Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— Кожна найменша деталь, що передувала злочину, може стати ключем до викриття вбивці чи вбивць. Не опинились же ці двоє, вийшовши з пивної, поза часом і простором!.. Куди вони рушили, де розпрощалися, котра була година? Якщо вони помітили щось підозріле, то що саме збудило їх підозру? Що спонукало жінку прийти того вечора до Лютца? Було це збігом обставин чи хтось наштовхнув її на таку думку? Може, навіть примусив виманити його з дому… Відверта відповідь на кожне подібне запитання могла б допомогти слідству, але жінка та затято мовчить. Дивна мовчанка, незрозуміла бездушність, жорстока наруга з пам’яті загиблого… Якщо вона прагнула усунути його з свого життя…
— Ні! Ви… ви не маєте права так думати… Ви не знаєте… — Рука жінки підвелася, немов Берта хотіла захиститися від болючого удару, і відразу безсило впала на коліна. В недовершеності цього жесту позначалась повна душевна знемога. — Засуджувати іншого завжди легко! А може, ця жінка карається… кожної днини й години карається. І лише особливі обставини… становище, яке вона посідає в суспільстві, не вона особисто, а хтось з її близьких… Мертвого однаково не підняти, а для живих…
— Жива душа теж стає мертвою, коли знехтує голосом совісті.
— Не хотіла б я бути тією жінкою і мати вас за суддю! — Берта силувано посміхнулася. — Втім, може, ви й маєте рацію, може, краще було б… — Закінчити речення їй завадив стукіт у двері. Тієї ж миті вони трохи прочинилися і в щілину просунулася хлопчача голова.
— Мамо, бабуня питає, куди подавати каву: до кабінету чи в їдальню?
— Що за манери, Ганс! Будь ласка, зайди і привітайся з гером Шульцем!
Хлопець неохоче переступив поріг і, затинаючись, почав виправдуватись:
— Бабуня мене квапила, і я хотів… я поспішав якнайшвидше їй сказати…
— А тому й забув про звичайну чемність?
Ганс кинув на гостя благальний погляд, і враз його обличчя спаленіло, ніби шугнуло по ньому полум’я. Воно сягнуло аж до білявого чубчика, здавалося, він ось-ось спалахне, мов солома.
? Я… я ненавмисне… Просто дуже поспішав і тому… Прошу мені пробачити, — прошепотів він, похнюпившись.
— О, пусте! У твої роки я теж завжди кудись квапився і часом це призводило до маленьких непорозумінь між мною і батьками. Та у маленьких прикростей і короткий час життя. В пам’яті залишаються не вони, а солодкі хвилини примирення, коли особливо гостро відчуваєш тепло рідної домівки, єдиного надійного пристановища, де тебе люблять і розуміють. А тепер… Фрау Берта, ви дозволите? — Григорій вказав очима на згортки з подарунками.
— Залишимо це на потім… Ганс, можеш іти! Скажеш бабуні, хай збирає на стіл у їдальні. Ми зараз прийдемо.
Коли хлопчик вийшов, Берта насмішкувато зауважила!
— Все, сказане Гансу, очевидно, адресувалося передусім, мені?
— Боронь боже! Я ніколи на таке не наважився б. Як і більшість підлітків його віку, хлопчик надто вразливий, і мені хотілося його розраяти. Тільки й усього.
— До одних ви непримиренні, до інших — надто поблажливі.
Фрау Берта збиралася поновити перервану розмову, та Григорій рішуче підвівся.
— На жаль, я мушу йти, інакше мені не виїхати сьогодні з Гамбурга. Сподіваюсь, ми незабаром побачимось у Берліні й закінчимо нашу суперечку цілковитим порозумінням. Адже ви недовго гостюватимете у батьків?
— Ви ж самі щойно визначили рідну домівку як єдине в світі надійне пристановище. Ні, я поки не думаю про від’їзд.
— Вашого чоловіка це, певно, засмутить. Тим більше, що останнім часом він почуває себе не зовсім добре: змарнів, став дражливим. У таких випадках присутність близької людини…
— Вам не здається, гер Шульц, що ви перебільшуєте свої повноваження? — недобра посмішка промайнула на устах Берти і відразу згасла, немов її пригасив крижаний блиск очей, зведених на Григорія. — Ви щойно передали мені листа, я його прочитала. В ньому вичерпно сказано все.
? Даруйте, ви маєте рацію. На своє виправдання скажу одне: ваше запитання про справу Лютца, кинуте побіжно, з звичайної цікавості, вивело мене з рівноваги.
— Лютц? Не розумію… При чому тут Лютц?
Не відповівши, Григорій прочинив двері кабінету і трохи відсторонився, щоб пропустити Берту вперед. Та вона раптом зупинилась, чекаючи відповіді на своє запитання.
— Я товаришував з Карлом. Повернувшись на батьківщину, спробував його розшукати. Лише спробував, бо діяв без потрібної наполегливості. А час спливав, якісь мерзотники вже мастили свої пістолети. І нікому було його застерегти. Він був надто довірливою і простодушною людиною, тому й потрапив у пастку.
