Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— Мене більше цікавлять ті, на кого вже сьогодні можна розраховувати.
— Тоді пройдемо до класів радіосправи і фотосправи, а потім до шифрувальників. Тут у нас найбільше новинок і зосереджується, так би мовити, наша еліта. Без перебільшень можу сказати, що кожен другий курсант за лічені хвилини спроможний зібрати і розібрати радіоапарат будь-якої системи, бездоганно володіє технікою радіопередавання, може сфотографувати потрібний об’єкт будь-яким апаратом і в будь-якому ракурсі, при будь-якому освітленні, навіть в інфрачервоному промінні.
— І багато їх таких, високомудрих? — У голосі Думбрайта вчувалася неприхована іронія. Шлітсен знітився.
— Набереться близько двох десятків. Погодьтесь, що часу у нас було обмаль. Здебільшого це наші давні вихованці, ще з Фігераса.
— Вразили! Приголомшили! Та достобіса мені всі ваші новинки, коли ви не можете нашкрябати й двох десятків, готових до виконання завдання.
— Ви не так мене зрозуміли, містер Думбрайт! Я мав на увазі лише найкращих. Запевняю…
— Гаразд! Обговоримо все потім. Що у вас тут, що це за емблема на дверях?
— Лабораторія. Заходити в приміщення не рекомендується, але з тамбура, через віконце… Я певен, вас це зацікавить.
Крізь товсте скло Думбрайт побачив щось схоже на хімічну лабораторію. Поміж столами, заставленими силою колб, реторт, пробірок група людей у масках і захисних костюмах схилилась над верстатом, в якому корчився пес. Йому, очевидно, зробили впорскування отрути і тепер спостерігали, як вона діє.
Думбрайт відсахнувся від вікна.
— Що це? — запитує він вражено і, не чекаючи на відповідь, простує до дверей.
Шлітсен розуміє — видовище не з приємних. Та не може ж цей зарозумілий янкі залишитися байдужим до самої ідеї створення осередку, де б глибоко і ґрунтовно вивчався вплив на живий організм тих чи тих хімічних сполук. Адже це теж зброя, тільки зброя потаємна, зручна у застосуванні, про що б не йшлося: раптове вбивство чи знищення повільне або й просте приголомшення жертви, щоб позбавити її сил до опору. Певно, треба було почати огляд саме з лабораторії, як з козирної карти, це враз справило б враження, затушкувало б деякі недоліки в інших ланках.
Думбрайт ішов широким кроком, мовчання затягувалось. Це почало непокоїти Шлітсена, хоч він ще не втратив бравого вигляду, подумки хизуючись з власної винахідливості. Коли Думбрайт знагла зупинився і рвучко повернувся, вся постать начальника школи ще промовляла про його готовність з гідною скромністю сприйняти похвалу. Краєм свідомості він уже починав розуміти, що в його розрахунках щось не так, але осягнути всю міру своєї поразки ще не встиг.
— Ви збожеволіли! — люто вигукнув Думбрайт. — Хто дав вам право марно витрачати кошти і час? Надумали утворити науково-дослідний інститут? Збираєтесь готувати Бойлів і Менделєєвих? Та я засиплю вас дощем з ампул, коли одного ціаністого вам стане замало! Як взагалі ви насмілились підпускати до отрут цю наволоч? Перший-ліпший з них може поцупити цілу пригорщу з того добра, що у вас стоїть на столах! Уявляєте, до чого це може призвести?
— Але вивчити їх дію…
— Вивчити, вивчити… Кожна фірма, що стане вашим постачальником, разом з ампулами зобов’язана надіслати і інструкцію, яка міститиме все, — розумієте: все! — стосовне її продукції. Спроможні ви зрештою второпати це? Теж мені — Чезаре Борджіа!
Гамір голосів перервав цю сцену: трохи віддалік з барака вибігали курсанти, і відразу ж невеличкий майданчик завирував, немов хлинув на нього стрімкий потік. В одних місцях він закручувався коловоротом, в інших розтікався спокійним плесом, щоб знову збуритися, жбурнути додолу тих, хто борюкається чи просто зчепився в запеклій бійці.
— Якого дідька знялася ця колотнеча? — запитав Думбрайт Домантовича, що саме наблизився до них.
— Вивів своїх хлопців провітритись. Очманіли біля техніки. Хай трохи почубляться. Від цього подвійна користь: удосконалюватимуть свою вправність і витратять зайвину, енергії, обмежену рамками дисципліни. З того часу, як їх позбавили відпусток до міста, вони просто шаленіють з нудоти.
Думбрайт підвів очі на Шлітсена:
— Чому вдалися до таких заходів?
