважаю за погрібне вбивати людей… тобто коли в цьому немає потреби. Я збагнув, що вам загрожує небезпека. І прийшов попередити вас. Хотів зіграти з вами чесно, ось. Звісно, якщо ви захочете якось віддячити мені за мої труди, то я прийму таку подяку. Не скажу, щоб я про це не думав. Але мені байдуже, винагородите ви мене чи ні. Я вас попередив, а значить — виконав свій людський обов'язок.
Містер Ворд замислився і забарабанив пальцями по столу. Дейв помітив, що то були великі сильні пальці, хоча й добре доглянуті та засмаглі. А ще він помітив те, на що вже встиг звернути свою увагу раніше: тоненьку смужку тілесного пластиру над оком. Та все одно відкидав думку, яка настійливо просилася йому в голову. Бо це було неймовірно.
Містер Ворд дістав гаманець з кишені піджака, витяг зелену купюру і подав її Дейву. Той, ховаючи її собі в кишеню, встиг помітити, що то було двадцять доларів.
— Дякую, — мовив містер Ворд, даючи зрозуміти, що аудієнція добігла кінця. — Я потурбуюся про розслідування цієї справи. Дикун, та ще й на свободі — це справді небезпечно.
Містер Ворд поводився так спокійно і невимушено, що до Дейва повернулася його хоробрість. До того ж у його голові зродилася нова теорія. Вочевидь, той дикун був братом містера Ворда, схибленим братом, який таємно жив разом з ним і якого не випускали за межі маєтку. Дейв чув, що таке буває. Можливо, містер Ворд не хотів розголосу і тому дав йому за мовчанку двадцять доларів.
— Слухайте, — почав Дейв. — Тепер мені починає здаватися, що той чоловік був дуже схожим на вас…
Більше він нічого вимовити не встиг, бо став свідком трансформації і побачив перед собою ті самі люті блакитні очі, що він їх бачив минулої ночі, ті самі руки, схожі на велетенські клешні, і ту саму гігантську постать, готову стрибнути на нього. Але цього разу у нього під рукою не було дерев'яного цурпалка і його схопили за біцепси обох рук з такою неймовірно страшною силою, що він аж застогнав від болю. І побачив перед собою оголені білі зуби, як у хижого собаки, який ось-ось його вкусить. Борода містера Ворда торкнулася обличчя Дейва, а рот розкрився, щоб вчепитися в горлянку жертві. Але цього не сталося. Натомість Дейв відчув, як тіло нападника заклякло, наче стримане якимось залізним гальмом, а потім його відштовхнули. Це було зроблено без особливої напруги, але з такою силою, що зупинила Дейва лише стіна, об яку він гепнувся спиною і по якій сповз, обм'якнувши, на підлогу.
— Ви що, зібралися мене шантажувати? — гаркнув на нього містер Ворд. — Зараз же віддайте мені оті гроші!
Дейв дістав купюру і покірно віддав.
— Мені здалося, що ви прийшли сюди з добрими намірами. Тепер же я бачу, що ви за фрукт. Щоб я вас більше тут не бачив і не чув, інакше я запроторю вас до в'язниці, де вам і місце. Я зрозуміло висловлююся?
— Так, сер, — мовив Дейв, хапаючи ротом повітря.
— Тоді — геть звідси.
І Дейв пішов геть, а біцепси його й досі нестерпно боліли від отієї страшної залізної хватки. Коли його рука лягла на дверну ручку, його зупинив голос містера Ворда.
— Вам пощастило, — сказав він, і Дейв помітив, що його очі світилися жорстокістю і пихою. — Вам пощастило. Якби я захотів, я б повідривав вам руки і викинув їх ось у це сміттєве відро.