— Застерегти? Проти кого? Анонім — незримий ворог… рука, яку неможливо вхопити, бо не знаєш, звідки вона простягнеться!
Берта говорила і говорила в гарячковому пориві, наче слова Григорія про його взаємини з Лютцом зняли з неї заборону мовчання.
— Берто, запрошуй гостя до столу! — покликала з глибини їдальні фрау Гедлер.
— О, так, так, прошу вас, гер Шульц! — поспішно, навіть з деякою запобігливістю підхопила запросини матері Берта.
Григорію довелося затриматись ще на кілька хвилин, щоб відрекомендуватися господарці дому, подякувати за гостинність і висловити жаль, що це може скористатися з нагоди бодай півгодини побути в такому приємному товаристві.
Господу Гедлерів він залишив з почуттям полегшення і водночас невиразного невдоволення самим собою. Може, слід було взагалі уникнути розмови про Лютца? Фрау Нунке подалася сюди, гнана страхом, хай хоч цим спокутує свою провину перед Карлом! Бо невідомість — то найгірший з катів…
Хлоп’яча постать, що несподівано виринула з-за брами, перервала ці роздуми.
— Ганс? Мабуть, чекаєш дідуся?
— Ні, гер Шульц, вас. Я гадав…
? Хочеш щось переказати батькові?
Хлопчик знову весь спаленів, як тоді, в кімнаті.
— Я хотів пробачитись, що назвався чужим ім’ям, і пояснити…
— Стривай, стривай, я щось нічого не розумію. Про яке ім’я йдеться?
— Віллі Шуббе, пам’ятаєте? В округлених світлих очах хлопчика застигло напружене чекання. Григорій навіть зніяковів, не можучи нічого збагнути.
— Так, так, ніби починаю пригадувати…
— Ви тоді ще підвезли мене в машині…
— Ти їхав у Каров? — швидко спитав Гончаренко і відчув, як серце його починає тоскно скніти.
— Атож, ви ще поцікавились, чи вистачить у мене на квиток.
— Ну й вигляд же був у тебе! Недурно я не признав… Знайшов свого друга?
— Знайшов… у той же день знайшов, — притишивши голос, сказав Ганс, і на його очі набігли сльози.
— Ти можеш мені сказати його ім’я? — так само півголосом запитав Григорій.
— Його звали Карлом. Карл Лютц, Карл Лютц… — двічі повторив Ганс, ніби вслухаючись у звучання своїх слів. Він нічого більше не додав, стояв похнюплений, маленька людина, що вже спізналася з підступом незбагненного для неї світу.
— Якби ж я тоді знав… Якби я знав… Якби мені спало на думку!
У світлих очах хлопчика блиснув подив.
— Бачиш, у чому річ, я довго розшукував його, ми з ним колись товаришували, і я весь час розшукував…
Побачивши свого пасажира, шофер таксі розвернув машину і спинив її край тротуару, навпроти брами.
— Можна я поїду з вами? — благально запитав Ганс.
— У твоєї матері сьогодні важкий день, побудь з нею! Та й зараз я не зможу говорити з тобою. Ти не ображаєшся?
Ганс заперечливо похитав головою.
— Я не образився, але мені сумно. Я нічого не збагну, а порадитись нема з ким. Мені здалося…
Григорій на мить пригорнув хлопчика.
— Ми скоро побачимось у Берліні. А зараз мушу їхати, незабаром мій поїзд. Прощавай!
— До побачення! Я умовлю маму повернутися додому.
Машина рушила. Серце Григорія стиснулось. Ось він стоїть і дивиться йому вслід, син його запеклого ворога. Маленька істота, що вже спізналась із злом і підступністю дорослих. Треба захистити цього хлопчика. Для того й живе Григорій, щоб зробити світ справедливішим і кращим.
Знайомий шлях завжди здається коротшим, ніж незнайомий, проте цього разу він не слався гладко під колеса. Рух на шосе пожвавився, довелося поступатися дорогою валкам вантажних машин, пропускати вперед чепуристі швидкохідні «ролс-ройси» і «остіни». Шофер таксі злостився, лаявся, кидав услід їм ущипливі репліки. Особливо його дратували офіцерські чини. Коли перед закритим світлофором з ними зрівнявся довгий лискучий «ролс-ройс» і зупинився поруч, він кинув визивний погляд у бік морського капітана, який сидів поряд з шофером, і з незалежним виглядом почав насвистувати якийсь знайомий мотив. «Варта на Рейні», — пригадав Григорій. Певно, зрозумів кинутий йому виклик і англієць. Не повертаючи голови, не удостоївши зухвальця навіть поглядом, він опустив бокове скло і недбалим, але метким жестом жбурнув недокурок своєї сигарети просто у вікно сусідньої машини, немов в урну для сміття. Водій таксі вибухнув лютою лайкою, шарпнувся на місці, та чорний лак багажника «ролс-ройса» вже вилискував далеко попереду.
