Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗

Стук у двері ставав дедалі настирливішим.

ПОДОРОЖІ

Дмитро Шпаро, Олександр Шумилов

СКАРБ ЕДУАРДА ТОЛЛЯ

1. “Раз ступити ногою — і вмерти!”

Бувають події, бувають дні, які визначають життя людини. Таким днем для Едуарда Васильовича Толля стало 13 серпня 1886 року, коли він побачив Землю Санникова.

“Горизонт зозсім ясний. Незабаром після того, як ми знялися з гирла річки Могур-Урях, у північно-східному напрямку 14–18° виразно побачили контури чотирьох столових гір, які на сході з’єдналися з низовинною землею. Таким чином, повідомлення Санникова цілком підтвердилося. Ми маємо право, отже, нанести у відповідному місці на карту пунктирну лінію і написати на ній: “Земля Санникова”.

Земля-привид, земля, про існування якої досі сперечаються вчені.

Вперше її побачив з північного берега острова Котельний на самому початку XIX століття якутський промисловець Яків Санников. Бачив цю землю і Матвій Матвійович Геденштром, посланий у 1809–1810 роках для складання карти Новосибірських островів. 1811 року на карті з’явилися перші контури невідомих земель.

Ми говоримо завжди в однині: Земля Санникова. Але Санников бачив щонайменше три землі. Дві з них нанесені на карти Гедекштрома.

Перша — в самому кутку карти, ка північний захід від острова Котельний. “Земля, яку побачив Санников”, — підписує педантичний Геденштром.

Друга простяглася по паралелі вздовж північного берега острова Фаддеєвський. Позначено не тільки пунктир берегової лінії, а й кілька гір, які стоять окремо одна від одної.

А ось третю Землю Санникова Матвій Матвійович не наніс на карту. Санников угледів її на північний схід острова Новий Сибір. Бачив землю і сам Геденштром, причому навіть зробив спробу досягти її.

“Дорога була надзвичайно важкою, — згадував він пізніше, — проте всі незгоди забулися, коли бачена до того синява виявилась (у підзорну трубу) білим яром, поораним, як здавалося, безліччю струмків… На превеликий жаль усіх, наступного дня на нас чекало розчарування. Уявна земля перетворилася на пасмо височенних крижаних громад 15 і більше сажнів заввишки, які стояли за 2 чи 3 версти одна від одної. Звіддалік, звичайно, вони здавалися нам суцільним берегом. Дивовижна сила потрібна, щоб здійняти на таку височінь величезні крижини, з яких ці громади були складені, і видовище те було одним з найвеличніших у природі, хоча водночас воно було для мене найсумнішим…”

1820 року російський уряд спорядив на пошуки “земель, бачених Санниковим”, експедицію під керівництвом флотського офіцера лейтенанта Петра Федоровича Анжу.

“Вельми бажано розв’язати сей предмет з точністю, — писав сибірський губернатор Сперанський, — в тому лише й можуть полягати нові відкриття в тій частині Льодовитого моря, яка розкинулася перед вами, а тому й належить не залишати свого починання без крайніх і нездоланних перешкод”.

Анжу доклав багато зусиль, щоб виконати поставлене завдання.

На собачій упряжці він пройшов близько 70 верст на північний захід від острова Котельний — в напрямку першої Землі Санникова. Горизонт закривала хмара туману, яка трималася, очевидно, над ополонкою. Проте 7 квітня 1821 року у щоденнику сказано: “Обрій зовсім очистився, але сподіваної землі не було видно”.

Потім Анжу вирушив до третьої Землі Санникова. Мандрівники подолали 25 верст, але “близькість талого моря, втома собак, незначна кількість кормів… які залишалися… і тороси, що були попереду” — все це змусило їх повернути назад.

Наступного року Петро Федорович Анжу зробив спробу досягти другої Землі Санникова. Тут йому на перешкоді стала велика ополонка.

Він усе-таки відкрив невеличкий острівець, названий островом Фігуріна — на честь лікаря експедиції Олексія Євдокимовича Фігуріна. Але це було не те, що шукала експедиція.

