Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Корба й Суворий теж попідводили голови від двигуна і теж задивилися в долину, прикриваючи очі замащеними руками, — як ті хірурги, котрих одірвали від операції.
Шеф морщив лоба, бо було щось дивне, навіть моторошне в тому, ніби вимерлому містечку, де куріла сама кузня, а люди пакували речі. Коли ж вантажна автомашина й легковик рушили вулицею повз костьол у бік шосе, то навіть гнідий кінь, що самотньо плуганився ринком, звернув на це увагу.
Кожен сприйняв побачене по-своєму, але ніхто не озвався. Ще вчора в штабі хлопці жартували, що коли в когось із розвідників болів зуб, то інші теж за щоку тримались, але то було вчора. Після сьогоднішнього наказу кожний виявився ніби сам по собі.
— Соб, Цабе, пхайте! — заволав шофер.
Соб притримав товариша за руку, щоб той не вставав, і відповів за обох:
— Сам пхай.
Граф зробив жест, аби запобігти конфліктові.
— Утрьох дамо раду. Аби з місця зрушити, — сказав він і вперся руками в кабіну.
— Пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб, — зло пробурчав Корба.
Разом з Графом і Суворим змушений був запрягтися і він, та коли випхали полуторку на пагорб і колеса зробили перші півоберта, всі повскакували до кузова. Машина поволі покотила вниз, скрегочучи передачами заднього мосту, мов упир опівночі.
У цей час із гущавини лісу вийшов бородань у пілотці з орлом і нашитим збоку біло-червоним шевроном, у чоботях і бриджах, з пістолетом на поясі й автоматом у руці. Кличку мав за фахом — Органіст. У роті в нього виблискував золотий зуб, на грудях з-під розстебнутого мундира виглядав великий хрест.
Ставши на пеньок, де за хвилину перед тим сидів Граф, бородань повісив автомат на груди і підніс до очей бінокль. Уже далеко на шосе побачив дві автомашини, завантажені різними бебехами.
Чоловік повернувся й майнув до лісу, в гори, геть від містечка…
Хоч двигун не працював, полуторку в місті почули.
Коваль саме вихопив з вогню і тримав щипцями чималу штабу на вісь до воза, постукував по ній молотком, указуючи, де треба бити, а помічник так гухкав молотом, аж іскри вусібіч порскали. І хоч у кузні стояв гул, обидва зачули сторонній звук.
Дрібно задзвенів по ковадлі молоток, обернений бока, подаючи знак на перерву. Захрустіло вугілля під скинутою з ковадла штабою. Витерши долоні клоччям, коваль зі щипцями в руках став у тінь під ворітьми, обережно визираючи з-за стовпа. Помічник спинився по другий бік брами, не випускаючи з рук молота. Життя добрих шість літ навчало людей, що як гість до хати, то треба біди чекати, що як чужинця вітати, то краще щось важке в руках мати.
Таємничий звук швидко наближався. Нарешті з-за повороту разом з клуб’ям пилюки вигулькнула полуторка, що котилась на шаленій швидкості.
Коваль хотів був одступити назад, у кузню, але побачив, що машина вже звернула з шосе і в’їздить на подвір’я, у ній повно солдатів, тож вийшов на сонце й зняв шапку.
— Добридень, — поздоровкався Суворий, зіскакуючи з кузова.
— На віки вічні.
— Амінь! — відрубав Корба й, поки коваль метикував, з ким має справу, різко запитав: — Не маєте ключів?
— Як то не маємо?
— Потрібен комплект пласких і торцьових для свічок.
— Вацеку, — повернувся коваль до помічника, — позич військові ключі, бо воно бідне.
За інших обставин капрал такого нікому б не подарував, але тут лише зиркнув на коваля, ніби хотів надовше запам’ятати, і з рук кремезного Вацека взяв кілька неоковирних ключів, виготовлених у кузні для власних потреб.
Корба й Суворий без зайвих слів з головою поринули в роботу — посхилялися над охололим мотором. Капрал зняв карбюратор, розібрав його і заходився продмухувати сопло. Суворий оглянув запалювання, повикручував свічки і чистив закіптюжені вусики.
— Кому це сьогодні дзвонили? — після тривалої мовчанки спитав Корба.
— Тим, хто гратися не любить… — хихикнувши, почав молотобоєць, але замовк на півслові, ніби злякався чогось.
У кутку подвір’я Цабе припасував казанок, наколов трісок із старої дошки, розіклав їх рівненько і розпалив невелике вогнище.
