Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Григорій втратив будь-яку орієнтацію і несподівано вийшов до того ж моста, що раніше впав йому в око. Ну, що ж, міст, то й міст! Унизу тьмяно виблискувала вода. Згори не було видно, як морщиться і здиблюється її гладінь. Та близькість моря тепер здавалася ще відчутнішою. Більш як за сто кілометрів вітер приносив його запахи, осідав на устах солонкуватим присмаком. Чортів норд-ост! Він штовхав у спину, ніби намагався змести дивака, який наважився ступити на мостовий прольот у таку негоду. Власне тіло здалося Григорію легким, мов пір’їнка, і безпорадним під натиском могутніх струменів повітря. Гончаренко прискорив ходу, та вітер гнав його і гнав, продимав наскрізь не лише одяг, а, здавалося, й саму шкіру. Коли Григорій ступив на лівий берег, усе тіло тремтіло, зуб не потрапляв на зуб.
На щастя, в кінці першого ж кварталу невідомої йому вулиці він натрапив на пивний бар.
Рвонувши двері, Григорій притулився спиною до одвірка, намагаючись віддихатися, подолати озноб. Голови присутніх повернулися в його бік. Доброзичливо-насмішкуваті, співчутливі, просто цікаві погляди.
— Гей, Еммо! Рятуй ще одного потерпілого, прибитого бурею до свого «Щасливого берега!» — гукнув кремезний парубок з такою світлою чуприною, що вона здавалася сивою, і весело підморгнув Григорію одним оком.
— Цим пійлом якраз зігрієш! — долинув голос з дальнього кутка залу.
— А чому ти гадаєш, що я мав на увазі пиво? Зігріти людину можна і в інший спосіб.
— Еммі є чим зігріти!
— А ти, виявляється, в курсі? Диви, розкажу твоїй Урсулі!
Посипалися жарти, солонуваті, сповнені двозначних натяків. Щоб відвернути від себе увагу, Григорій швидко пройшов до прилавка. Повновида і повногруда барменша важко підвелася з стільця.
— Не звертайте уваги! — сказала вона, вибачливо посміхаючись. — Вони й на думці не мають нічого лихого. Просто схотілося поплескати язиками. Та й те сказати: у всіх тепер скрута, от і радіють з нагоди трохи розважитись… А пиво сьогодні не таке вже погане. Вип’єте тут чи трохи посидите?
— Якщо знайдеться вільне місце.
— Тоді я відразу наллю два кухлі. Я сьогодні сама, а ноги в мене… — Вона не доказала, побачивши, що двоє літніх чоловіків у робочому одягу прямують до неї, на ходу відраховуючи гроші.
— Одержуй, Еммо! Ну, як твій?
— Знову найшло: лежить, увесь труситься… раптом зойкне і починає розгрібати постіль.
— Ввижається, що в завалі. Знову згадав той страшний донь, коли їх засипало. Ти б влаштувала Готліба в лікарню…
— Щоб його запроторили до божевільні? — скипіла барменша. — Він же при повному розумі! Півроку нічого не було. Якби не діжка, що гепнулась тоді з гуркотом біля ніг… А перед цим виснажив грип…
— То відправ його кудись у тихий закуток, де він міг би відпочити, підхарчуватися. У нього, кажуть, десь недалечко брат?
— У Хазенмоорі Крістіанів батько, — кинула жінка білоголовому.
— То попроси небожа…
Григорій далі не дослухався, — забравши свої кухлі, попрямував до столика, щойно звільненого Емминими співрозмовниками. Від пива тіло враз почало зігріватися. Певно, дався взнаки і келих вина, випитий у Лестера. Що ж, вечеря з ним дала більше, ніж можна було сподіватися. Здобуто ще один доказ того, як підступно збираються порушити Потсдамську угоду колишні наші союзники. Та й Зеллер знатиме, як розшукати страхополоха-запроданця, зуміє вчасно поінформувати гамбурзьких комуністів про нову змову монополістів, спрямовану на підготовку війни. Повернувшись думками в Берлін, Григорій не міг уже відрішитись од своїх повсякденних турбот. На відстані все здавалося ще складнішим: як-не-як, а на місці одразу можна зорієнтуватися, знайти вихід з становища. Ні, не вчасно, зовсім не вчасно-вирядив його Думбрайт у Гамбург. І друге — чому він не поїхав сам, як збирався? З Нунке простіше, той просто скористався з нагоди передати дружині листа, а дітям подарунки. Слід було б і це доручення виконати сьогодні. Тоді б завтра можна було виїхати поїздом, що відходить удень, а не ввечері.
