Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Михайленко Анатолій (книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Що з тобою було потім? — запитав Габрієль. В нього щеміло серце.
— Ти мав би знати. — Ерендіра стенула плечима. — Улісс виявився слабаком, його наздогнали на березі моря. Через півроку він сконав у в’язниці… А я стала вільною… Я пізно довідалася про тебе — нашого… батечка. Відтоді все й почалось… — Ерендіра втомлено показала на газетні вирізки. — У цьому почутті не більше сенсу, ніж в моїй чорній долі.
Вона раптом підхопилася — м’яко й дужо, як звір.
— Послухай, — гаряче прошепотіла мулатка, торкаючись його своїми грудьми. — Я вродлива, а ти, знаю, не святий. Послухай, любий, ти визначив мені ціну в двадцять сентаво, а я тобі за одну ніч віддам усе золото бабусі!
— Ти вигадала цю пристрасть, — посміхнувся Габрієль. — Усі дівчата закохуються в акторів та письменників. Потім це у них минає і вони назавжди забувають своїх кумирів.
— Я тисячу разів жінка, і ти добре знаєш про це! — гнівно мовила Ерендіра.
— Ти ще дівчинка, — лагідно заперечив письменник. — Ти прожила спочатку доросле життя, а тепер повернулася в дитинство. Людина не може померти, не побувши дитиною.
— Однак я мріяла про тебе, — прошепотіла Ерендіра.
— Не треба плутати дитяче й доросле, — сказав Габрієль, збираючи свої фотопортрети. — Не можна все любити тілом. Треба що-небудь залишити й душі. Такого почуття нам завжди бракує. Тобі, мені, всім. Розумієш?!
— Твоя душа зайнята, — лалко мовила Ерендіра. — Роботою, сім’єю, друзями.
— Там ще знайдеться куточок. — Він дивився на мулатку з ніжністю й зачудуванням. — Можеш мені не вірити, але я любив тебе ще тоді, коли вперше створив твій образ.
— Ти не любив — жалів. — Ерендіра запхнула вирізки в сумочку. — Це не одне й те саме.
Вона поглянула на маленький золотий годинник, котрий, мов краплинка, висів на смуглявій руці.
— За півтори години потяг, — сказала жінка я дістала сигарету. — Будемо вважати, що для початку все не так уже й погано. Я побачила тебе, ти — мене… Не прогнав, не образив, пообіцяв куточок душі… — Ерендіра сумовито посміхнулась.
— Я відвезу тебе на вокзал, — запропонував Габрієль.
Жінка похитала головою й вийшла з передпокою. Її квітчаєте плаття зразу ж розчинилося в темряві, лише вогник сигарети ще якийсь час пурхав світляком у саду. Потім щез і він.
Гості розійшлися по півночі.
Од випитого — а випив він чимало — ледь наморочилося в голові. Дружина пішла в свою кімнату. Габрієль допив із келиха вино й вирішив зателефонувати приятелю.
— Не спиш? — запитав він і поскаржився: — Мої герої зовсім знахабніли. Щодня надзвонюють, ніби я сенатор від їхнього департаменту… І взагалі! Що буде з світом, коли все, створене уявою, почне матеріалізуватися?
— Заспокойся, — сказав приятель. — Тисячі років такого не було. І надалі не буде. Тобі неймовірно поталанило, а ти ще й незадоволений.
— Але ж вони не дають мені працювати! — вигукнув Габрієль. — Ця катавасія триває два тижні. Я за цей час не написав жодного рядка. Так що тоді, по-твоєму, Макондо: нагорода чи кара?
— Це як діти, — зітхнув приятель. — Вони і наше щастя і водночас згуба. Іди спати, філософе.
— Я, здається, дещо надумав, — пробурчав письменник, поклавши трубку. — Я допоможу їм! І собі заразом…
Він подався на кухню. Пригадуючи оповіді бабусі Транкилини, котрі з захватом слухав у дитинстві, Габрієль висмикнув із старого віяла перо, а в шухляді буфета знайшов горіхи. Чогось не вистачало, і він, подумавши, дістав ще свічку.
— Зараз ми наведемо у всесвіті лад, — засміявся письменник.
Його захопили приготування до майбутнього чаклунства.
Він запалив свічку, капнув на палець декілька крапель воску. Потім поклав у попільницю шкаралупу горіха й перо, підпалив їх і став швидко терти палець, примовляючи:
— Відстань, віск, відліпись! Разом із клопотом згинь! Моїм і їхнім… Нехай живуть собі, як знають, — додав він для більшої переконливості.
Перо прогоріло, війнувши наостанок в обличчя смердючим димом.