Зрештою, Анжу не заперечував повністю існування земель Санникова. “Можливо, — міркував він, — що пісок, який відділяє Котельний острів від Фаддеєвського, простягся далеко на північ і потім, повернувши на захід, залишив мілину… можливо, що тут і є земля, яка через свою низовинність була недоступною для нашого зору”. Більше того, принаймні двічі Петро Федорович був певен, що бачить землю. Наприклад, з мису Бережних — північно-західного краю острова Фаддеевський — він і його супутники чітко розрізняли “синяву, точнісінько таку, як бачена віддалена земля; в тому ж напрямку пролягали й оленячі сліди”. Проте на карти, які були складені, Анжу не наніс жодної Землі Санникова. Карта повинна бути точною і цілком достовірною!

Поступово в географічній літературі утвердилося переконання, що землі, які нібито бачив Санников, звичайнісінька вигадка. Але…

1881 року американська експедиція на судні “Жанетта” під керівництвом Джорджа Де-Лонга справді відкрила три острови на північний схід і на північ від острова Новий Сибір. Їх назвали островами Беннета, Генріетти і Жанетти. Два останніх, щоправда, були надто далеко від Нового Сибіру, і навряд чи їх могли угледіти Санников і Геденштром. А от острів Беннета цілком можна було ототожнити з третьою Землею Санникова. У всякому разі в середовищі російських географів значно зросло число прихильників відкриття якутського промисловця.

“Тепер, — писав учений секретар імператорського Російського географічного товариства Григор’єв, — коли розвіяно сумніви щодо правдивості Санникова завдяки відкриттям експедиції “Жанетти”, варто знову нанести той пунктир на відповідне місце і написати над ним: “Земля Санникова”.

Нові землі в морі були не єдиною загадкою Новосибірських островів. Природа таїла тут безліч інших таємниць. Козаки і промисловці, які першими досяглії архіпелагу, були вражені: острови здавалися величезним кладовищем мамонтів. На ділянці берега завдовжки одну версту часто налічувалося близько десятка пар мамонтових бивнів, які стирчали з землі…

Ви знаєте, що означає слово “мамонт”? Воно походить від слова “мамут”, яке в свою чергу прийшло до нас з фіно-угорських мов. “Ма” означає земля, “мут” — кріт. “Мамут” — земляний кріт.

Тривалий час вірили, що мамонти — величезні кроти — риють землю своїми рогами, тобто бивнями. А якщо випадково виходять на поверхню, то одразу вмирають під впливом світла. Те, що залишки “кротів” знаходили в урвищах на берегах річок, пояснювалося гранично просто: тут тварини ненароком виходили на поверхню землі і, вражені світлом, помирали.

У XVIII столітті вважали, що мамонт — морська тварина. “Сей звір мамонт є, гадається, і нині в морі Північному”, — писав Харитон Лаптєв.

Очевидно, тільки у XIX столітті утвердилася думка, що мамонти — найближчі родичі слонів.

Але дуже важко було змиритися з тим, що слони жили далеко на півночі. У міркуваннях учених дивовижно поєднувалась віра у біблійні сказання і прагнення пов’язати ці сказання із фізичними законами.

Ось, наприклад, що писав про мамонтів Геденштром: [3]

“Відомі природодослідники погодилися назвати викопну тварину Маммонта слоном першородним, отже, звіром колишнього створення чи врешті допотопним. Приймаючи останнє, треба відселити Маммонта в найближчі від екватора країни, а знаходження трупів чи кісток його віднести… на рахунок потопу, води якого осадили безліч затоплених слонів на півночі нашої планети (на півдні ще по сей час не відкриті кістки Маммонтові). Та невже в грізні часи всесвітнього потопу віяли тільки південні вітри, відповідно до яких трупи слонові неслись водами на Північ? Волога і тепло повинні були зруйнувати тіла і занурити кістки в землю ще до 50-го градуса широти. За теорією ж тяжіння, вода потопна, обнімаючи всю поверхність земну, відходила від полюсів до екватора, смуги основного обертання, і перепиняла тим силу південних вітрів. Як же зібралися Маммонти на Півночі?”