Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Нарешті з’явився звук, якого перед тим не було, — дедалі гучніший, чіткий крок загону, що марширував бруківкою в кованих черевиках.
У першій парі йшов бородань у пілотці з біло-червоним шевроном, нашитим збоку; це був той самий бородань з перевалу.
Командир, що ступав трохи збоку, був високий, ставний чоловік. Окрім портупеї, він мав на грудях ще й бінокль у футлярі та пістолет на плетеному ремінці. На погонах яскріли позолотою три довоєнні капітанські зірочки.
— Загін… стій! Ліворуч — рівняйсь!
Пришельці були абсолютно спокійні, впевнені й не мали жодного наміру ховатися. Чітко виконували команди бійці, клацаючи підборами на посипаній гравієм алеї. Їх було восьмеро. У всіх на головних уборах до блиску начищені орли з коронами, автомати й револьвери в кобурах, пересунутих, мов у німецьких офіцерів, на черево ліворуч од пряжки.
— Зняти головні убори! — скомандував капітан і вже менш офіційно заходився віддавати розпорядження: — А тепер, пане Органіст, — на хори, а ми…
Він раптом замовк, помітивши, як змінились на обличчі бородатий Органіст і його товариші, й різко крутнувся на підборах.
На відстані кількох кроків, між стовбурами дерев, чаїлися солдати зі зброєю напоготові. Солдатів було, щоправда, тільки четверо, але пальці кожного лежали на спусковому гачку, тим часом як його люди безпорадно стояли з головними уборами в руках. Невідомо було, зрештою, скільки ще ховається в темряві чи по той бік алеї, за липами.
Руки самі потяглися догори, але зусиллям волі капітан опанував нервовий дрож у пальцях і стромив їх за пояс. Розкритим ротом він хапав повітря, мовби хтось ударом під груди перебив йому віддих.
— Громадянин Гак? — спокійно запитав Суворий.
— Капітан Гак, — поправив його той, ковтаючи слину, й ці два слова допомогли йому нарешті опанувати себе, й він уже з викликом додав: — Ну, комуно, давай. Чого не стріляєш?
— Бо ксьондз просив, — таким самим спокійним тоном відповів Корба. — Він сьогодні зайнятий шлюбом і не має часу на похорон.
— Може, якось домовимось, щоб без пострілів, — запропонував Суворий. — Поручик Береза просив, і панна Марина також…
У ліщині витьохкували солов’ї, в костьолі гудів орган, а вздовж алеї між сталевими стволами й людьми запала тиша, така непевна й напружена, що кожен несподіваний шелест міг розірвати її на клапті.
Кожна секунда збільшувала шанси на мирну розв’язку. Тільки б капітан спокійно тримав руки на поясі, бо досить було різко ними ворухнути, як Корба вистрелив би. В кожній групі людей завжди знайдеться хтось, хто більше довіряє мертвим, аніж живим.
— Можна й без пострілів, — сказав Гак.
— Слово офіцера? — поважно перепитав Суворий.
— А для вас це має значення? — Гак явно глузував.
— Для мене — ні, — відповів Суворий, — але для вас, думаю, має.
— Й ви повірите?
— Ризикну.
— Гаразд. Мої люди перші не вистрілять, — Ну, то просимо досередини.
Гак глянув на своїх людей, ледь кивнув головою й перший рушив до костьолу. Суворий пішов метрів за три позаду й трохи ліворуч, щоб тримати в полі зору не лише командира, а й його людей. За ним подалися Цабе, Соб і Корба.
На порозі Гак стишив крок, вмочив пальці правої руки у свячену воду й перехрестився.
— Партійний! — кинув пошепки через ліве плече. — А вам до костьолу можна?
— А чому ж? — упівголоса відповів Суворий. — Хто не вбиває, не палить…
У костьолі ще було досить вільно, всі гості з’юрмились біля молодих. Гак затримався посеред нефа, склав руки й, схиливши голову, заворушив губами, немовби молячись, хоча насправді роззирався.
Він, мабуть, постановив собі будь-що вислизнути з-під прицілу Суворого і, якщо вдасться, шаснути за колони праворуч, але, ступивши два кроки у той бік, завмер: біля сповідальні, вклякнувши на одне коліно, чатував старший сержант з автоматом на шиї.
Ліворуч, серед весільних гостей, поруч із сивим дідком у куртці, застебненій аж під шию, стояв коваль. Намагаючись не привертати уваги свого сусіда, він кивнув ватажкові банди нагору й назад.
На хорах з-за клавіатури органа стирчала голова Глини, а поруч з головою зблискував гладенький багнет.
