Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Знаю. Інших доказів у тебе немає?
— Подивися сам, командире. Подивися підряд…
— Ти пам’ятаєш фільмотечні коди? — запитав по невеликій паузі Ковалик. — Коди й номери частин?
Вона пам’ятала.
— Може, пустиш мене до монітора? Повагавшись, Віра взяла зі столу пістолет і знехотя відійшла вбік.
— Май на увазі, командире, якщо я зачую кроки в коридорі…
Він лише відмахнувся, підсідаючи до блоку зв’язку. Думки Ондрія були зайняті зовсім іншим.
…Підірване Сонце бурхливо розтікалося криваво-червоною плямою, достоту так, як вигадали стародавні малювальники. Ондрій вимкнув настільний екран і довго сидів, насупивши гулястий лоб і розглядаючи власні руки. Безвільно лежали його сильні, порослі рудим пухом кисті на полірованому командирському столі. Та й Віра вже не намагалася відтіснити Ондрія від пульта. Примостившись на кінчику пухнастого крісла в “інтимному кутку”, підперла підборіддя кулачком…
Відтепер вони були не вороги, а товариші по нещастю.
— Ти певна, що Святиня відповість на всі твої запитання?
— У мене одне питання.
— Я питаю, чи ти певна…
— Це останній шанс. Ти — і Святиня. Старійшини просто б знищили мене. Без зайвих розмов.
— Може, й так, — повільно й твердо мовив Ковалик. — І все-таки я вважаю, що нам не варто зайве ризикувати, намагаючись розкрити таємницю. Я обіцяю — чуєш, обіцяю! — піти до Дідуся Протіса й добитися від нього пояснення. Треба обмізкувати справу з усіх боків. Ти уявляєш, що зчиниться на кораблі, коли дізнаються…
— Уявляю, — кивнула вона. — Я, власне, й хочу, щоб почалося…
— Ну, це поки що в моїй владі — не допустити хаосу!
Вона пригнічено опустила голову.
— Повертайся до себе, Віро. Та скажи чоловікові, що командир переконав тебе. Що всі твої страхи — від нервів, від утоми. Вигадай що-небудь. Повір мені, так треба. Решту я беру на себе. Ми скоро побачимось.
В Ондрієвій душі вперше за багато років співали сурми згоди. Він передбачав звільнення від застою, справжню чоловічу справу — боротьбу, яка струсоне заціпенілий мозок. І раптом Віра звела тверді, розширені очі.
— Ні. Я вірю тобі, командире, але… не можу чекати. Мабуть, я надто молода. Якщо ми всі обплутані брехнею, павутиння треба розривати зразу. Ти мудрий, я ж — нетерпляча. Хто з нас має рацію? Я не буду наражати тебе на небезпеку. Про всяк випадок прощавай, командире!
Він не встиг навіть вимовити її ім’я. Сила й швидкість гнучкого звіра була у вугластому Віриному тілі. Блискавичним кидком перетнула вона кабінет і, зірвавши Святиню з підставки, простягла її Ондрієві.
Йому здалося, що жінка довго, дуже довго стоїть отак з блискучим диском на долонях, напіврозтуливши губи, зі страхом і непевним захватом на обличчі. Насправді ж, мабуть, минуло лише кілька секунд. Потім Вірині очі неначе затяглися плівкою. Вона похитнулась, обм’якла…
Чесно кажучи, Ондрій до останньої миті не вірив у таку канібальську жорстокість. У те, що лінза може вбити. Вірині коліна підломилися, руки безвільно обвисли. Майже безгучно впав на килим срібний фетиш.
Ондрій стояв над Віриним тілом, коли безшелесно ковзнула в паз бронзова плита — двері каюти — й знову зачинилася за спиною того, хто ввійшов.
Ковалик тільки ледь голову повернув. Показав на скоцюрблену, наче від холоду, постать у рожевому комбінезоні біля лев’ячих лап.
— Це ти зробив, Дідуню?
Клишоного ступаючи, сивий атлет зробив кілька кроків по килиму, мовчки простягнув м’ясисту долоню — і завмер чекаючи.
— Це ти зробив? — відчужено повторив Ондрій, але в голосі його Старійшині почулася загроза.
— Пістолет, — із натиском вимовив Протіс і виразно поворушив пальцями.
Мабуть, щось опиралося сьогодні батьківському гіпнозові. Тільки лікоть руки, схованої в кишені кітеля, тільки лікоть здригнувся в Ондрія.
— Пістолет! — загримів у каюті надтріснутий велетень-дзвін.
Марно. Луна тут була гірша, ніж у Залі Обрядів.
