Північна Одіссея - Лондон Джек (читать лучшие читаемые книги txt) 📗
Я досяг успіху. Два тижні я його не бачив. І більше ніколи не побачу. Нарешті я повернув собі врівноваженість розуму, так необхідну для філософського мислення! Сьогодні я написав аж цілий розділ.
Це дуже нудно й набридливо — сидіти в кріслі. Минають тижні, приходять і йдуть у небуття місяці, змінюються пори року, один за одним звільняються і наймаються слуги, а я — залишаюся. Один я залишаюся. Дивним життям я живу, але принаймні я маю спокій.
Він більше не приходить. Немає вічності форм. Я це довів. Ось уже два роки провів я в цьому кріслі й жодного разу його не бачив. Так, мені довелося пережити період суворих випробувань. Але тепер мені ясно, що начебто бачене мною виявилося усього-на-всього галюцинацією. І завжди було. Але крісла я не покидаю. Бо я боюся вставати з крісла.
ВОЛОЦЮГА І ФЕЯ
Він лежав на спині. І спав так міцно, що його не могли розбудити крики погоничів і тупіт копит, що долітали з мосту. Завантажені виноградом, фургон за фургоном перекочувалися через місток і прямували долиною до виноробні, і переїзд кожного фургона лунав як вибух звуку та сум'яття в лінивій полуденній тиші.
Але чоловіка це аж ніяк не тривожило. Його голова зісковзнула зі складеної газети, і в кошлате занедбане волосся, що розсипалося по сухій траві, набилися реп'яхи та лисохвости. Чоловік являв собою не надто приємне видовище. Рот його розкрився, оголивши діру у верхньому ряді, де бракувало кількох вибитих зубів. Дихав він уривчасто і хрипко, час від часу буркочучи й болісно стогнучи уві сні. Спав чоловік дуже неспокійно: сукав руками, різко й конвульсивно сіпався і часто крутив сюди-туди головою по сухій траві. Здавалося, що цей неспокій частково спричинявся якимось внутрішнім дискомфортом, а частково — сонцем, яке світило прямо йому в обличчя, і мухами, що дзижчали, повзаючи у нього по щоках і повіках і час від часу перелітаючи з місця на місце. Повзати їм було більше ніде, бо решту обличчя вкривала кошлата борода — з легкою сивиною, але дуже брудна й вилиняла на сонці.
На вилицях чоловіка видно було плями дрібних червоних прожилок із застиглою кров'ю — сліди вчорашньої пиятики, після якої він, вочевидь, і відсипався. Саме цим і пояснювалася присутність великої кількості мух біля його рота, бо з нього сильно тхнуло перегаром. Чоловік був кремезний, широкошиїй та широкоплечий, з жилястими руками й деформованими важкою роботою пальцями. Але ця деформація не була спричинена якоюсь недавно виконуваною роботою, а мозолі, що проглядали крізь бруд на долоні незграбно вивернутої уві сні руки, були явно давнього походження. Час від часу ця рука спазматично стискалася в міцний кулак — великий, кістлявий і загрозливий.
Чоловік лежав у сухій траві на галявинці, що спускалася до обрамленого деревами берега струмка. По обидва боки галявини тягнувся паркан старого типу: з горизонтальними палями, закріпленими на хрестоподібних опорах. Але той паркан було ледь видно, бо він густо заріс кущами ожини, низькорослими дубками та молодими полуничними деревами. Поодаль у паркані виднілася хвіртка, що вела до затишного приземкуватого будиночка в каліфорнійсько-іспанському стилі. Здавалося, що цей будиночок природно виростав із навколишнього ландшафту, невід'ємною частиною якого він був. Ця приємна на вигляд, скромна й охайна споруда, від якої віяло миром та комфортом, зі спокійною впевненістю промовляла про того, хто знав, шукав і знайшов.
Крізь ворота на галявинку випурхнула чепурненька граціозна дівчинка. Вона наче зійшла з ілюстрації, на якій було спеціально зображено, якою саме має бути чепурненька граціозна дівчинка. Було їй років вісім; може, трохи менше, а може — трохи більше. Її вузенька талія й тоненькі ніжки в чорних панчішках свідчили про крихкість і тендітність, але то була лише крихкість і тендітність форми. У її чистому й здоровому кольорі обличчя та швидких легких кроках не було і натяку на анемічність. То була маленька пречудова білявочка з легким, як павутиння, золотистим волоссячком і блакитними очима під ледь ефемерною вуаллю довгих вій. На її обличчі сяяв милий і щасливий вираз; і не залишалося жодного сумніву, що створіння з таким обличчям могло мешкати лише в цьому будиночку і ніде більше.
