Таємнича Африка - Фрайберг Герман (читать книги без сокращений .txt) 📗
Зграя, в якій спочатку була понад сотня собак, помітно порідшала. Але вона не відставала від нас. Ібрагім мав жалюгідний вигляд, проте машину вів чудово. Боротьба тривала далі. Я найбільше турбувався за машину: чи витримає вона?
Наші переслідувачі все ще не втрачали запалу. Нарешті шлях покращав. Замість піску з'явився твердий грунт. Ібрагім дав повний хід. Собаки тепер не могли встигнути за нами. Один за одним вони почали відставати. І саме вчасно: Наана вже теж знесилів.
Зупинившись покурити, ми помітили, що збилися з дороги. Що ж тепер робити? Стояти на місці не можна. Треба рушати далі. Ми їхали мовчки півгодини, годину. Мене охопили сумніви. Чи не був я надто легковажний, подавшись в Ахаггарські гори? Чи не чигають на нас у пустелі небезпеки, проти яких я буду безсилий? Поклався на Ібрагіма та Наану. Але чи мав я право вплутувати їх у таку авантюру? Я приховував від них занепокоєння і намагався надати своєму обличчю впевненого виразу.
Минула ще година, потім ще одна. Колеса глибоко вгрузали в пісок, сонце пекло вогнем. Я сів замість Ібрагіма до руля, однак у мене почало складатися враження, що ми кружляємо на одному місці.
Ще через годину Ібрагім промовив:
— Здається, ми повертаємось назад.
Це вже було занадто.
— Послухайте, — сказав я, — давайте відпочинемо. Ми втомилися. Ляжемо й виспимося. Думаю, що ми цілком заслужили це.
Ібрагім і Наана швидко приготували постіль. Я заліз у спальний мішок і задоволено випростався. Проте сон довго не приходив. У душі я проклинав свій намір відвідати в Ахаггарських горах короля туарегів Аменокаля. Однак я вже давно плекав надію сфотографувати його. Досі ще нікому не пощастило зняти Аменокаля з відкритим обличчям. Та чи стане шкура за вичинку? Чи витримає стара машина таку дорогу?
Я підвівся і оглянув безкрає море піщаних дюн, ясно освітлене місяцем. Ландшафт був похмурий і все ж таки прекрасний, а від того величного спокою, що оточував нас, в серце моє теж повернувся спокій. Я посміхнувся і подумав, що мені завжди щастило знайти вихід навіть з важчих ситуацій. З цією думкою я й заснув.
Більшість людей має зовсім невірне уявлення про Сахару. «Ссахра» — арабське слово і означає воно «пуста країна». Тільки десята частина цієї «пустої країни» вкрита піском, решта — каміння і галька. Тож не дивно, що над голою, сухою пустелею з шаленою силою гуляють вітри. Я бачив на власні очі, як самум виривав із землі каміння.
Наступного ранку ми попили чаю з сухарями і вирушили в дорогу.
Ми їхали годину за годиною, намагаючись вгамувати сигаретою голод і спрагу. За місцями, вкритими камінням і галькою, починались широкі піщані рівнини, то білі, то жовтогарячі, то аж червоні. Що буде, коли скінчаться наші невеликі запаси харчів і води, а ми не натрапимо на правильний шлях? Тільки мотор міг не турбуватися про «харчі», — він мав їх, бензину ми взяли багато.
Важко уявити собі щось безрадісніше, ніж ландшафт місцевості, по якій ми їхали. Ніде ні травинки, тільки пісок і галька, галька й пісок — високі дюни з темними глибокими урвищами між ними. Звечора місяць був оповитий загрозливим білим серпанком. Цієї ночі я не стулив очей. Ми були в «країні мовчання».