— Спочатку ти відповіси на моє запитання, — не міняючи тону, дивлячись спідлоба лівим оком, відказав Ковалик.
І таку затятість, таку тверду силу опору відчув раптом Старійшина у цьому яскравому оці, у звороті лобатої бичачої голови, в усій постаті кремезного рудобородого фавна, що на мить пожалкував про вибір наступника. Та відразу ж зрозумів, що вибір не міг бути інакшим. Не довіряти ж нікчемам вести Летючий Світ після смерті першого екіпажу. Нехай! Якщо він хоче прийняти на плечі відповідальність за свої вчинки, хоче стати справжнім командиром, — нехай! У Ковалика міцні плечі. Старійшинам буде легше.
— Добре, Сину! Я відповім. Зрештою, ти й сам, напевно, здогадався…
— Секретний пульт?
— Так. У моїй каюті. Я бачу й чую все, що відбувається в будь-якому куточку кйрабля. Я бачив і чув усю вашу розмову. Ти поводився гідно.
Ондрія пересмикнуло від похвали.
— Мабуть, вона поводилась інакше!
— Ми змушені бути нещадними. Вважай, вона була невиліковно хвора. Й до того ж могла заразити всіх.
— Виходить, ти…
— Тебе цікавить техніка? Електричний удар за моїм сигналом. У лінзі — потужний конденсатор.
Протіса, напевно, непокоїла командирська рука в кишені кітеля, тому він поквапився додати:
— Ти сильний, Ондрію, та душею м’якший, ніж ми сподівалися.
Син здригнувся від цього багатозначного ми, що долинуло наче з темряви. Та все ж таки запитав:
— Її здогад справедливий? Про Катастрофу й таке Інше?
Набряклі Протісові повіки повільно зійшлися, волохаті брови опустилися, він докірливо похитав головою.
— Ти не повинен бачити в мені ворога. Ми обидва з проміжних поколінь.
— З тією різницею, що в тебе хоча б дитинство минуло на рідній планеті, я ж народився в цих стінах і помру, не побачивши нічого іншого.
— Мені було дев’ять років, коли мене посадили в зореліт, — повчально сказав Протіс. — Я нічого до пуття не пам’ятаю: ні Прабатьківщину, ні батьків. Скоріше це я тобі маю заздрити. В тебе були мати й батько.
— Дідуню, — несподівано повертаючись і пронизливо дивлячись у вічі, майже прошепотів Ковалик, — скажи мені лише: вона вгадала правду?
Знову довго мовчав Протіс. Тільки іноді зводив брови, морщив лоба, наче дивуючись неслухняності найулюбленішого з вихованців. Нарешті процідив стомливо й поблажливо:
— Гаразд. Ти надто далеко зайшов, Ондрію. Нехай правда буде для тебе останнім випробуванням. Ти пам’ятаєш аварію дев’ятнадцятого року?
— З розповідей батьків. Я був ще зовсім малий.
— Порушився режим постачання антиречовини у фокус відбивача. Будь-якої секунди могло статися повне витікання.
— Ясно. Про це нам казали в школі. Довелося вручну налагоджувати зв’язок з магнітною пасткою. П’ятеро загинуло, — одне слово, цілковита самопожертва…
— Ондрію, пробач мене, але це не привід зубоскалити, — коротко зауважив Дідусь, і командир відчув докори сумління. — П’ятеро членів команди віддали за нас життя…
— І серед них — Вірин батько! — перебив Ковалик, відчуваючи потребу знову узяти гору.
— Так, Вірин батько, — ніби нічого й не сталося, підтвердив Протіс. — Вони рятували Летючий Світ, але, на жаль, більша частка нашого розгінного пального вже перебувала в межах дзеркала; й це пальне, що вийшло з-під контролю, довелося… знешкодити. Викинути геть, у пустку, й там підірвати. Інакше від корабля навіть пам’яті не залишилося б…
— А ось нього я не знав, — сказав Ковалик, напустивши на себе колишню позірну відчуженість.
Він знову дивився на Віру, й кулак його стискався в кишені.
Протіс досадував усе сильніше. Так пошитися в дур, ні! Може, йому варто було зразу відступити в коридор? Ганьба, звичайно, та що поробиш?.. Двоє божевільних — дівчисько й командир. Можна було взагалі не приходити. Послати роботів. Пустити в каюту паралізуючий газ. Ні, Старійшини переоцінили свій вплив, утратили пильність. Надто тривалою й необмеженою була їхня влада. Тепер пізно відступати. А переконати — навряд, навряд… Міцний бичок…
