Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— Не те слово, Фред! Не стривожити, а розлютити… Не по собі дерево замахнувся зрубати!
— Коли людина дурна, кажуть, це всерйоз і надовго. І не варта вона навіть розмови двох розумних людей. Особливо за такої ситуації, як у нас тепер. Дозволите до вечора попрощатися? Я зголоднів, перемерз, не виспався.
— Гаразд, ідіть! Я вам надвечір подзвоню.
Відімкнувши двері своєї маленької квартири, Григорій, як завжди, зупинився біля порога, пильно вдивляючись у непомітні для стороннього ока позначки, що їх він полишав, ідучи з дому. Купки попелу, збитого з сигарети близько дверей, не було, її розтолочила чиясь нога, переступивши поріг. Надто гострими стриміли кутики подушки на ліжку. У піжами, здавалося б, недбало кинутої на спинку стільця, одна з пілок була підгорнута не так, як припасував Григорій.
У шухлядах письмового стола, — а він, звичайно, найбільше цікавив таємничого відвідувача! — на перший погляд, панував лад. Проте і його порушували дрібні прикмети, відомі лише власнику паперів.
Все зрозуміло: вперше за весь час в квартирі зроблено обшук!
Що ж до цього спричинилося? Хто наказав шпикові обстежити господу Фреда Шульца?
Сьогоднішня розмова з Думбрайтом не дає підстав думати, що то він. Навпаки, з неї можна зробити висновок про всезростаючу довіру боса до Шульца. Тоді Нунке? З якої причини? Досі ніщо не порушувало їх злагоди, перед від’їздом вони попрощалися по-приятельському тепло. Отже, якісь підозри могли виникнути у Нунке лише в останні дні, коли Григорія не було в Берліні.
У кімнаті холоднеча, клякнуть ноги. Доведеться все-таки затопити, помитися, перевдягнутись. Нумо! Таж не сиди сидьма, не розкисай! З обшуком вони явно впіймали облизня, бо нічого компрометуючого, анічогісінько знайти не могли. Ну, а причини, їх теж можна встановити, уважно проаналізувавши кожен свій крок.
Григорій походжає коло пічки в тісній комірчині, що править йому за туалетну, стає під душ, з силою розтирає тіло жорсткою рукавичкою. Благословенна вода! І та, холодна, що тугими струменями б’є по спині, стегнах, животу, і та, що закипіла в маленькому чайнику, — ач, як весело і задиристо виспівує сюрчок у носику.
За кілька хвилин чисто вимитий, у свіжій піжамі, з стаканом міцного чаю в руці Григорій сидить, зручно вмостившись у кріслі, навпроти своєї чудо-печі. Тепер можна й помізкувати…
Щовечора, перед тим, як укластися спати, Григорій піддавав прискіпливому аналізу весь прожитий день, незалежно від того, сталося сьогодні щось значне чи ні. Тепер йому треба було проаналізувати кожен свій крок на значно більшому відтинку часу. Без певної системи зробити це було б важко, майже неможливо. Та Григорій, пускаючись у мандри в минуле, визначив головні річища, по яких мусять текти спогади. Що в його діях найвразливіше? Зв’язок з Домантовичем? Марія і її аптека? Зеллер? Діяльність в «Родинному вогнищі», кілька зустрічей з Горенком? Сніданки з Вороновим?
Спогади пливуть не збочуючись, по кожному річищу окремо.
Домантович? Усі зустрічі з ним, від першої до останньої, постають у пам’яті з усіма подробицями. Найменше порушення правил конспірації могло для Григорія і Михайла стати фатальним, і обидва не дозволяли собі таких порушень навіть у дрібницях, виходячи на зв’язок, пильно все зважували, десятки разів вивіряли. Те, що останнім часом зв’язок з Домантовичем обірвався, не наслідок його промаху. Збагнувши, що з школи почала просочуватись інформація, начальство взяло під підозру насамперед колишніх радянських громадян. Та підозра — ще не доказ, а один з логічних висновків, який потребує або підтвердження фактами, або спростування. А фактів, що викривали б Домантовича, якраз не може бути, бо свої повідомлення він давно передає лише через Григорія, так би мовити, з рук у руки. Ні, тут нема чого непокоїтись…
Марія? Прилюдно Григорій зустрічався з нею тільки один раз: у ресторані, перед викраденням Больмана. Нічого неприродного в тому, що він запросив її на танець, не було, в ресторанах то звичайна річ. Могла б викликати тривогу зустріч на вулиці, поблизу поштамту. Але тоді він особливо пильно перевірив, чи за ними, бува, ніхто не стежить, бо його насторожив переляк Марії, коли вона побачила свого колишнього чоловіка. Всі інші їхні побачення відбувалися в кімнаті над аптекою, за власну обережність при цьому він може поручитись. Марії не доводилось навіть виходити з приміщення. Часом йому хотілося посидіти довше. Її безмежна довіра до нього, мужня самотність, жіночність породжували в серці щемку ніжність. Він ні разу нічим себе не виказав, бо не мав права ускладнювати свого і її життя. І ось сьогодні Зеллер розповів про Маріїн від’їзд і клопоти, що йому передували. Бідолашна, скільки всього на неї навалилося! Відвідування моргу, свідчення в поліції, поховання нещасної Клари, формальності, що надавали Себастьяну Ленау юридичне право на власний розсуд розпоряджатися майном фрау Марії Кеніг під час її відсутності, лікарські посвідки для себе, в яких ішлося про потребу серйозного лікування і тривалого відпочинку з огляду на тяжкий розлад нервової системи. Ці посвідки захистили її від повторних викликів у поліцію, дали можливість уникнути зустрічей з фоторепортерами і, зрештою, спокійно виїхати. Куди? Скоріше за все додому. Про це він зможе дізнатися тільки від полковника Горенка.