— Готуємось до ряду відповідальних акцій. Треба запобігти проникненню відомостей про нашу діяльність за межі школи. Досить одного необережного слова, сказаного у нападі п’яної відвертості…
— Що ж, схвалюю.
— Може, і з Димовим слід зачекати?
— Хлопцеві треба прийти до норми після сьогоднішнього. Відправте його з якоюсь надійною людиною, ну хоча б під наглядом Домантовича.
Домантович скривився:
— Не дуже приємний попутник. Надто похмурий і неговіркий як на мене.
— Тим краще, що неговіркий. Партнершу йому доберіть самі, з тих, кого ми тримаємо для спеціальної обслуги.
— Буде виконано. Дозвольте піти перевірити, чи очуняв бідолаха після експерименту?
Менш за все хотілося Шлітсену відправляти Димова саме з Домантовичем, та відхилити його кандидатуру він не наважився. Тоді довелося б признатися у своїх підозрах, розповісти Думбрайту про загадкове мовчання агентів, засланих до Чехословаччини і Угорщини, про сумнівний успіх з засилкою агентури в Радянський Союз. Рано чи пізно про це, звичайно, доведеться доповісти, тільки не сьогодні, боронь боже прохопитися словом сьогодні! Тим більше, що всі побоювання, можливо, безпідставні.
— Підемо далі чи, може, хочете трохи перепочити?
— Я б зробив маленьку перерву і проглянув весь навчальний план.
У кабінеті Шлітсена чиїсь невидимі руки заздалегідь сервірували стіл на дві персони. Думбрайт схвально подивився на нього.
— Тільки тепер я зрозумів, що зголоднів. О, ви передбачливий господар! — кинув він, потираючи руки.
— Обідня пора, — скромно пояснив начальник школи. — І кмітливість фрау Емми, яка править у нас за господарку. Вона відразу зрозуміла, що сьогодні я приймаю особу високого рангу.
— Тоді перший тост за неї! — Думбрайт безцеремонно, не чекаючи запрошення господаря, виповнив свій келих аж по вінця, відмахнувшись від содової, яку присунув йому Шлітсен. — Нерозбавлене віскі полірує нутрощі, розгонить кров, збуджує вовчий апетит, що я вам зараз і доведу.
Апетиту Думбрайту справді не бракувало. Розмова обірвалась, деякий час у кімнаті було чути тільки брязкіт ножів і виделок. Нарешті, коли перший голод втамували, Думбрайт трохи відсунув від стола своє крісло, відкинувся на його спинку, випростав ноги і з смаком почав обрізати кінчик сигари.
— То що, кажете, Зепп нам може стати у великій пригоді? — запитав вій так, ніби розмова про Больмана припинилася щойно.
— Безумовно.
— Тоді ось що: покличте його сюди і залишіть нас наодинці хвилин на п’ятнадцять. Сам на сам, в інтимній обстановці, я спробую його промацати.
— Зараз розшукаю. Тільки попереджаю: не дуже його пригощайте. Здається, і в халепу він ускочив через те, що перепився. Досить з мене одного клопоту — з Вороном.
— Як, до речі, його справи?
— Звівся на ніщо, ледве ноги тягає. Ми відсторонили його від будь-якої роботи. Прийде, потиняється і чвалає до свого лігва.
— Я ще в Іспанії радив Нунке позбутися цього типа! Там би його зникнення не привернуло нічиєї уваги. А тепер, під боком у його колишніх англійських колег…
— Надокучатиме нам він недовго, — примирливо зауважив Шлітсен і попрямував до дверей.
Після всього з’їденого і випитого Думбрайт розімлів. Хотілося спати. Щоб прогнати дрімоту, він узяв був теку в навчальними планами, залишену начальником школи, перегорнув кілька сторінок, вихоплюючи очима з тексту то окремий рядок, то абзац, і так позіхнув, що аж зсудомило щелепи. Ні, хай йому грець, на сьогодні з нього досить! Кинута недбалою рукою тека летить на друге крісло, але не потрапляє на сидіння, а, вдарившись об його край, падає на підлогу. Папери розсипаються.
Присівши навпочіпки, Думбрайт згрібає сторінки, відсапуючись, уголос лається. Ху! Тепер можна сісти знову. На щастя, сторінки навчального плану і три його копії схоплено скріпками. На внутрішньому боці теки кілька кишень: велика, трохи менша і чотири зовсім дрібних, очевидно, для марок. Пальці механічно обмацують їх. Порожньо, всюди порожньо. Та ні, в найглибшій, у самому куточку, зібгано якийсь папірець. Думбрайт витягає його, вирівнює долонею, хоче покласти назад, і раптом рука застигає, очі з цікавістю прикипають до сторінки, що, мабуть, випала з нотатника. Почерк Шлітсена. Початку речення нема. Сторінка починається словами:
