Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
На честь одужання Петрова господарі зарізали вівцю, запропонували нам випити по кухлю теплої крові, переконуючи, що немає кращих ліків. Щоб не образити господарів, гуртом умовили Петрова покуштувати цей незвичний напій.
Через кілька днів біля нашого майхана зупинився караван запряжених у вози яків. Дізнавшись, що обоз їде в Хатгал, ми попросили погоничів узяти нас із собою.
Монгольські друзі щедро поділилися з нами своїми припасами, знаючи, що дорога буде довгою. Подякувавши господарям за гостинність, ми сіли на маленькі двоколісні вози, навантажені шкурами, й рушили в дорогу. Чойжил поїхав з нами.
Дерев’яні колеса голосно скрипіли й вищали. На шиях у яків висіли дзвіночки, вони ритмічно подзвонювали. Всі вози були зв’язані вірьовкою один з одним.
Перший віз, навантажений найбільше, тягнув масивний як із широкою головою і важкими рогами. Він повільно ступав короткими, але міцними ногами, обмахуючись довгим пухнастим хвостом. Два монголи-погоничі не стежили за напрямком руху. Як сам обирав дорогу. Певно, для нього це був звичайний рейс.
Валка розтягнулася на добру сотню метрів. Під розмірене погойдування і поскрипування возів солодко дрімалось. На обвітрених змарнілих обличчях моїх товаришів відбилося все пережите. Одяг теж мав не кращий вигляд: далися взнаки ночівлі біля багать, коли від холоду ми лізли мало не у вогонь.
Так минуло кілька годин, як раптом з-під гір виринув літачок-кукурузник. Помітивши нас, пілот знизився, похитав крилами, розвернувся і швидко пролетів над нашими головами, оглушливо ревучи мотором. Ми підхопилися з возів, замахали руками й шапками. Літак пролетів і знову розвернувся. На віражі з кабіни кинули вимпел. Ми відкрили його й прочитали записку: “Розшукуємо вас понад два тижні. Бачу, що всі п’ятеро живі. Раді за вас. Тримайтеся попереднього курсу, вас зустрінуть. Продовжую шукати Лепіна з машиною. Головний інженер Горський”.
За кілька кілометрів від Хатгали нас зустрів всюдихід з хлопцями, яких послав Горський. Ми відразу попали в міцні обійми товаришів. Вони на руках несли нас до машини. Тільки Лепін ще довго сидів у заметах. Добре, що у нього був повний кузов харчів та пального. Так скінчилася ця експедиція, яка мало не стала трагічною.
Відтоді минуло багато років. Вдруге я приїхав до Монгольської Народної Республіки в переддень славних ювілеїв монгольського народу, коли комуністи і всі трудящі республіки відзначали 60-річчя Народно-революційної партії і 60-річчя перемоги Народної революції. Мені пощастило бути свідком того, як країна раділа, зустрічаючи зоряних братів, учасників радянсько-монгольського космічного польоту В. Джанібекова та Ж. Гуррагчі. Побував я і на XVIII з’їзді МНРП.
Цього разу я приїхав до Монголії як викладач найбільшого вузу країни, куди направило мене Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР прочитати курс лекцій з нової у МНР спеціальності.
Улан-Батор тепер — велике промислове місто. Вся західна околиця столиці — фабрично-заводський район. Височать світлі корпуси м’ясокомбінату, елеватора, цегляного заводу, теплоелектроцентралі. Нові житлові масиви забудовано дев’яти-шістнадцятиповерховими будинками.
У центральній газеті “Утга захіол урлаг” (“Література і мистецтво”) надрукували мою статтю “Знову в Монголії”, в якій я розповів про випадок, коли в негоду нас — п’ятьох радянських топографів — врятували монголи-скотарі. На другий день до мене в університет прийшов монгол, у рисах обличчя якого я побачив щось невловимо знайоме.
— Я прочитав вашу статтю в газеті, — сказав він.
— Невже Чойжил?
Так, це був Чойжил. Ми обнялись як давні друзі.
Розповім про його долю. Після школи в Улан-Баторі хлопець закінчив торговельний технікум і дістав призначення на роботу в Хатгал. Директор бази, до якого з’явився Чойжил із направленням, зустрів юнака сухо: “Для роботи товарознавцем ти дуже молодий. Поки що попрацюєш у нас рахівником”.
Почалися трудові будні молодого фахівця. На той час середня спеціальна освіта була рідкістю, тому всі хатгальці до молодого рахівника ставилися з повагою. Розсудливий, кмітливий хлопець користувався великим авторитетом. У місцевій ревсомольській організації його теж помітили й незабаром послали на навчання до Вищої школи партійних кадрів в Улан-Баторі.
Потім закінчив факультет журналістики в Московському державному університеті і став газетярем. Працював у центральних газетах “Залучудин унен”, “Унен”, згодом йому доручили відповідальну посаду на монгольському телебаченні.
На моє запитання, який найяскравіший випадок у своєму житті він може пригадати, Чойжил, не задумуючись, відповів:
— Мені випала щаслива нагода коментувати для монгольського радіо і телебачення радянсько-монгольський політ у космос. Я тривалий час був у Радянському Союзі на Байконурі, а потім, після завершення польоту, коментував поїздку зоряних братів по радянській і монгольській землі. Всі ці дні жив піднесено, як і вся моя країна.
Із Чойжилом ми друзі. В Улан-Баторі жили по-сусідству, щодня зустрічалися. Вечірні розмови часто закінчувалися далеко за північ. Чойжил дуже любив згадувати місця і людей своєї юності. Період життя в Хатгалі він описав у ліричній повісті “Ранок над озером”. Я прочитав цей поетичний твір, і мені дуже захотілося побувати в місцях, зв’язаних з подіями нашої юності. І ось нарешті така поїздка відбулася.
З Улан-Батора ми виїхали весняним ранком. Газик швидко мчав по сірому асфальтованому шосе на північ. Степ і сопки вже заврунились, але тьмяна торішня трава ще вкривала бурими плямами степ. Над головою, синіло безкрає небо. Весна була в розпалі.
Коли газик, ревучи, піднявся на гірський перевал, водій зупинив машину біля обо — купи каміння, складеній на найвищій точці перевалу. В цих місцях досі збереглися культові спорудження на честь гірських духів.
З місця, де ми зупинилися, відкривався чудовий краєвид. Зміїлася дорога вниз. Усе довкола було в полоні світла. Далекі гори здавалися синювато-сизими, близькі — жовто-зеленими. Та досить було звідкілясь набігти хмаринці, як красота гір відразу ставала похмурою і дикою.
Через кілька годин ми побачили друге після Улан-Батора місто — Дархан. У перекладі з монгольської це слово означає “коваль”. На старих картах його не побачиш, виросло воно вже в недавні часи. Легкий шерхіт зеленого листя в цьому місті для нас був приємною несподіванкою. Монголія — країна степова, і, проживши в ній багато років, поступово відвикаєш від шелесту листя. А в Улан-Баторі дерева ще не розпустилися, столиця розташована набагато вище Дархана і вкривається зеленню пізніше. Десятки тисяч саджанців висадили в місті ревсомольці. Дерева підросли і тепер тішать око молодим мешканцям молодого міста.
У центрі міста стоїть красивий будинок — молодіжний театр. Промислові підприємства винесено далеко від житлових масивів. Про Дархан можна говорити і як про місто, де яскраво проявилася дійовість співдружності країн соціалістичного табору. З допомогою СРСР побудовано і вступили до ладу ТЕЦ, домобудівний комбінат, керамзитовий і комбікормовий заводи, елеватор, харчокомбінат. Овчинно-шубна фабрика — з допомогою Болгарії. Завод по виробництву вапна та силікатної цегли — Польщі. М’ясокомбінат — Угорщини. Цементний завод — Чехословаччини.
А за 70 кілометрів від міста зводиться селище шахтарів Шарин-Гол. Незабаром вугілля з потужного Шарин-Гольського розрізу піде на ТЕЦ та підприємства Дархана, Ерденета, Улан-Батора.
85 процентів жителів Дархана — молодь, яка майже вся вчиться. Місту потрібні кваліфіковані робітники, інженери, представники нових робітничих професій.
Багато факторів сприяли швидкому зростанню міста. Але головним дарханці вважають те, що в місті на практиці реалізується положення Комплексної програми соціалістичної економічної інтеграції, основаної на дружбі та співробітництві братніх країн.