І тут Габрієль злякався. Він щось не те сказав! Його можуть неправильно зрозуміти! Він не хоче позбавлятися турбот ціною Макондо. Хай вони живуть. Сто, тисячу років. Просто нехай менше діймають його своїми проблемами і неприємностями… Він неточно сформулював бажання!
Габрієль навіть застогнав, повіривши, як у дитинстві, що чаклунство негайно справдиться. И одразу ж пригадав іншу оповідку бабусі Транкилини. Так! Саме такі Вона говорила, що чим довше витримаєш біль, тим сильніше проявиться чаклунство.
— Порятуй Макондо! — невідомо до кого пошепки звернувся Габрієль і тицьнув палець у полум’я свічки.
Його пройняв різкий біль, та він не відсмикнув руку. А коли терпіти стало несила, в холі гримнув телефонний дзвінок.
— Це ти! — зрадів Габрієль, упізнавши далекий голос Ерендіри. — Яка ти молодчина, що подзвонила! Як там Макондо? Що нового? Хосе перекрив дах? Чудово!.. Яка ще аптека? А, так, так… Весілля?! Я приїду. Обов’язково приїду, з сім’єю… Яка ж бо ти молодчина, моя пустунка!.. У вас що — знову дощ? Даруй, погано чути… Слухай, скажи, щоб в отелі “Хакоба” залишили для мене дві кімнати… Які ще квіти…
Він втратив відчуття часу, радіючи з того, що йог©’ творіння живе і навіть, здається, починає відроджува-тись — всупереч здоровому глузду й сюжетові роману.
Голос Ерендіри зник, потім з’явився знову.
— Я розумію — дощ, — щосили кричав він у трубку, не турбуючись про те, що може розбудити дружину. — Алло, алло… Розкажи що-небудь іще.
Голос Ерендіри раптом урвався на півслові. Габрієль кричав, дув у трубку, стукав по важільцях апарата, та Ерендіра не озивалася.
Габрієль подзвонив на телефонну станцію.
— Чому перервали розмову? Коли в абонента немає грошей, переведіть на мій рахунок, — зажадав він.
— З ким ви розмовляли? — запитала телефоністка.
— Макондо! Мені потрібне Макондо!
— З Макондо зв’язку немає, — сонним голосом відповіла телефоністка.
Борис Шаталов
ЧЕТВЕРТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
Повість
Розділ перший
Рокар неабияк здивувався, коли, щойно пройшовши біохімічний контроль митниці космодрому, був несподівано викликаний у службовий корпус до переговорного пристрою урядового зв’язку.
Це був кремезний, з мужніми рисами обличчя й поголеною головою чоловік. Вдивляючись у багатокольоровий екран дисплея, він силкувався уявити, кому це так терміново знадобився і хто з ним говоритиме.
Та розмова не відбулась, йому просто показали урядову депешу з наказом негайно з’явитися до Секретаріату Ради.
Коли він прибув до урядової резиденції, чергозий офіцер послужливо розчинив перед ним двері.
Рокар опинився у великій кімнаті. Вона була без вікон, але яскраво освітлена. Меблів майже не було. Стояв лише низький круглий стіл і обабіч — кілька фотелів, у яких сиділо четверо чоловіків. Троє — у військових мундирах. Четвертий — літній, худорлявий, з коротко підстриженим волоссям і щіточкою вусів, у сірому костюмі — підвівся йому назустріч і запропонував сісти.
— Я чекаю на вас, Рокаре. Даруйте за поспіх, з яким вас викликали. Але справа нагальна. За зволіканням криється небезпека.
Рокара подивував отой загальний вступ, яким зустрів його Логен.
— Справа стосується мегадемій, Рокаре.
“Так он у чому річ! — подумав Рокар. — Знову ці загадкові спалахи епідемій на планеті”.
— До речі, вам відомо, скільки наших співвітчизників загинуло за останньої мегадемії?
— Так, — зітхнув Рокар, — вісімнадцять відсотків. Я мало часу буваю на нашій красуні Кіфі, Логене. Але, скажу відверто, в екіпажах космічних кораблів нерідко виникають нарікання на уряд планети. Вважають, що ви недостатньо приділяєте уваги охороні здоров’я населення.
— Це не так! — заперечливо похитав головою Логен. — Ми робимо все, що в змозі. Витрачаємо мільярди… Але доки не буде виявлено джерело і механізм мутацій, ми безсилі й беззахисні перед інфекцією. До того маємо інформацію, — він кивнув у бік військових, — що у наших сусідів на планеті Ерас таке ж становище.