Поки Гак обдивився костьол, біля вівтаря запанувало пожвавлення. Музика на хвилю стихла, а тоді гучно й радісно заграв орган, і під високим склепінням попливли врочисті й таємничі латинські слова. Гак спокійно підійшов до Органіста. Не помітивши, що з другого боку підступив і Соб, мовив з кривою посмішкою:
— За сьогоднішню інформацію я тобі подякую особисто, сучий сину.
— Як оті повтікали, то хто ж його знав, що ці припхаються? — буркнув бородатий.
Вторячи Глині другим голосом, Граф тримав долоні на ручках цибатого, легкого кулемета, але знизу цього ніхто не бачив, бо решітка хорів, оздоблена квітами й ангелами, правила гарним прикриттям.
Йдучи од вівтаря, молоді приймали вітання. Гак ступив два кроки до килима.
— Вітаю.
— Владеку… — здивувався й водночас зрадів поручик. — Дякую. — Він перший простяг праву руку, а лівою, мовби не вірячи своїм очам, доторкнувся до зірочок на його погонах. — Ти, я бачу, просунувся вгору, — сказав Береза поволі й замислено.
Тим часом підійшла Марина. Гак побачив усміхнені очі й одразу ж схилився над її рукою. Марина теж похилила голову.
— Без стрілянини, — шепнула вона йому. — Будь ласка.
— Та я вже про це домовився з твоїми охоронцями з держбезпеки, — сказав голосно Гак, щоб усі чули. — Якщо тільки вони не почнуть першими.
— Ми не почнемо, — озвався, підходячи, Шеф. — Адже могли ще під костьолом і почати й закінчити.
Гак подумав, що той посивілий старший сержант викликає довіру не тільки обличчям, ніби віддавна знайомим, але й розважною мовою. Вони й справді могли їх перестріляти, як куріпок, в отій липовій алеї.
Ще під пальцями Глини гомоніли останні акорди органа, а вже оркестр на ґанку почав весільний марш. Поза спинами й головами гостей, що юрмились коло будинку ксьондза, не можна було нічого ні побачити, ні почути.
Й хоч обидві стулки дверей були розчинені навстіж, а все ж утворився натовп, і коваль пропав з очей старого Конрата, а Гак зник з поля зору Корби, який мав його стерегти. Гакові та його людям уже не раз доводилося діяти в такій метушні, тож практику вони мали непогану: досить було одного лиш погляду, щоб хтось із його людей відштовхнув Корбу, тим самим давши Гакові змогу перекинутися кількома словами з ковалем.
З сіней, товплячись, гості входили просто до великого залу. В дверях стояв Суворий, чемний, урочистий, — саме він притримав Гака за лікоть і кивнув на бічні двері.
— Куди? — сахнувся Гак.
— На хвилинку…
Вони вдвох увійшли до якоїсь комірчини з заґратованим віконцем. Відразу ж за ними зайшли ще двоє Гакових людей, а тоді й капрал Корба — права рука за пазухою, а в очах лихий блиск, — очевидно, ніяк не міг заспокоїтися, що його відтрутили в натовпі.
Гак спостеріг, що його люди тут усі — восьмеро і він дев’ятий — проти не чотирьох, а п’ятьох солдатів і вже знайомого міліціонера.
— Оце такі твої, Глино, методи — тюрма замість весілля… І для цього вам потрібне було моє слово честі? — запитав він.
— Я ж сказав — лише на хвильку, — заперечив Суворий. — Лишимо тут зброю, щоб у когось часом не бабахнула.
— А як не лишимо? — затявся Гак.
— Не раджу, — почувся голос Шефа з-за вікна. Темне дуло автомата здригнулось між ґратами, беручи на мушку.
— Та й щоб у танцях не заважала. — Суворий простяг ліву руку до Гакового “шмайсера”, в правій тримаючи свій автомат.
— Не ти давав, не тобі й…
— А нащо мені? Гвіздків багато. — Суворий кивнув на повбивані в сволоки великі цвяхи, на яких у кращі часи ксьондз, мабуть, вішав ковбаси та шинку.
— Один ваш і один з наших доглянуть, — заспокоював далі Суворий. — А потім заберете.
Вдруге протягом вечора Гак опинився перед нелегким вибором. Нарешті зважився — трохи розслаблено, навіть з усмішкою, зняв зброю з плеча й повісив на цвях. Те саме зробили й ті двоє. Потім Глина, зіп’явшись навшпиньки, почепив на гвіздок свого карабіна.