Другого дня, коли сонце якраз було в зеніті, ми на якусь мить повірили, що вже врятовані. Зовсім близько перед собою ми побачили воду в зелених берегах. Ібрагім і Наана не повірили, що це марево. Я відмовився їхати в напрямку цієї фата моргана. Тоді вони, розсердившись, вискочили з машини і кинулись туди самі. Не пробігли вони й десяти кроків, як Наана раптом щось вигукнув хрипким голосом. Потім обоє враз стали навколішки. Розмахуючи руками, вони кликали мене до себе. На піску лежав зовсім свіжий кізяк верблюда. Тепер ніщо не могло їх зупинити. Ніби собаки-шукачі, вони обстежили пісок навколо і знайшли верблюдячі сліди. Я знову сів за руль, дав газ і поїхав по сліду. Стара машина стрілою летіла по піщаному морю, лишаючи за собою величезні хмари пилюки. Ці хмари привабили до нас рятівника в образі вершника на верблюді, який, розмахуючи руками, наближався до машини. Це був туарег. Він наказав нам їхати за ним.
Так прибули ми до Таманрасета, першого невеличкого селища туарегів у Ахаггарських горах, що здіймаються над рівнем моря до трьох тисяч метрів. Цю частину Середньої Сахари місцеве населення називає «країною жаху». Жах наводять мешканці цих гір, войовничі туареги. Кожен туарег лякає вже своєю зовнішністю. Він з ніг до голови закутаний у чорне.
Переїхавши глибоку ущелину, ми опинилися перед головним наметом Аменокаля, короля туарегів. Люб'язним жестом господар запросив нас до намету попоїсти. Нам подали смачну страву: смажену баранину, щедро заправлену часником. Але головною приправою до печені був пісок.
Зрозуміло, що, в кого нема виделки, той їсть руками. Довелось і нам так робити. Жоден з туарегів за обідом не відкривав свого обличчя. Підносячи до рота шматок м'яса, Аменокаль відсував покривало трохи вбік. Скоро воно залисніло від жиру. Я брав їжу лиш кінчиками пальців, та й то забруднився. Помити руки було нічим. Туареги витирали масні пальці об одяг і були раді, що він так гарно блищав од жиру. Я скористався для цього своєю носовою хусточкою. Коли я засунув хусточку назад у кишеню, король і його почет схопилися за животи від сміху. Я знав, чому вони сміються: тубільці гребують використаними хусточками.
На десерт нас пригостили музикою: якась виснажена жінка співала і акомпанувала собі на інструменті, що нагадує нашу гітару. Король був дуже захоплений музикою, я — трохи менше. Під тим приводом, що хочу показати йому свій радіоприймач, прилаштований у машині, я поклав край цьому концертові. І ось настала довгождана мить. Я вийняв фотоапарат. На мій подив, господар не виявив перед апаратом ніякого страху. Він погодився сфотографуватися, але… в покривалі. Довелося цим задовольнитися. Натовп глядачів напружено стежив за «чаклунством» з «фото-джу-джу». Потім я показав королю свою машину і ввімкнув радіо. Пролунали звуки оркестру. Вони викликали несподівану реакцію. Всі туареги на чолі з королем, заткнувши вуха, кинулись тікати, ніби від страшного ворога. Лиш перегодом вони повернулися назад, щоб зблизька роздивитися на цю диявольську річ. Тут ніколи ще не бачили й не чули «радіо-джу-джу». Коли я спіймав у ефірі джаз, вони почали дослухатися. Очевидно, така музика їм більше подобалась.
Швидко, без сутінок, як завжди в тропіках, настала ніч — наша перша ніч у «країні жаху». Ми сиділи перед наметом короля і розмовляли. Крім мене, в гостях у короля був французький комендант, що їздив по пустелі з інспекційною метою, бо більша частина Сахари — французька колонія. На спогад про цей вечір король подарував мені викарбуваний значок, що зображував Південний Хрест, найкрасивіше сузір'я тропічного неба. Коли ми заговорили про міжнародне становище, Аменокаль показав на зоряне небо і промовив:
— Один наш звіздар розповів мені, що земля — лиш маленька кулька у всесвіті і що, можливо, на інших зорях теж існують живі істоти. Погляньте на безмежний зоряний світ, друзі мої. Мільйони років рухається він своїм навіки визначеним шляхом, як велів аллах. Чому ж на землі люди весь час порушують божественний порядок поганими законами і ворожнечею? Як гарно жилося б на світі, коли б люди дивилися один на одного, як друзі, так, як я дивлюся на своїх гостей.
Ці слова сказала людина, яка не боялася смерті і яка, коли було потрібно, вміла боротися. О, мудрий Аменокаль!
