Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Так просто взяв і віддав?
— Так. Просто взяв і віддав. Ось він. — Анна розкрила сумочку і показала Едвардові старого зошита.
— Цікаво… Навіщо ж він вам?
— Мене з дитинства захопила робота Волосожара. Це був чудовий журналіст. Він загинув. І багато не встиг зробити, дописати. Я взяла собі його ім’я, аби продовжити його роботу. Я переконана, що життя багатьох людей не закінчується смертю. Мета його життя стала моєю метою.
— А в чому полягає його… тобто тепер ваша робота?
Дівчина не відповіла. Здавалося, вона навіть не почула його запитання. Спершися рукою на кам’яну балюстраду, уважно вдивлялася вдалину, де на заході повільно поринала в океан червона куля сонця. Обрій палав. Заграва в небі. Заграва в океані. На заході похмуро жевріли безформні, ніби розпечені до червоного хмари. Вогненним протуберанцем злетів угору химерний слід реактивного винищувача. Від самого обрію до затоки пролягли по воді яскраво-червоні відблиски. В них було щось тривожне і зловісне.
— Там, де сідає сонце, — В’єтнам, — раптом сказала Анна.
— У тому, що ви добре знаєте географію, я вже пересвідчився, — відгукнувся Едвард.
— І можливо, — задумливо продовжувала вона, — це зовсім не захід палає на обрії, а криваві відблиски пожеж.
— А тепер я остаточно переконався, що ви росіянка. Чи ж можливо в такий вечір говорити про політику? Озирніться навкруги, подивіться на Фріскд, Погляньте, як сонце без допомоги філософського каменю щедро обсипало золотом місто. Золоті будівлі. Золоті набережні. Золоті кораблі. Золоті вершини каліфорнійських гір. Я вже не кажу про Золоті Ворота. Хіба це не гарно? Далебі, це місце недаремно пов’язане із золотою лихоманкою.
— Тут золото. Там кров. І хто знає, чи не ці золоті кораблі, що стоять на рейді, завтра заллють кров’ю В’єтнам? Хіба це не гарно?
— Ні. Це, мабуть, називається комуністичною пропагандою.
— Не меліть дурниць, Едварде. Я просто хотіла відповісти на ваше запитання. Волосожар писав книгу про всевітнє людське братерство. Про вічне, природне прагнення людей до єдності. Незважаючи ні на які кордони, відстані і расові перепони. Він писав репортажі про боротьбу республіканської Іспанії, про міжнародну солідарність з її народом. Він попереджав людей про близькість світової катастрофи, закликав їх до єдності. Тоді Іспанія була першою битвою другої світової війни. Зараз першою битвою третьої може стати В’єтнам. Він перетворений на полігон, яким колись була Іспанія. Там перевіряються теорії, зброя, щоб надалі результати випробувань використати на інших театрах воєнних дій. Тому кожна бомба, скинута нині на В’єтнам, спрямована проти кожної людини, проти всього людства. І, зрозуміло, проти вас, Едварде.
— Мене це, вибачте, не обходить. Для них я недосяжний. Ні фізично, ні морально. Я зараз надто відособлений, Анно. І від мирської суєти, і від людей. Я закопався в землю і замкнувся в собі, мов лялечка.
— Мені щиро жаль вас.
— Дуже вдячний.
— Не ображайтесь, Едварде. Мені справді вас жаль, тому що ви помиляєтесь. Від проблем століття не можна сховатися навіть під землею. Є чимало меж, що розділяють людей. Меж найрізноманітніших. Межі — річки, гірські хребти. Межі — моря, паралелі, меридіани. Селянські межі. Паркани. Межі — гроші, межі — влада, мова, релігія, колір шкіри. І стіни квартир — теж межа. Ви ж хочете вкритися за стіною байдужості. Але ця стіна — ілюзія. Вона не встоїть і повалиться під натиском часу.
Захід догоряв. Хмари, що розпласталися по обрію, стали схожі на величезні тліючі головешки у згасаючому багатті.
Деякий час вони мовчали. Першим порушив мовчання Едвард.
— Ви багато бачили, Анно. Я, правда, чув, що журналісти неохоче дають інтерв’ю, але мені дуже хочеться знати: що ж найцікавіше в світі? Що найвизначніше? Яке ваше найсильніше враження за кордоном?
— Страшенно хочеться додому, на Батьківщину.
— У Київ?
— Звичайно.
— Мабуть, красиве місто?