Тим часом Соб розсупонив брезентовий мішок і заходився шукати в ньому сіль та бляшанку яловичини. Це виявилося не просто, бо спочатку довелось витягнути оброть, віжки, комплект підків, обмотаних просякнутими солідолом ганчірками, новенький заступ без держака з іще не стертими написами по-німецьки, колісний ключ до воза. Все це було не для спекуляції, не на продаж придбано: кожна річ призначалася для власного вжитку, не вкрадена, але відібрана, й то була лише частка з того, що окупанти у них награбували.
Шеф уважно спостерігав, потім, згадавши про доручення капітана, дістав з кузова ящик з-під набоїв.
— Де тут Зелінський мешкає?
— Зелінський?.. — перепитав молотобоєць.
— Поручик Зелінський. Не знаєте такого?.. А Березу? Теж не знаєте?
Коваль вийшов з тіні, витираючи клоччям руки, і заперечливо похитав головою.
Мовчали обидва — і старий, і молодий.
Ще вчора Шеф говорив би з ними зовсім інакше, сьогодні ж, незважаючи на те, що мали зброю, лише стенув плечима й з ящиком у руках перейшов на другий бік вулиці. Прочинена хвіртка навпроти зарипіла. Двоє спорохнявілих східців вели до дверей, на якими висіла зблякла вивіска: “МАНУФАКТУРА”.
Двері не відчинялись, на стукіт ніхто не відповів. Граф, що стояв біля воріт кузні, спостерігав даремні зусилля Шефа і розглядав вікна — є за ними люди чи нема? В мезоніні сусіднього будинку він помітив дівчину — темноволоса, бліда, з рудим котом на руках, вона стояла так незрушно, що здавалася несправжньою. Хвилину-другу обоє вдивлялись одне в одного, але потім Граф підняв руку й сполошив дівчину. Вона зникла в темній глибині кімнати.
Соб вертався від колодязя з повним казанком начищеної картоплі.
— Як звариш, згадай про ранги, — зачепив його Корба.
Соб спинився й відповів промовистим порухом — показав йому півруки до ліктя — аж вода з казанка хлюпнула.
— Ото ти такий? — Капрал осудливо похитав головою. — Ми вам задаром землю, а ви, голото безземельна…
— Заткнись, — кинув коротко Соб і рушив далі.
Шеф повернувся, поставив бляшаного ящика на землю, перекинув ППШ з плеча під пахву й став на порозі кузні.
— Котра хата Берези? Показуй!
Слова й темна цятка ствола були звернені просто на коваля, але той не поспішав, розглядався праворуч і ліворуч крізь відчинені ворота. Видно, помітив щось таке, що його втішило, бо криво посміхнувся й кивнув головою:
— Чому я? Є влада, то хай вас проведе.
Шеф і Граф простежили за поглядом коваля. Над плотом у дивному ритмі, переривчастому і розгойданому водночас, пропливав ледь нахилений ствол карабіна з насадженим на нього пласким, ще довоєнним багнетом. Вони все збагнули аж тоді, коли в розчиненій брамі побачили горбатого, кульгавого хлопчину в кашкеті, з біло-червоною пов’язкою на рукаві й карабіном на плечі.
Горбань, якому ще, мабуть, і вісімнадцяти не було, підійшов ближче, як міг, випростався і з веселим усміхом привітався:
— Вітаю вас, громадяни солдати!
Ніхто йому не відповів: Граф спостерігав за вікном, Цабе і Соб були заклопотані приготуванням їжі; Шеф і досі не зводив гострого погляду з коваля, а Суворий і Корба навіть голів не підвели від мотора.
Міліціонер зблід, стріпнув довгим, мов у дівчини, волоссям, а тоді почервонів так, як людина з марно простягнутою для вітання рукою. Змилосердився над ним Суворий — відгорнувши тильним боком брудної руки волосся з лоба, він усміхнувся й зробив вітальний жест.
— Бойова в цьому місті міліція, — сказав Корба й, побачивши, що в хлопчини обличчя аж засяяло, злостиво додав: — Тільки не дуже від землі відросла.
— Зате коли щось цікаве, то можу дивитися зблизька й іншим не заважаю, — сквитався міліціонер за глузи примирливим жартом.
Він зняв кашкета, повісив на багнет і причесав п’ятірнею злипле від поту волосся. Його обличчя було делікатне й сполохане, він ніби просив не брати його більш на кпини. Показав бронзову кокарду з орлом.