Втім, якщо сьогодні подзвонити й попросити дозволу прийти завтра вранці…
Парубок, якого фрау Емма назвала Крістіаном, уриває і його роздуми. Він іде до проходу, весело гукаючи до компанії біля сусіднього з Григорієм столика:
— «Чого ви тут шепочетесь, га? Які це у вас завелися таємниці? Забралися казна-куди і голосу не подадуть!
— На коли ми домовлялись, га? На коли? — сердито озвався чорнявий молодик, чимось схожий на свого білявого товариша.
— Так затримав же Блейберг, сам бачив.
— Чого він до тебе в’язне?
— Сподівався на гостинець від батька. Мовляв, без мене він не знайшов би такого покупця, стояв би ваш старий будинок пусткою.
— Овва, коли це було! Я ще жив у Хазенмоорі, коли поруч з нами оселився той тип. Він і досі такий дивний?
— Слухайте, хлопці, що я вам скажу! — Крістіан присунувся ближче до стола і заговорив притишеним голосом. — Вся його історія — то суцільна брехня, він не той, за кого себе видає. Батрак! Добрий мені батрак, який за обшарпану халупу платить такі грубі гроші. Батько ж не хотів продавати, збирався розібрати будинок, використати ліс на розширення хліва і стайні, а він усе накидав і накидав. Йому конче треба було десь осісти! — Рука парубка лягла впоперек горла.
— Не бачу нічого дивного, — втрутився третій з присутніх за столом. — Усі біженці насамперед дбали про дах над головою і клапоть землі під город. Ти, Крісті, завжди щось вигадаєш…
— А ти послухай, ти краще послухай. Як поводять себе інші в його становищі? З усіх сил прагнуть зав’язати добросусідські взаємини з людьми, які живуть поруч, з рання й до смерку гнуть спину над грядками, щоб мати на перший час картоплю, брукву, різне там зілля. А цей і в очі нікому не дивиться, хіба що хитне головою. У землі для годиться подлубається, подлубається, та й кине лопату просто на грядці — хай іржавіє. Сам же замикається в хатині — і нічичирк. Сидить самотою, мов вовк у темній хащі. І потім…
— А може, людині після загибелі сім’ї, оселі і жити несила, — не досить впевнено заперечив чорнявий.
— Тоді б він не набивав так свого черева, от що! Та не абичим, а такими наїдками, саму назву яких ми вже забули.
— Звідки це відомо? Ти що, заглядав йому в горщики?
— Твоя ж мати, моя тітка, підгледіла. Та й інші бачили, як він купував продукти на чорному ринку. І не якусь там бляшанку згущеного молока, а все найпоживніше, найсмачніше. Платить, скільки заправлять, аби доверху набити свій рюкзак.
— Коли маєш гроші, чому не поласувати, — примирливо кинув третій співрозмовник. — Я б, хлопці, оце з’їв повнісіньку сковорідку пряженої яєчні… знаєте, з салом, щоб аж шкварчало. А потім пивка… Ух, смакота! Аж слина набігла! На твоєму місці я б уже до нього підкотився, поласував би.
— Не клей дурня! — гримнув чорнявий і повернувся обличчям до свого брата в перших. — Крісті, що ж ти думаєш?
— Ганс Брукнер — фальшиве ім’я, ним прикривається хтось інший. Особа, якій є чого ховатись. Може, засуджений до страти карний злочинець, а може…
— Ну? Чого ж мовчиш?
— Можливо, хтось з гітлерівської верхівки. Не всі вони сіли на лаву підсудних, не всім пощастило втекти.
— Дядько перед оформленням купчої бачив його документи.
— От утнув! Та коли він з їхньої чорної зграї, йому б виготували який завгодно. Або скористалися з справжнього, прибравши його власника. Якийсь бідолаха Ганс Брукнер, сільськогосподарський робітник з Саксонії, безумовно, існував. Я кажу: існував, а не існує, зрозуміло? Навіщо марудити собі голову, коли є готова біографія малопомітної людини, яка через свою звичайність і придатна для таких от випадків? Кому спаде на думку шукати когось з гітлерівської кліки під личиною батрака?
— Та він же пикою не вийшов, цей Брукнер! Згадай-но його обличчя. Все підборіддя пішло в кадик…
— Не всі народжуються красенями. Натягни на Брукнера генеральський мундир — і грубість рис у твоїй уяві одразу ж перетвориться на вольову зібраність чи щось подібне. При цьому зваж: людина, яка ховається, щомиті мусить дбати про вираз свого обличчя, і це відвертає її увагу від іншого. Тільки дуже добрий актор може цілком опанувати всім своїм тілом.