З Горенком йому треба побачитись у найближчі дні. Як тільки з’ясуються причини обшуку, надійдуть відомості про Ганса Брукнера. Але Григорій має заздалегідь попередити полковника про потребу особистого побачення. Уже сьогодні відправити на ім’я Франца Хердера листівку з зовсім невинним текстом, приміром, таким: «Любий дядечко Франц! За тиждень я, мабуть, закінчу ремонт свого моторолера, якщо спроможусь дістати деякі дрібні деталі. Спасибі за п’ятдесят марок, що їх ти мені в минулому місяці надіслав, тільки вони не пішли нам на користь, батько того ж вечора їх пропив, бо підгледів, куди мама сховала. Більш нічого не присилай, краще влаштуй, щоб ми з тобою неодмінно побачились. Твій небіж Томас».
Існує благенький моторолер, що перебуває в стані перманентного ремонту, існує племінник Томас, над яким збиткується п’яничка-батько, брат Франца. Отже, листування між близькими родичами не привертає нічиєї уваги. Кому спаде на думку виривати з контексту лише перше і передостаннє речення? Хіба що полковникові Горенку, до якого ці листівки потім потрапляють. В даному разі він зрозуміє: Григорію треба дещо уточнити і за тиждень доповісти, причому не через зв’язкових, а в особистій розмові.
Зустрінуться вони, як звичайно, на одній з приватних квартир, усі підходи до якої пильно охороняються. В цьому Григорій може цілком покластися па досвід полковника, його передбачливість. Такої ж максимальної обережності Горенко вимагає від усіх, з ким йому доводиться працювати. Разом з Григорієм вони розробили кілька спеціальних маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор. Вони пролягають через будинки з подвійними ходами-виходами, через подвір’я з потайними лазами, через наскрізні проходи з вулиці на вулицю… Лінія «полковник Горенко — капітан Гончаренко», безумовно, чиста. А от чи так з Гельмутом Зеллером? З його місією в «Родинному вогнищі»?
Телефонний дзвінок примушує підвестися. Голос Нунке. «Як ви себе почуваєте, Фред?» Григорій не поспішає відповісти, зважуючи, як йому триматись. Потім голосно позіхає і ліниво каже: «А-а, це ви… Моє шанування!» Нунке перепрошує, що, очевидно, його збудив, і відразу заводить розмову про події в школі. Григорій жвавішає: «Так… так… Думбрайт розповідав. Як мені це подобається? Мабуть, так, як і вам. Тим більше…» Осяяний раптовою думкою, він уриває мову. «Ну, ну!» — квапить Нунке. «Тим більше, що я стопроцентний йолоп! — випалює Григорій. — Так, так, цілковитий кретин!» — «Тобто?» — не розуміє Нунке. «Я ж кілька разів здибувався з ним в кав’ярні, де часом снідаю, розмовляв і нічогісінько не второпав!» — «Он як?» — в голосі начальника берлінського філіалу так званої організації Гелена вчувається напруження. «Розумієте, деякі його висловлювання на адресу Думбрайта, Шлітсена, частково на вашу, були, м’яко кажучи, не зовсім доброзичливі. Та я пояснив це собі тим, що бідолаха злоститься на весь світ через свою хворобу. Надто нещасний вигляд він мав. Знаєте, як у Едгара По: «І сидить він, лиховісний, ворон чорний, ворон злісний…» З трубки долинув не зовсім щирий сміх: «У вас палка уява, Фред, а наша робота вимагає аналітичного мислення, а не поетичного сприйняття дійсності. Втім, про все це потім… Коли ми побачимось? Може, ввечері?»