— Дуже. Приїздіть у гості, побачите. У Києва своє неповторне обличчя. Хоч воно схоже на обличчя Фріско. Київ теж на пагорбах. Теж дуже багато зелені, парків. У нього теж є Золоті ворота. Дніпровська широчінь так само чудова, як затока Сан-Франціско, а ваш міст через протоку Золоті ворота точнісінько як пішохідний міст через Дніпро.
— Вам, я бачу, подобається проводити паралелі, — зауважив Едвард. — В’єтнам — Іспанія. Півострів Індокитай — Піренейський півострів. Київ схожий на Фріско. Їхні обличчя дуже схожі. Значить, є міста-антиподи. І антиподи — країни? Антисвіти?..
— Про що ви, Едварде?
— Про одну мою нав’язливу ідею. Для вас, звичайно, не секрет, що наші країни не дуже дружать.
— Поки що, на жаль, так.
— Одного разу під час виконання службових обов’язків— я повинен цілу добу сидіти і витріщатися на власне відображення — мені раптом примарилося, що на мене дивиться мій антипод. Так, так, антипод — дуже схожа на мене людина, людина-двійник. У військовій формі. Лейтенант. Але радянський. Ми з ним протистоїмо один одному. Будь-яке зіткнення між нами потягне за собою взаємне знищення. Жахливу катастрофу, подібну до анігіляції. Як у світі елементарних частинок.
— Мені здається, — задумливо сказала Анна, — що ви людина дуже вразлива, неспокійна, рефлективна. Чи не живе цей антипод усередині вас? Як дух протиріччя?
— Ні. По-моєму, не живе.
— Ви цього певні?
— Цілком. Зовсім недавно я пройшов рентген.
— Даремно ви жартуєте. Я серйозно.
— Я теж.
— Значить, за вашою теорією, ми з вами античастинки? Так би мовити, рядові представники різних світів. І наша доля — катастрофа, перетворення в ніщо?
— В усякому разі наші світи йдуть до цього.
— Дайте мені вашу руку.
Він послухався і раптом відчув міцний потиск руки.
— А я думав — ворожити будете.
— Просто я подумала, що катастрофи можна уникнути.
— Чи не з допомогою рукостискань?
— Коли дружать окремі люди, то братаються міста, народи, країни. Я пропоную вам дружбу. Я дуже хочу, щоб дружили наші народи.
Потиск Едварда у відповідь був теж міцним і щирим.
Наступного дня вранці Едвард і Анна разом прийшли в аеропорт. Анна відлітала першою. Едвард незграбно простягнув їй букет бузку.
— На прощання, — промимрив він, дивлячись убік. — Від когось я чув, що бузок дарують тому, кого… хто… — Він довго не міг дібрати потрібне слово.
Анна занурила обличчя в букет, намагаючись заховати в квітах трохи розгублену посмішку.
Едвардові запам’яталось: Анна повільно піднімалася по трапу в літак, прощально махала йому. Як смертельно поранені звірі, ревли літаки. Навколо метушився, штовхався, схлипував безликий натовп пасажирів і проводжаючих. З будівлі аеропорту долинала сумна, неймовірно сумна музика.
Уривчасте виття сирени.
Динаміки на Лоурі байдуже повідомили:
— Оголошується надзвичайне становище. Бойова готовність — підвищена.
Особовому складу було заборонено виїзд з території бази.
В усіх підземних спорудах різнобарвними вогнями транспарантів спалахнули пульти, заметушилися стрілки на шкалах приладів, замерехтіли на екранах осцилографів зелені змійки синусоїд. Едвард перевіряв готовність системи наведення. Поряд з ним біля пульта заправки ракети паливом вовтузилися Торлоу й Картленд. Останній, як завжди, був під градусом.
— Чує моє серце, — зітхав Картленд, — бути сьогодні тривозі.
— Бойовій? — запитав Едвард.
— Не знаю, — стенув плечима Картленд. — Коли оголошують тривогу, то нам не доповідають, — бойова вона чи учбова. Тривога, та й годі!
— І більше нічого не говорять?
— Ну, іноді зі штабу стратегічного авіаційного командування дають ввідну. Вона завжди однакова. Зміст її приблизно такий. Несподіваним маневром, — Картленд змінив голос, явно когось удаючи, — противник сконцентрував великі контингенти своїх військ на кордонах держав “вільного світу”. Його стратегічна авіація піднялася в повітря і взяла курс на Американський континент. Підводні човни вийшли на вихідні бойові позиції. Для захисту національної безпеки і свободи в усьому світі наказую: всіма силами і засобами завдати попереджувального удару по скупченнях військ і стратегічних військових базах противника…
