Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Катерина схопила чоловіка за руки, щосили шарпнула на себе.
— Розкажи до пуття, що там сталося? Воловоденко дивився на неї порожніми очима, наче не бачив.
— Нема чого розповідати… Через півгодини всім нам каюк, летимо на автопілоті, льотчиків терористи перестріляли…
Катерина безпомічно заозиралася довкіл, тоді підхопилася, підійшла до Нетребчука, розштовхала його.
— Ва-а-а-ню, прокиньтесь, чуєте… Ми на автопілоті… Прокиньтесь, Ваню…
Іван зі сну ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть. Нарешті прокліпався, підійшов до Воловоденка.
— Отакої, земляче, весь екіпаж терористи перестріляли, — права щока в Дмитра дрібно посмикувалася. — Летимо на автопілоті… Каюк нам… — Він знову неприємно захихотів і, незважаючи на те, що дружина щосили торсала його за рукав, хихотів доти, поки до них не підійшла стюардеса й один із молодиків сивого товстуна.
— Треба обережно попитати в пасажирів, може, хтось із них за штурвалом літака сидів, знає, що й до чого, — стюардеса знеможено сіла у вільне крісло.
Негр втупився у Воловоденка:
— Зробимо так: ми з міс пройдемося рядами, а ви мерщій до рації…
— Та йди ти зі своєю рацією…
— Будь мужчиною і не ганьби себе й мене перед людьми, — з притиском мовила Катерина, яка, на відміну від чоловіка, тримала себе в руках.
— Ага, звичайно, йду… — Воловоденко підхопився і став метушливо щось шукати в кишенях.
— Дмитре, я з вами, — підвівся й собі Нетребчун.
Воловоденко махнув рукою і непевною ходою попрямував до багажного відсіку. Слідом за ним подався й Іван.
Ні Іван Нетребчук, ні Дмитро й Катерина, певне річ, сном-духом не відали, що в той самий час, коли тривала їхня невесела балачка, в двох місцях, за тисячі кілометрів одне від одного відбувалися ще дві розмови.
На двоповерховій віллі підстаркуватий пан з борідкою в черговий раз викликав свого секретаря:
— Що нового повідомляють наші радіомаяки і пости спостереження? — напосівся він на араба, щойно той прочинив двері.
— Усе, як і раніше: борт 13–86 летить на автопілоті своїм курсом…
— На скільки часу вистачить пального?
— За підрахунками оперативного відділу приблизно на півгодини.
Поглянувши на настінний годинник, бородань узяв зі столу лінійку й знову заходився щось вимірювати на карті.
За тисячі кілометрів од двоповерхової вілли, що на березі океану, в самому центрі Москви, в одній із просторих кімнат високого гранітного будинку, зібралося за столом три чоловіки. Господарем кабінету був молодявий, зарано розповнілий чоловік. Він і почав розмову, звертаючись із запитанням до худорлявого середніх літ чоловіка, котрий сидів праворуч.
— Яка є додаткова інформація про борт 13–86?
— На борту, виявляється, летять троє радянських громадян, а також один із лідерів опозиції, який брав участь у відомій вам засекреченій зустрічі представників усіх опозиційних до народного уряду груп. На зустрічі, про що нам стало відомо лише сьогодні, були також представники деяких західних спецслужб…
— Що ж, мета терористичного акту прояснюється, — тарабанив пальцями по столу господар кабінету. — Тепер найголовніше завдання — врятувати пасажирів… Що чути з наших африканських і арабських посольств?
— Послам доручено негайно зв’язатися з урядом тих країн, над якими пролітатиме борт 13–86, і попросити їх проконтролювати засобами протиповітряної оборони політ над їхніми територіями, — вступив у розмову третій, також середніх літ чоловік, який сидів лівобіч. — Паралельно летить наш рейсовий Ту-154, з півдня Африки на Рим і Москву. Командир корабля отримав розпорядження максимально зблизитися з бортом і спробувати налагодити зв’язок по рації.
— Хто командир рейсового?
— Пілот першого класу, досвідчений, уже кілька років літає на міжнародних трасах…
— Зрозуміло… Зверніться ще раз до наших посольств, щоб усіма можливими засобами сприяли організації контролю за польотом борту 13–86. Не можна випускати літак з поля зору й на хвилину… Особливо над Середземним морем… Ті, хто організував акцію, спробують досягти своєї мети будь-яким шляхом.