В руках у дівчинки була дитяча парасолька, яку вона, шукаючи дикі маки, обережно намагалася не порвати об шпичаки кущів ожини та гілки низькорослих дерев. То були пізні маки вже третього покоління, які не могли подолати спокуси і відгукнулися на поклик теплого жовтневого сонця.
Назбиравши маків уздовж одного паркану, дівчинка обернулася, щоб піти до паркану протилежного. І натрапила посеред галявини на волоцюгу. Її здивування було звичайнісіньким здивуванням, без будь-якого страху. Вона просто стояла і довго з цікавістю дивилася на відштовхуюче видовище, і вже було збиралася повернутися, як сплячий неспокійно завовтузився і викинув руку на сухі бур'яни. Дівчинка помітила сонце, що било в очі незнайомцю, помітила надокучливих мух; її обличчя стало турботливим та серйозним, і вона на мить замислилася. Потім підійшла навшпиньки до сплячого, прикрила парасолькою його лице від сонця й відігнала мух. Невдовзі вона, для зручності, всілася біля незнайомця.
Минула година, впродовж якої дівчинка час від часу брала парасольку з однієї стомленої руки в другу. Спочатку сплячий неспокійно вовтузився, але коли від нього відігнали мух і прикрили обличчя від сонця, дихання його стало рівнішим, а його неспокійні рухи припинилися. Однак кілька разів він по-справжньому налякав її. Першого разу вийшло найстрашніше — коли волоцюга різко і несподівано забелькотів. «О Боже! Не треба так сильно!!!» — пролунало звідкись із глибин його сну. Парасолька стрепенулася, але дівчинка взяла себе в руки і продовжила своє добровільне чергування.
Другого разу спокій порушило скреготання зубів — наче від нестерпного болю. Тручись один об одного, зуби заскреготали так страшно, що здавалося, наче вони ось-ось потрощаться на шматки. Трохи згодом незнайомець раптово заціпенів і витягнувся. Кулаки стиснулися, а сонне обличчя напружилося й заклякло з виразом нездоланної рішимості. Від потрясіння, викликаного сновидінням, повіки тремтіли і здавалося — ось-ось розплющаться, але — не розплющилися. Натомість вуста промимрили: «Ні, ні! Ще раз ні. Я нікого не видам». Губи завмерли, а потім знову заворушилися: «Наглядачу, ви можете мене зв'язати і порізати на шматки. Усе, чого ви від мене зможете добитися, — це моєї крові. І ніхто з вас у цій дірі більше нічого з мене не витягне».
Після цієї вибухової тиради чоловік поринув у спокійний сон, а маленька дівчинка і далі тримала свою парасольку, з величезним подивом дивлячись на неохайну смердючу істоту, намагаючись якось узгодити її з тією маленькою частиною життя, яку вона вже знала. До її вух долітали крики погоничів, тупотіння копит на містку та жалісне скрипіння важко навантажених фургонів. Був безвітряний спекотний день каліфорнійського бабиного літа. У блакитних небесах пливли легенькі руна хмаринок, але на заході обриси темної хмари вже погрожували дощем. Неподалік ліниво прогуділа бджола. З дальніх кущів долинали крики перепелиці, і з полів чулися співи жайвора. А в невіданні всього цього спав Рос Шенклін — волоцюга та ізгой, колишній в'язень номер 4379, чоловік злий та незламний, який чинив непокору всім тюремним наглядачам і пережив усі їхні жорстокості.
Народженому в Техасі в родині першопрохідців, людей суворих та впертих, йому не поталанило в житті. У віці сімнадцяти років його затримали за крадіжку коней. І визнали винним у крадіжці коней, яких він не крав, і засудили до чотирнадцяти років ув'язнення. Це — жорстокий вирок за будь-яких обставин, а в його випадку він був особливо жорстоким, бо Рос не був рецидивістом і під суд потрапив уперше. Люди, що вважали його винним, гадали, що два роки тюрми будуть цілком адекватним покаранням для молодого хлопця, але окружний прокурор, якому платили за кількість забезпечених ним обвинувальних вироків, висунув проти нього сім звинувачень і отримав сім премій. Звідки випливало, що окружний прокурор оцінив дванадцять років життя Роса Шенкліна всього в кілька доларів.