— Це враховано. Наш пасажирський теплохід, а також італійські, французькі й грецькі кораблі попереджені… І ще одне: з аеропорту Тріполі вил]тае назустріч бортові рейсовий американський “Боїнг-747”, але без пасажирів. Він спробує, якщо пощастить, перекинути туди другого пілота…
— Ризикована справа…
— У світовій льотній практиці таке траплялося… Іншого виходу немає…
— Може, на борту є людина, знайома я авіасправою?
— Поки що на це питання відповіді не маємо, — мовив чоловік, котрий сидів праворуч. — З’ясовуємо… Коли наш рейсовий Ту-154 налагодить радіозв’язок з бортом, дізнаємося напевне…
В аеропорту Тріполі трапом американського “Боїнга-747” квапливо сходять пасажириї європейці, араби, африканці, кільканадцять японців… На обличчях у них здивування, навіть розгубленість.
— Чому нас посадили в Тріполі, адже тут не передбачалося зупинки? — спантеличено запитує дідок-японець у своєї супутниці.
— Вочевидь, як завжди, неполадки, — розводить руками та.
Біля бензозаправників рвійно походжав командир літака. Несподіваний подув з моря скуйовдив його довгий світлий чуб. Він одним порухом руки закинув волосся назад і заходився допомагати бензозаправникам від’єднувати патрубки. Через хвилину-другу запрацювали двигуни: літак повільно рушив з місця. Пасажири “Боїнга-747” з тераси аеропорту проводжали його здивованими поглядами аж доки, круто не розвернувшись над аеродромом, він не зник за хмарами…
Тим часом у кабіні пілотів рейсового Ту-154, що летів із півдня Африки на Рим і Москву, радист уже захрип, викликаючи борт 13–86.
— На своїй частоті 112,7 мегагерц борт не відповідає, — нарешті повідомив він командира.
— Може, змінили частоту, спробуйте знайти їх на сусідніх…
Радист почав зосереджено крутити коліщатко частот, безнастанно повторюючи англійською: “Борт 13–86. Борт 13–86…” його зусилля не були марними: на частоті 112,3 мегагерц почувся тремтливий жіночий голос: “Я — борт 13–86, чую вас”…
— Я — борт 17–02, лечу паралельним курсом. За три-чотири хвилини буду поряд із вами, тримайте зв’язок на цій частоті…
Іван Нетребчук остаточно прочумався від короткого, але глибокого єну лише тоді, коли вони з Дмитром зайшли у багажний відсік і по вухах в них різонуло передсмертне хрипіння пораненого негра. Поряд з ним сиділи на валізах два його товариші, вони щось стиха бубоніли, наче молились. А далі, в самому кутку, бік у бік лежали зв’язані араби-терористи. Старший — обличчям до входу, і на ньому добре було видно синці, гулі й опіки.
Доки хлопці роззиралися на всі боки, повернулася стюардеса.
— Опитування пасажирів нічого не дало, жоден ніколи не мав справи з літаками, — зітхнула вона.
— Це каюк, — на обличчі Воловоденка легко читалися розгубленість і приреченість.
Його покусані губи стали схожими на розкривавлену рану.
— До нас ось-ось має наблизитись ваш, радянський, літак, може, вони зможуть чимось зарадити… — стюардеса з надією переводила погляд з Дмитра на Івана. Проте Дмитро, у відчаї махнувши рукою, почвалав назад у салон.
Сивий товстун, здавалося, відмежувавсь од усього, що діялося на борту. Він зосереджено переглядав папери зі своєї грубої жовтої теки: декотрі рвав на дрібні шматки, інші складав стосиком на сидіння поруч.
У багажному відсіку два молодих негри уважно оглядали щільно складені портативні парашути, смикали пластмасові гачки й кільця, але жоден не розкривався. Ще один негр, схоже, найстарший серед них, укляк над померлим товаришем і щось стиха промовляв, може, відпускав тому гріхи земні чи молився за упокій. Іван і стюардеса все ще етояли біля дверей до кабіни екіпажу, де їх залишив Воловоденко, і, здавалося, не знали, що їм робити.
